Кай сидів на підлозі посеред пустої кімнати з заплющеними очима. Через щільно закриті штори ледь проникало багряне світло вечірнього сонця. Хлопець сидів схрестивши ноги, і тонка смужка світла падала йому на обличчя. Одягнений він був у довгу сорочку з грубої шерстяної тканини темно-сірого кольору і такі ж штани. Символ на тильній стороні його шиї сяяв тьмяним синім світлом. Навколо нього обертався обруч із води. 

Хлопець сконцентрувався, і обруч повільно почав розділятися на дві тонші смуги, що синхронно прискорювалися. Він повільно видихнув, намагаючись зберегти контроль. 

Кай підняв праву руку, яка до цього лежала на коліні, до рівня живота. Довелося докласти чималих зусиль, щоб розтиснути закляклі пальці. Відкривши долоню, він спробував створити ще одне водяне кільце. У голові запаморочилося, відчувався брак кисню. Один обруч похитнувся і зіштовхнувся з іншим. Концентрації не вистачало, тому довелося знову зосередитися на цих двох. 

«Треба спробувати ще раз». 

Глибокий вдих і… стукіт у двері. Кай такого не очікував, тому втратив контроль, і обидва обручі злетіли з орбіт та полоснули стіну позаду. Вони залишили дві тонкі відмітини на стіні поряд з дюжиною таких самих порізів.

— Агов! Ти там в порядку? — приглушено пробубнів знайомий голос з-за дверей.

Кай роздратовано зітхнув. Коли він підвівся, передні пасма скуйовдженого каштанового волосся спали йому на очі. Підійшовши до дверей, він поправив зачіску, однією рукою відкинувши волосся назад, і відчинив двері. Сліпучі промені призахідного сонця змусили його зажмуритись, але навіть так він впізнав силует свого товариша з Академії. 

Візитер був одягнений в чорну церемоніальну робу, а на спині у нього красувався вигаптуваний герб просторових магів – сузір’я терезів, вишите срібними нитками. Його довге фіолетове волосся було охайно зібране в пучок, а енергійні фіалкові очі посміхалися. 

Кай хотів було привітатися, але не встиг.

— Невже ти вирішив мене кинути? — запитав його товариш з удаваним смутком у голосі.

Кай нічого не відповів, лише стурбовано підняв одну брову і вказав жестом, щоб товариш заходив. Опинившись під збентеженим поглядом чорних очей, хлопець розсміявся і зайшов всередину.

— Іліман, я не забув, просто… — почав Кай, ведучи гостя до кухні.

— Просто втратив лік часу, — підхопив Іліман, дивлячись на посічені порізами стіни. — Я це передбачив, тому зайшов завчасно.

— Добре, якщо так. Почекай поки що тут. — Кай вказав на кухню, в якій з вітальні можна було розгледіти стіл з двома стільцями. — Я недовго, – сказав він і пішов до іншої кімнати, але раптом зупинився і виглянув з-за дверей. — Можеш поставити чайник і заварити чаю, або просто налити собі води.

Хлопець здивувався, а потім посміхнувся

— Я в порядку, — гучно відповів Іліман товаришу, який вже зник в іншій кімнаті.

Щоб скоротити очікування, Іліман роздивлявся картину, що висіла на кухні. На ній була зображена людина в обірваному плащі. Вона стояла на пристані під час сильного дощу спиною до глядача і дивилася на чорний силует, який виднівся в гігантській хвилі, що загрозливо насувалася на берег. 

Це не перший раз, коли Іліман роздивлявся цю картину. Він завжди відчував, що її композиція щось йому нагадувала. Але через те, що картина зображує сюжет не так, як прийнято, він все ніяк не міг зрозуміти, що ж в ній знайомого. Та сьогодні він раптом зрозумів, що це перша поява Володаря Моря у водах біля Нового Вавилону. Він подумав про себе: «Отже у свій останній візит я все ж згадав, який сюжет це мені нагадує. Але хто ця одинока постать? Може, це знак, що мені все ж випаде ще шанс побувати тут і розгадати цю таємницю». 

Іліман сумно посміхнувся.

— Чого це ти всміхаєшся в порожнечу? — запитав Кай, заходячи в кімнату.

За десять хвилин хлопець встиг прийняти душ і перевдягнутися у свою обшарпану від часу офіційну мантію. Тканина мала лазурово-синій колір, а ззаду білими нитками був вишитий герб магів води – краплина води, що падала зліва направо.

— Та так, нічого.

— Тоді ходімо.

Вони вийшли з дому, і Кай почав свій ритуал закриття дверей. Неслухняний старий замок як завжди не бажав просто так підкорятися.

— До речі, Елія не прийде, — повідомив Іліман.

— Я так і думав. Здається, вона постійно заклопотана відтоді, як стала допомагати в тій організації, — сухо відповів Кай.

— Думав, ти засмутишся. Можливо, це твій останній шанс їй зізнатися.

Кай глянув на Ілімана через плече. Дивно було бачити друга без сліду посмішки на обличчі.

— Я вже казав, що не буду цього робити.

— Я бачив як ти на неї дивився, і, мені здається, вона до тебе теж небайдужа…

— Що ти… — Кай перебив товариша і роздратовано видихнув. — Я давно планував сконцентруватися на тому, щоб стати мисливцем на магічних створінь. Це небезпечне ремесло, особливо спочатку. А якщо зі мною щось станеться, то… Вона заслуговує на краще, а мені варто зосередитись на своїй цілі.

Він грюкнув дверима востаннє і пішов вперед по вулиці. Іліман наздогнав його і пішов слідом.

— Хм... Тоді чому ти згодився піти на святкування закінчення навчання в Академії? Це не у твоєму дусі.

— Тому що ти сказав, що там буде випускник, у якого може бути робота для мене.

— А, точно. Щось таке пригадую.

— Іліман, якщо ти мене цим трюком заманив на святкування просто, щоб тобі самому не було нудно, то…

— Та не заводься ти, я жартую, — посмішка знову з’явилася на його обличчі, але вона була похмуріша ніж завжди. — Кай, я їду до Нового Вавилону.

— Я здогадувався, що так і буде. У тебе є талант, тобі тут не місце.

— Як жорстоко, — промовив Іліман і театрально схопився за серце.

— Ти розумієш, про що я, — відповів Кай, після того як хмикнув з його жарту. — Я радий, що твій талант помітили і ти матимеш можливість його розвивати там, де в тебе будуть умови для цього. Я тішуся за тебе. Справді.

Іліман слухав його, відвернувшись в іншу сторону, потім потер очі і зупинився. Кай зупинився в декількох кроках попереду.

— Дякую. Просто сумно, що всі йдуть різними шляхами. Ти, я, Елія. Навчання в Академії... То були хороші часи, — Іліман з ностальгією подивився кудись в далину, але слова Кая вирвали його зі спогадів.

— Кожен кінець – це новий початок.

— Точно, — промовив він і посміхнувся. — Тож ходімо знайдемо того хлопця, домовимося про твій перший контракт і нап’ємося в дрізки!

— Звучить як план.

Хлопці попрямували вниз по вулиці. Вони минали невеликі, схожі одна на одну хатки. Вже починало вечоріти, тож у вікнах деяких будинків виднілося тьмяне синє світло. Через декілька сотень метрів виднівся поворот на головну вулицю. Вона була значно ширшою і там, як завжди, було людно. 

Амаз – крайнє місто ордену на континенті та резиденція громовержців, гілки ордену Чорного Гримуару, що спеціалізується на магії блискавок. Завдяки магічним символам своєї стихії, нанесеним на шкіру, вони можуть рухатися з надлюдською швидкістю та використовувати атаки стихії блискавки. 

Хоча це місто і є резиденцією громовержців, тут часто зустрічаються й маги інших стихій та спеціальностей. Розбите посеред густих лісів, місто є хабом, де ті, хто вирушають у подорож, можуть відпочити і поповнити запаси. Останній бастіон цивілізації перед Дикими землями. 

Це невелике місто, більша частина якого забудована типовими будинками, але головна вулиця відрізняється від решти непримітного містечка. Тут розташовані таверни, заїзди та лавки, де ремісники різних рівнів і спеціальностей пропонують свої послуги. А в центрі міста знаходиться тверджа магістра грому.

Минаючи головну вулицю, Кай пройшовся поглядом по знайомим вивіскам. Першою табличкою, що потрапила йому на очі, були «Алхімічні товари Єріба та Мардука». На відміну від сусідніх будівель з їх химерою кладкою та елегантними різьбленими дверима, будівля, де знаходилася ця алхімічна лавка, не мала жодної архітектурної цінності. Але це компенсувалося справедливими цінами, тож саме сюди Кай ходив за всім необхідним. 

Через декілька закладів розташовувалась лічниця, якою завідував Нортві. Після смерті діда, Нортві, як голова діаспори магів води в Амазі, часто допомагав Каю. В тому числі був його наставником по використанню лікувальної магії, тож хлопець провів багато часу допомагаючи в лічниці, яка була свого роду центром нечисленної спільноти магів води Амазу. Тож, проходячи повз, Кай побачив знайомі обличчя і підняв руку у вітальному жесті. 

Краєм ока Кай помітив дошку для оголошень, до якої чоловік у формі вартового якраз прибивав нові листи. Він, не зупиняючись, пробігся очима по листівці. Над п’ятьма портретами було написано «Розшукуються втікачі».

Кай пришвидшив крок, щоб якомога скоріше пройти повз лічницю. Іліману навіть довелося наздоганяти його.

— А я думав, що це мені не терпиться дійти до таверни, — сказав Іліман, коли наздогнав Кая.

— Не хочу випадково наткнутися на Нортві.

— Він досі не в захваті від того, що ти вирішив бути мисливцем?

— Так, — зітхнувши підтвердив Кай. — Він каже, що якщо я буду займатися цілительством в його лічниці, то і гроші матиму, і головою не буду вимушений ризикувати.

— Ну, в цьому він правий.

— Знаю, але я завжди мріяв стати мисливцем. Побачити світ. Тож я вирішив, що маю хоч спробувати, — знизавши плечими мовив Кай. — Я завжди зможу повернутися сюди і почати латати товстосумів.

— Певно, що так, — погодився Іліман та додав: — Тільки якщо не втратиш голову на одному з полювань.

Пунктом призначення хлопців була невелика таверна. Через невдале розташування, про неї знають переважно місцеві, тому вона стала місцем, де вони відзначали тутешні свята і просто могли випити з друзями, знаючи, що тут не буде метушні, яку створюють приїжджі дебошири.

— То що там за робота? — запитав Кай, коли хлопці повернули у провулок, що вів до таверни.

— Зараз знайдемо хлопця на ім’я Даг, і він все пояснить.

— Звідки ти його взагалі знаєш?

— Ну, його сестра вчилася з нами на потоці. Ота дівчина з елементом блискавки.

— Трясця! То мені доведеться працювати з Громовержцями?

— З Громовержцем. Її старшому брату доручили розібратися з якоюсь справою, і йому потрібен маг стихії води зі здібностями до зцілення. Це все, що я знаю.

— Ти ж не згадував про…

— Йому потрібен був маг здатний зцілювати, і я згадав про тебе, тому що це спеціальність, за якою ти занесений до реєстру, — поспішно відповів Іліман.

— Точно, — після невеликої паузи сказав Кай.

Хлопці підійшли до таверни. Над дверима висіла вивіска «Кабаняча голова». Біля входу стояло декілька людей, в яких Кай, не без труднощів, впізнав своїх товаришів по навчанню. Він не бачив їх місяць, але й до того мало звертав увагу на своє оточення. Виключенням були Іліман та Елія.

— Ого! Та це ж Кай! Не очікував тебе тут побачити, — сказав один зі студентів, чийого ім’я Кай не знав.

— О, і справді він, — промовив другий хлопець, обернувшись.

— Ага, ваша спостережливість не перестає мене дивувати, — монотонно відповів Кай.

Двоє перезирнулись, а третій хлоп, що стояв з ними, засміявся. Його Кай пам’ятав. На іспиті з дуелі йому зламали ногу, і Каю довелося вправляти йому відкритий перелом.

— Хах! Кай у своєму репертуарі. Радий тебе бачити. Не звертай уваги на цих невихований роззяв.

— Що сказав? — обурились його супутники.

— А в чому я не правий? Ви не можете нормально привітатися з товаришем? До речі, поки не забув. Кай, тебе шукав якийсь випускник. Сказав, що у нього до тебе діло.

— Добре, дякую. Як нога?

— Нога? Не скаржуся.

— Це добре, — замислено відповів Кай. — Ну, я піду.

— Ага, бувай здоровий.

Іліман та Кай зайшли до таверни. Сьогодні тут було не проштовхнутися від випускників Академії. Цьогорічних і старших. Приміщення заповнював гомін, то тут то там дзвенів сміх. В дальньому кутку стояв бард і грав на лютні. Його майже не було чутно через шум розмов, але, здавалося, його це зовсім не бентежило, і він просто грав у своє задоволення. 

Іліман роззирнувся навколо, торкнувся плеча Кая та вказав в напрямку столу в центрі зали. Там сидів хлопець і щось розповідав, активно жестикулюючи. Навіть коли сидів, було видно, що він був напрочуд високий, мабуть, під два метри. Він мав волосся кольору соломи та блакитні очі, а на його обличчі грала самовпевнена посмішка. 

Кай подумав, що він йому когось нагадує, але довго згадувати не довелося, бо зліва від нього сиділа Айла. Він одразу помітив схожість між ними і зрозумів, хто той хлопець такий. 

Підходячи ближче, Кай роздивлявся свого потенційного роботодавця. Перед незнайомцем лежав півтораручний меч в яскраво-помаранчевому футлярі, а його світло-коричнева куртка з дубленої шкіри не мала правого рукава, демонструючи аугментації мага. Вид його видався Каю трохи недоречним. Нічого незвичного в самій куртці не було, це типовий крій для мисливського спорядження Громовержців. Дивним Каю здалося те, що хлопець прийшов в такому вигляді на цей захід. Однак багато часу, щоб подумати про це, не було. Хлопець відразу помітив приближення Кая та Ілімана, встав з-за столу і підійшов, щоб потиснути обом руки.

— Я – Даг, — сказав парубок, міцно стиснувши руку Кая та дивлячись йому прямо у вічі.

— Кай, — витримавши погляд, представився Кай.

Все ще не відпускаючи руки, Даг нахилив долоню Кая. Подивившись на магічну аугментацію, він кивнув головою, радше сам до себе, ніж до когось із них.

— Ти мені підходиш. Іліман розповів тобі деталі справи? — запитав Даг і кивнув Айлі. Вона встала зі свого місця.

«Або Іліман мене перехвалив, або стандарти у нього низькуваті, якщо він без будь якої перевірки вирішив, що я йому підхожу», — скептично подумав Кай.

— Іл, ти можеш пригостити мене випивкою, — сказала Айла і пішла до барної стійки. Іліман з дурнуватою посмішкою подався слідом за нею.

— Він сказав мені тільки те, що тобі потрібен хтось, хто може зцілювати, — відповів Кай, дивлячись услід своєму другові. Тепер він зрозумів, звідки той дізнався про справу.

— У цього хлопця вітер в голові, — відказав Даг, прослідкувавши за поглядом співрозмовника, і жестом запросив зайняти місце Айли. Коли обидва сіли, він продовжив: — Гм, нічого страшного, зараз я швидко введу тебе в курс справи, а потім ми зможемо відсвяткувати разом с усіма іншими.

За столом сиділи й інші люди, але вони весело обговорювали щось своє. 

Даг поставив лікті на стіл. Його очі неуважно дивилися кудись вдалину. Але за мить він знову перевів погляд на Кая та почав розповідь.

— У клан прийшов запит з невеликої шахти у Смарагдовому морі. На шахтарів, які пішли в ліс по дрова, щось напало. Один загиблий і один зниклий. Вивчавши характер поранень, вони вирішили, що то був псевдо-вовк. Наше завдання – вистежити звіра, вбити його, та знайти зниклого шахтаря. Питання?

— Ви ж не думаєте що зниклий шахтар ще живий?

— Моя думка тут значення не має. Такий запит, — Даг глибоко зітхнув та продовжив, — Особисто я ще не чув, щоб звичайна людина могла втекти від псевдо-вовка, або щоб вони кудись відносили тіла своїх жертв. Але таке завдання. Вважай пріоритетом полювання на звіра, а інше – по обставинам.

— Зрозуміло, — протягнув Кай. — Тож, яка оплата і коли потрібно приступати?

— Десять монет золотом, — сказав Даг і прочистив горло. — Гм, оплата скромна, але це досвід. Якщо добре впораєшся, то я буду мати тебе на увазі, якщо Громовержцям потрібна буде допомога твого профілю. Крім того, завдання не таке важ…

— Я згоден, — перебив його Кай.

— А, добре, — трохи розгублено сказав Даг. — Тоді завтра о десятій приходь до транспортної станції біля північної брами. Там нас буде очікувати карета. Це твоє перше польове завдання?

— Ну, в рамках навчання ми виїжджали на полювання, а взагалі так, перше.

— Тоді ти маєш знати, що тобі потрібно взяти в дорогу. А там вже просто тримайся мене.

— Це я можу.

— З офіційною частиною розібралися, тепер можна й випити за майбутнє випускників! — сказав він з ентузіазмом.

— Хіба нам завтра не рано вставати? — перепитав Кай.

— Трохи алкоголю, щоб розслабитись, ще нікому не завадило. Головне – знати міру, — сказав хлопець підводячись. — Ходімо до барної стійки, я пригощаю.

Кай знизав плечима й пішов слідом за Дагом. А далі вечір ставав все розпливчастішим для Кая і плавно перейшов у темноту забуття.