Зі сну хлопця висмикнув головний біль. Він сів у ліжку і потер очі. Спочатку Кай не зрозумів, де знаходиться, а потім впізнав свою кімнату. Вона здалася йому незнайомою, тому що зазвичай він спав на іншому боці ліжка. 

Намагаючись зібратися з думками, він подивився у вікно. Воно було незашторене. Довгі фіранки з грубого сірого волокна обрамляли скло, через яке виднівся ставок на задньому дворі, в якому відбивалося важке свинцеве небо. 

«Котра година?» – подумав Кай і підвівся з ліжка. Проходячи повз завалений сувоями стіл, він згадав, що вчора хотів навести там лад, але захопився тренуванням нового магічного прийому, а потім…

— Трясця! — вигукнув хлопець і відчув болісну віддачу в голові від свого ж голосу.

Передусім Кай вирішив зазирнути в комод, де зазвичай лежав похідний набір. Але, вже перетнувши пів кімнаті, згадав, що вчора він дістав рюкзак, щоб взяти звідти водний концентрат для занять з магії. Тому хлопець швидко змінив маршрут і попрямував на кухню, де мав лежати наплічник. Але, не доходячи до дверей, він зрозумів, що може одночасно з пошуком спорядження почистити зуби, тому знову змінив напрямок і зайшов до ванної кімнати. 

Проходячи повз неумебльовану вітальню, він подивився на єдиний предмет що тут був – годинник, що висів над дверима. Дванадцята. Він уже запізнювався на дві години. Зі щіткою в роті він зайшов до кухні і відразу побачив своє спорядження. 

Похідна сумка, разом з її вмістом, була подарунком Нортві. Хоч він і не був в захваті від мрії Кая стати мисливцем, та все ж подарував йому сумку з усім необхідним. Старий маг води знав, що такого впертюха, як Кай, не переконати, тому вирішив хоча б збільшити шанси хлопця на виживання, коли той вирішить знайти пригод собі на одне місце. 

Кай швидко пройшовся по тому, що було в сумці. Не вистачало лише тих трьох флаконів з водним концентратом, які він використав. Вчора він вирішив, що встане раніше і поповнить запаси перед тим, як відправлятися в мандрівку, але зараз в нього не було часу навіть поснідати на дорогу. 

Його перше полювання ще навіть не почалося, а все вже йде шкереберть. Нутро пробрало холодом. Він підняв очі і побачив що сидить під картиною, на якій зображена людина перед лицем величезної хвилі. Кай підвівся, не відводячи очей від силуету в обірваному плащі, який тріпотить від поривів вітру. 

«Немає часу на сумніви. Може, я ще не критично запізнився», – подумав хлопець і пішов перевдягатися в дорожній одяг. 

Похідний одяг Кая складався з чорних шоссів та темно-коричневої куртки з дубленої шкіри. До куртки на рівні грудної клітини справа був пришитий держак для піхов невеликого ножа. Кай вчепив ножа до куртки та пішов за наплічником.

Повозившись зі старим замком, Кай зачинив двері і вирушив в дорогу. Була думка зайти в алхімічну лавку, але знадобилося б робити великий гак, а на це не було часу, та й для простого полювання мало б вистачити і п’яти флаконів водного концентрату. 

Хлопець йшов вузькими вуличками, майже навпростець до північної брами. Двадцять хвилин він минав схожі один на одну домівки, поки за дахом однієї з них не показалася верхівка статуї Чеоґрата, що знаходиться під стіною старого храму ордену поблизу північної брами. За останні два десятиліття храм потроху занепадав і зараз ця колись важлива будівля стояла занедбана.  Двері і вікна позабивали дошками, тому тепер старий храм міг слугувати хіба що орієнтиром для гостей міста. 

Останній раз Кай був тут ще малим, і статуя здавалася йому набагато більшою. Наче діставала аж до неба. Зараз він побачив, що вона заввишки приблизно шість, а, може, сім метрів. Ця статуя була першим, що Кай побачив, коли тільки прибув у місто. Відтоді вона занепала. Невисокий постамент обвило лозою, а сфера, що її покровитель магів мав тримати в руках, зникла. 

Чеоґрат, що стояв тут, мало чим відрізнявся від інших подібних пам’ятників. Його завжди зображують як чотирируке створіння в довгій рясі з каптуром, закритими очима і без рота. В той час як верхні його руки вільно прилягають до тулуба, нижню пару рук він тримає напівзігнутими в ліктях. Долоня лівої руки направлена вгору, а над нею, на відстані декількох сантиметрів, нависає права рука долонею донизу. Між долонями якраз має бути невелика сфера, що левітує між руками дарителя магії. Уже кілька десятків років як Амаз відійшов від ритуального аспекту ордену, тож Кай, який виріс тут, на них не розумівся. Але навіть йому відсутність сфери здавалася дивною. Ніби чогось не вистачало.

Роздивляючись статую, Кай вийшов на головну вулицю, перейшов її і почав шукати очима Дага. Вчора вони умовилися зустрітися під статуєю, але його ніде не було видно. Невелика площа біля пам'ятника була популярним місцем для зустрічей, тож зранку там збиралося багато людей. Але опівдні тут вже було майже порожньо. Під статуєю стояло декілька самохідних карет, біля яких заклопотано вертілися механіки. Оце і все. 

«Вони що, без мене вирушили? Трясця! Потрібно запитати в когось, чи давно вони поїхали. Може, ще вдасться наздогнати,» – подумав про себе Кай і пішов до механіків, що метушилися біля карет. Підійшовши ближче, він почув голос звідкись згори.

— Шахта в Смарагдовому морі?

— Так, — відповів Кай і підняв голову, щоб побачити того, з ким він заговорив. Звук доносився з даху крайньої карети, але він нікого там не побачив. — Я спізнився? Вони вже вирушили туди?

Власник голосу сів, і Кай побачив сивого чоловіка з короткою зачіскою. Сіра щетина на його засмаглому обличчі підкреслювала зелені очі, в яких на секунду промайнула цікавість. Він оглянув хлопця і знову влігся на даху карети.

— Ну звісно, ти запізнився, — відповів чоловік і позіхнув. — Але, як бачиш, я все ще тут. Не знаю, де носить Дага, але ти з'явився перший. Такими темпами поїздку доведеться відкласти на завтра, бо… — візник замовк на півслові через спалах світла.

Кай та візник обидва подивилися в напрямку джерела світла і побачили Дага. Круг нього ще тріщали слабкі електричні заряди. Хлопець заходився обтрушувати їх правою рукою, і символ на ній ледь помітно засяяв тьмяним жовтим світлом, поглинаючи клубки електричного струму. А потім десь з-за спини Дага пролунав розкат грому, який змусив хлопця схопитися за голову. Одягнений він був в те саме мисливське спорядження що і вчора, хіба що до всього додався масивний рюкзак за плечима. Так він і підійшов до Кая та візника, тримаючись правою рукою за голову і дивлячись на них напівзаплющеним лівим оком. Вигляд мав пом’ятий.

— Вітаю, — промовив він захриплим голосом, знімаючи з плечей рюкзак.

Візник розсміявся та зістрибнув з карети, щоб відчинити двері. Тепер Кай міг бачити, що одягнений він був у потерту шкіряну куртку з високим коміром, та широкі штани з грубої шерстяної тканини, й запилені старі чоботи.

— Це багато чого пояснює, — посміхаючись промовив візник. Він спостерігав, як Даг кладе свій багаж всередину.

В самохідці, як їх називають візники, зазвичай була передня лавка, на якій сидів сам візник, і дві лави ззаду, які були розташовані одна навпроти іншої. Між ними було приблизно два метри простору. Спереду було широке вікно, через яке візник дивився на дорогу. На нього зазвичай наносили символи, що могли створювати бар’єр, для додаткового захисту скла. Всі інші боки не мали бар’єрів, але їх оббивали масивними залізними або легкими дерев’яними пластинами. Все залежало від призначення карети. По бокам були невеликі квадратні віконця, розміром в середньому 30 на 30 сантиметрів. Зазвичай, чим небезпечніші місця, в які їздить транспорт, тим більше броні і менші вікна. 

Карета, перед якою стояв Кай, була оббита масивними дерев’яними пластинами з чорно-дерева, мала вузькі вікна без скла по бокам, а на переднє скло були прилаштовані ґрати.

Поклавши свій рюкзак на переднє пасажирське сидіння, Даг простягнув руку до Кая, щоб забрати і його багаж. Покінчивши з цим ділом і вилізши з карети, він почув, як візник прочистив горло і простягнув руку.

— Звісно, — мовив Даг і поліз до кишені. — Це за дві години простою, — сказав він, передавши візникові дві золоті монети.

— Тоді можемо рушати, якщо, звісно, ви більше нікого не чекаєте, — промовив візник підкидаючи монети, які тільки що отримав.

— Ні, можемо рушати — відповів Даг, кивнувши Каю в бік карети.

Коли всі опинилися на своїх місцях, візник зняв з шиї кулон у вигляді кристалу з вирізаними на ньому символами, та вставив в роз’єм на панелі перед собою. Засяяли візерунки. Візник приклав руку до мерехтливого кола, і карета зрушила з місця.

Виїхавши з-за воріт, вони опинилися на дорозі, яку з двох боків оточувала гола земля. Ґрунт тут був білим з синіми прожилками. Де-не-де виднілися пеньки зрубаних кристалічних дерев. Їхні білі стовбури зливалися з землею, але яскраво-блакитні серцевини сильно вибивалися на фоні білосніжної землі. 

Даг з візником вели маленьку ввічливу бесіду. Але коли обидва дізналися, що справи в них і їхніх близьких добре, розмова зійшла нанівець. Даг дрімав, підклавши під голову змотаний спальний мішок, а візник дивився на дорогу і тихенько вистукував якийсь затійливий ритм пальцями правої руки по панелі. Кай дістав з рюкзака шмат в’яленого м’яса й жував його, дивлячись на спустошені пейзажі, які розкинулися за правим віконцем. 

Візник озирнувся і побачив, що Кай дивиться у вікно.

— Ми вже майже доїхали до краю плато, скоро буде видно Смарагдове море, — промовив візник і мотнув головою вліво. — З того боку.

Кай підсів до лівого вікна. Але поки що пейзаж там відрізнявся лише тим, що вдалині виднівся гірський хребет.

— То яка мета вашої поїздки до Смарагдового моря? — після хвилинного мовчання запитав візник.

— Полювання, — нейтрально відповів Кай.

— Зрозуміло, що полювання, — сказав візник, і, трохи подумавши, додав: — Просто нечасто щось відбувається в Смарагдовому морі, тому й цікавлюсь.

— Надійшло повідомлення про напад псевдо-вовка біля шахти.

— Дивна справа. До найближчого кристалічного лісу від тієї шахти півтора дні шляху. Далекувато він забрів. Може, то якось пов’язано з недавнім землетрусом?

— Можливо, — стримано відповів Кай. Він і сам вважав це дивним, але не дуже хотів обговорювати цю тему з візником. Якийсь він був занадто цікавий до подробиць, і манера розмовляти занадто доброзичлива. Кай не довіряв таким людям.

— Я чув що їм, — візник кивнув в бік гірського хребта, — довелося обвалити шахту №5. Не знаю, до чого вони там докопались, але кажуть, що з нею в землю провалилося пів гори. Навіть у нас гуркіт стояв страшенний, складно уявити, що відбувалося біля підніжжя.

— Он як, — нейтральним тоном відповів Кай, подумавши про себе, що, можливо, звірі і справді порозбігалися, рятуючись від наслідків землетрусу.

— А ти не з балакучих, — зітхнувши, підсумував візник.

Тим часом на горизонті між гірським хребтом та блідим ґрунтом плато з’явилася яскраво-зелена стрічка. По мірі руху самохідки стрічка ставала все ширше, і незабаром карета під’їхала до з’їзду вниз. Уже тоді Кай бачив, як смарагдові простори внизу розлилися на сотні кілометрів. 

Поки карета з’їжджала вниз по дорозі, яка змією звивалася по крутому схилу, Кай припадав то до одного, то до іншого віконця. Даг прокинувся, коли його кинуло в інший бік карети на крутому повороті. Тепер він сидів напівобернувшись і слідкував за спуском,  дивлячись в лобове скло. 

Коли карета майже спустилася вниз, виявилося, що вся ця смарагдова гладь – це крони дерев, а внизу простягався великий ліс. Кай чув про те, що це ніяке не море, а справжнісінький ліс, але, дивлячись зверху, було складно в це повірити. Хлопець перший раз бачив не кристалічні дерева, і він з цікавістю роздивлявся стовбури молодих рослин з їх гладкою чорною корою. Сотні довгих рядів дерев простягалися так далеко, як бачило око. 

Перше, що Кай побачив, коли вони нарешті спустилися, це з’їзд зліва, який вів до постоялого двору. Його стіни з колод зливалися з чорними стовбурами дерев і абсолютно не зацікавили Кая.

— То ти впевнений, що не хочеш повідомити розвідників про те, що ви збираєтесь в’їхати в ліс? — запитав візник, коли вони проїздили поворот до заїзду.

— Впевнений. Зараз немає часу на формальності, а потім я їм все поясню, — швидко проговорив Даг. — Не переймайся, у тебе не буде через це проблем.

Карета деякий час продовжувала котитися по ґрунтовій дорозі в тиші. Легенький вітерець гуляв верхівками дерев, від чого смарагдове листя тихенько побрязкувало. Першим тишу порушив Даг.

— Кай, — Даг звернувся до товариша що сидів навпроти. — Вчора ми майже не обговорювали полювання, але зараз у нас є час, тож я хотів би поставити тобі декілька запитань. Ти перший раз у цьому лісі? — запитав Даг пристібаючи спальника до рюкзака.

Кай прочистив горло і сів рівно, відірвавшись від вікна.

— Так. Сам я ніколи ще тут не був, але читав про Смарагдове море.

— Добре, — відповів Даг. Перевіривши, чи міцно закріплений спальник, він перевів погляд на Кая. — Ти раніше сказав, що вважаєш цю справу дивною, то в чому, по-твоєму, її незвичність?

— Ну, Море Зелені – штучно створений біом. Я чув, що тут немає умов для життя таким створінням як псевдо-вовки, — трохи невпевнено відповів Кай. Він висловив доволі стандартну думку і здивувався, коли його попросили її обґрунтувати.

— Все так, але різні створіння сюди все ж час від часу забрідають. Саме по собі це не відхилення від норми.

— Я цього не знав.

— Так, про це мало хто знає. Люди думають, що якщо умови непідходящі, то і таких створінь, як псевдо-вовк, тут не буває, але це не так, — Даг говорив твердим але спокійним голосом, трохи гучнішим за гуркіт коліс, якраз настільки, щоб його було добре чутно. Вчорашня його безтурботна впевненість зникла і сьогодні він був абсолютно серйозним. Ніби зовсім інша людина. — Хоча я все ж згоден, що справа дивна. Як думаєш, чому?

Кай спробував згадати все, що він знав про псевдо-вовків, і намагався придумати теорію. В голову лізли тільки банальні речі, але час спливав, а Даг не зводив з нього очей, тому він видав найправдоподібнішу версію.

— Псевдо-вовки живуть зграями, та нападають, в основному, коли захищають свою територію. Але якщо він забрів туди один, то в нього не мало б бути приводу для нападу, — коли він видав свою теорію, яку й сам вважав не дуже реалістичною, йому спала на думку ще одна деталь: — Хіба що в когось з шахтарів була есенція, але самовільно виносити кристали з бази заборонено.

— Хоо! Непогана теорія, — всміхнувшись, прокоментував Даг.

— То я близький до істини? — сам собі здивувався Кай.

— Ні, взагалі ні.

— То чому ти сказав, що теорія непогана?

— Голодний псевдо-вовк і справді міг би накинутися на людину, яка б несла кристал есенції. Але в твоїй теорії є два мінуси. По-перше, в шахті, куди ми їдемо, видобувають не кристали есенції, а дорогоцінне каміння, яким ідіоти, котрим немає куди витрачати гроші, інкрустують всілякий непотріб. А по-друге, ти занадто все ускладнюєш. Псевдо-вовки й справді не так часто нападають на людей за межами своїх володінь. Але вони іноді можуть потріпати труп, особливо якщо в ньому є хоч крихта есенції.

— І звідки я міг знати про вид шахти, якщо ти мені толком нічого не пояснив? — обурено запитав Кай.

— Не міг. Але тобі і не потрібно було.

— А щодо того, що псевдо-вовк погриз уже труп, ти думаєш, що це вбивство? — Кай подумав трохи і додав: — Думаєш, зниклий шахтар до цього причетний?

— Це нам і потрібно буде з’ясувати. Що я хотів би, щоб ти зрозумів, так це те, що поки ми не з’ясуємо обставин цієї справи, — Даг зробив паузу, трохи нахилився вперед і подивився Каю прямо в очі, — увесь персонал шахти – підозрювані, і довіряти ми маємо тільки одне одному. Це зрозуміло?

— Так.

— Добре, — сказав Даг і відкинувся на спинку лавки. — Головне – не лякай їх таким підозрілим виразом обличчя, — усміхнувшись додав хлопець, але за мить він знову став серйозним. — Це може бути вбивство, а може й ні. Поводься з ними, як зі звичайними людьми, але пам’ятай, що вони можуть бути не до кінця чесними. Є питання?

— Ніби немає, — секунду подумавши, відповів Кай.

— Добре. Як матимеш питання – запитуй, не соромся. А тепер, якщо дозволите, — сказав Даг і витяг зі свого рюкзака книгу в потертій шкіряній палітурці.

На вулиці вже майже стемніло, а в тіні дерев панував цілковитий морок. Тому Даг витягнув медальйон-кристал розміром з мізинець, потер його, щоб той засяяв, та став читати, підсвічуючи сторінки тьмяним світлом кристала. Кай в цей чай вирішив подрімати. Він заплющив очі, та прихилив голову на стінку карети. Ще деякий час він чув приглушений гуркіт коліс.

Карета зупинилася, і Кай прокинувся від того, що його кинуло вперед. Даг підтримав його однією рукою, в іншій він все ще тримав книгу.

— Чому зупинилися? — запитав Даг.

— Сам подивися, — відповів візник та вказав на повалене дерево, яке лежало перед каретою в світлі кристалу, що освітлював дорогу.

Колода була масивною і повністю загороджувала проїзд. Даг уважно оглянув місцину у вікно.

— Я подивлюсь, що там. Ви поки що не виходьте.

— Точно? — перепитав його Кай.

— Так, будьте тут. Я просто подивлюся, чому дерево впало, — відповів Даг, виходячи з карети.

Хлопець закрив двері, поклав праву руку на руків'я меча, котрий лежав у футлярі в нього на поясі з лівого боку. Він роззирнувся, та повільно пішов наліво вздовж колоди в сторону коріння. Даг вийшов з-за меж освітлення карети, але Кай бачив тьмяне світло його медальйону. Проте невдовзі вогник зник за колодою. Вона була приблизно два метри в товщину, тому не було видно, що відбувається. 

Кай прислухався, але чув тільки, як вітер брязкотить листям, та потріскують старі крони дерев. Раптом Даг зістрибнув з колоди прямо під двері карети і змусив Кая, який саме дивився в вікно, підскочити з несподіванки.

— Сильний удар перебив стовбур дерева, — відразу перейшов до суті Даг, відчинивши двері. — І там не одне таке повалене дерево. Слід веде вглиб лісу, — продовжив він, залазячи в карету.

— Віверна? — запитав візник.

— Можливо, хоча я так не думаю, — звузивши очі, мовив Даг. — Такі звірі зазвичай виривають дерева з корінням, а це впало внаслідок того, що стовбур просто розтрощили. Хоча, звісно, все може бути. Але якби поряд була віверна, вона б не ховалася, тож, думаю, боятися нічого.

— Даг, ми тут не проїдемо, — сказав візник, вказуючи на перекриту дорогу.

— Я знаю, Юстин. Скільки нам лишилося до шахти?

— Ти хочеш пішки піти? Вночі? — здивовано перепитав його візник.

— Це залежить від того, наскільки далеко нам йти.

— Кілометрів п'ять, може сім, — трохи подумавши, відповів візник.

— Тоді ми підемо пішки. Кай, бери свої речі.

— Ти добре подумав?

— Це логічніше, ніж повертатися півсотні кілометрів до постоялого двору і зранку долати той же шлях. Крім того, це ще не Дикі землі.

— Ну, діло ваше. Тоді вам потрібно йти прямо цією дорогою, а тоді звернути наліво в перший же з’їзд.

— Добре, дякую, — сказав Даг закидаючи рюкзака на плечі.

Коли обидва хлопця вийшли з карети,  Даг відразу пішов обходити колоду, сказавши Каю перед цим не відставати. Кай оглянувся та подивився вслід кареті. Сам борт морок вже поглинув, залишивши лише образ силуету в обрамленні синюватого сяйва кристалу. Обійшовши колоду хлопці вийшли на ледь помітну в темряві дорогу.

— Постривай, — сказав Даг, зупиняючи Кая рукою.

Він затиснув свій амулет в руці, через пальці пробивалося слабке синювате світло. Тоді направив енергію етеру в кристал, по його руці затріскотіли електричні розряди, а світло, що його випромінював кристал, стало сильнішим і змінило колір на жовтий. Даг закріпив амулет на поясі і той тепер освітлював дорогу на півтора метри вперед і, в той же час, не бив в очі. Даг пішов далі, і Кай покрокував слідом. Йшли вони мовчки, обидва прислухалися до звуків лісу. Першим мовчання перервав Кай.

— Це там праворуч багаття? — запитав він, показуючи вглиб лісу, де вдалині, поміж дерев, виднілося світло.

— Схоже на те.

— Але чому хтось розпалив там вогнище? Там теж шахта чи щось в цьому роді?

— Наскільки мені відомо – ні, і наразі це не наша справа. Нам варто поквапитися й дійти до шахти. Думаю, половина шляху вже позаду.

— Зрозумів… Мені просто цікаво.

— Вірю. Але ми – мисливці, і як казав мій наставник: «Ми повинні завжди оцінювати доцільність наших дій і не ставити себе в невигідне положення». Будь яка бійка – це ризик, але знання дають тобі шанс мінімізувати його і не потрапляти в ситуації, коли ризик смертельний. Знаєш, яка головна рекомендація, щоб не дати псевдо-вовку заскочити тебе зненацька?

— Слідкувати за верхівками дерев?

— Точно. А в ідеалі потрібно уникати ходити прямо під деревами, щоб максимально убезпечитися від того, що вони зістрибнуть тобі прямісінько на голову. Тому найбезпечніше нам йти саме дорогою, бо, якщо тут все ж є псевдо-вовк, і він вирішить на нас напасти, принаймні тут він це зможе зробити всього з двох напрямків. А ще йому доведеться вилізти на позицію, де ми матимемо шанс його побачити. Хоча ходити в темряві все ж не найкраща ідея, бо він буде нас бачити краще, ніж ми його. Я знаю, що деякі гарячі голови вважають це марнуванням часу і просто йдуть напролом. Але я в справі вже два роки і пережив половину з них. Тому все ж рекомендую дослухатися до цих порад. Діяти варто тільки тоді, коли вважаєш, що маєш шанси на перемогу.

— Я розумію, що це важливо.

— Добре, якщо так. Бо, коли тебе порекомендував Іліман, я спершу подумав, що в тебе теж вітер в голові. Я розумію, що з його талантом він вважає, що йому море по коліна, і він може ігнорувати нудну теорію. Але цю інформацію мисливці не просто так передають з покоління в покоління.

— На перший погляд він і справді дуже несерйозний. Але мені здається, що він просто не хоче, щоб люди знали, що його насправді хвилює, тому вдає, ніби до всього відноситься несерйозно.

— Сподіваюся, що моя сестра відноситься до тих, хто його хвилює. Бо інакше мені доведеться з ним дуже серйозно поговорити.

«То він за сестру переживає,» – подумав Кай і згадав, яким клубком хаосу вона була, коли вони вчилися разом.

— Думаю, все в них буде добре, — відповів Кай нервово посміхнувшись.

Даг зупинив Кая, притримавши його за плече. Коли Кай повернувся до нього, то побачив що він приклав палець лівої руки до губ. Після цього зробив декілька кроків вперед, глибоко вдихнув, а коли почав видихати повітря, символи на його шиї засяяли. Повітря, що він видихнув, зібралося в щільну хмаринку, по якій пробігали іскри. Даг завченим рухом дістав меч, та різким помахом розсік хмарину. Від цього з'явився серповидний розряд блискавки, який полетів в бік лісу, освітлюючи дерева навколо себе. Одна частина енергетичного згустку розбилася об дерево, а друга – уразила якесь створіння, що стояло за ним.

— Ходімо зі мною, потрібно подивитися, що то таке, — сказав Даг, обернувшись назад.

Хлопці підійшли до місця, куди влучила блискавка, і у світлі кристалу побачили бездиханне тіло рептилії з двома пальцями на руках і широкими кігтями. Сама вона була невелика, приблизно по пояс звичайній людині.

— Це копач? — запитав Кай, оглянувши ящеркоподібну істоту.

— Так, в нього зупинилося серце від удару струмом, — пояснив Даг, після чого присів, поклав праву руку на тулуб рептилії і створив електричний імпульс.

Тіло рептилії здригнулося, і вона знову почала дихати.

— Ходімо, — сказав Даг, підводячись, та пішов до дороги.

«Не дуже добре в нього виходить зображати суворість,» – подумав Кай, дивлячись на Дага.

— Що? Він не несе небезпеки, — сказав Даг, помітивши погляд Кая.

— Я нічого не казав.

— Потрібно швидше дістатися до шахти, ми тут як на долоні, — прорік Даг, пришвидшуючи темп.