Ще здалеку Кай побачив, що тіло товариша лежить в калюжі крові, тому перейшов на біг. Першою справою він припідняв тіло, всадовив його під деревом та поклав шмат льоду йому на коліна. Розірвати сорочку вийшло лише з другої спроби, і тоді перед Каєм відкрилася рана. 

Він знав, що часу було обмаль. Так мало, що навіть не було коли панікувати. Тож він взяв шмат льоду в ліву руку і тицьнув ним в рану. Коли Кай активував символ, лід почав танути. Правою рукою він намацав ззаду на землі калюжу крові. 

«Ну, була не була», — подумав він і почав притягувати до руки кров, формуючи з неї сферу. Коли та була готова, він влив кров до води, в яку вже встиг перетворитися лід. 

Спина пекла вогнем, а з роздертих рук крапала кров, та він не звертав на те уваги і сфокусувався на зціленні.

Даг прокинувся від того, що хтось ритмічно тис йому на грудну клітину, і зайшовся кашлем. Спроба зрозуміти, де він, відгукнулася головним болем. Він насилу розплющив очі і побачив над собою смарагдові крони дерев, між листям яких виднілося синє небо. Хлопець спробував сісти, але земля ніби вислизала з-під рук. В голові запаморочилося, але він зробив ще одну спробу підвестися. 

Цього разу його м’яко зупинила чиясь рука. Над ним навис знайомий силует, і ніби звідкись здалеку долинув голос: «Тобі ще рано вставати». Власник голосу підніс руку йому майже до лиця і показав два пальці.

— Скільки пальців?

— Два, — тихо протягнув Даг, не відразу впізнавши власний голос.

— Ти знаєш, хто я?

Даг замислився, втупившись в небо.

— Кай? — запитав він після хвилини роздумів.

Кай кивнув і, стомлено видихнувши, ліг на землю поряд з Дагом. Він розкинув руки, але передпліччя на землю не опустив, тримаючи долоні кісточками до неба. Кулаки в нього були збиті, а на передпліччях виднілися свіжі рани від пазурів.

— Схоже, мозок постраждав не критично, — зауважив Кай.

— Голова розколюється, — простогнав Даг після невеликої паузи.

— Ціна повернення з мертвих, — знизав плечима Кай. – Пощастило, що тільки голова. У мене болить кожен сантиметр тіла.

Повернувши голову, Даг подивився на подерті руки Кая та спробував сісти. Цього разу в нього вийшло, і він роззирнувся навкруги. Від виду знайомих місць в голові промайнули спогади.

— А що з трупом псевдо-вовка? — запитав Даг, вертячи головою.

— Стосовно звіра, — повільно промовив Кай та на декілька секунд замовк. – Я допоможу тобі згадати, але спершу хотів би, щоб ти мені дещо пообіцяв. Є речі, які я хотів би зберегти в таємниці.

— Ти про що? — зупинивши погляд на товариші, запитав Даг.

— Звіра ми вбили. Двічі, — сказав Кай і вказав в напрямку, де лежали паруючі уламки брили.

Даг підвівся й, нетвердо ступаючи, підійшов до шматків льоду, де побачив, що звір, який був ув’язнений всередині, розбився на частини разом з брилою.

— Вражаюче, — промовив Даг, піднявши один з уламків за кістку, яка стирчала з нього.

Кай підійшов до товариша і тихо продовжив:

— Я хочу, щоб справжня причина смерті звіра залишилася між нами, бо я вбив його використовуючи незареєстровану аугментацію.

— Ти мені життя врятував, — сказав Даг та поклав руку на невеликий рубець, що залишився від рани на грудній клітині. — Допомогти тобі – це найменше, що я можу для тебе зробити, щоб віддячити.

— То ти згадав.

— Все досі як в тумані, але так. Пам’ять по крихтах повертається, — відповів хлопець та додав: – Але навіщо тримати все в таємниці? Я міг би допомогти зареєструвати цю аугментацію, у мого клану є такі повноваження.

— Ні. Дякую за пропозицію, але мені важливо зберегти це в таємниці.

— Сумнівне походження фарби? – подивившись товаришу прямо у вічі, запитав Даг.

Кай зітхнув.

— Це передсмертний подарунок мого діда. Він вважав, що без цього не обійтись, що це допоможе мені вижити після того, як я залишуся один.

Розмова про це спровокувала спогади того дня. На вулиці злива й грім. Його, ще зовсім малого, прив’язали до ліжка. Щоб не брикався. Він все повторював, що й так витримає, бо йому вже аж шість років, він вже не малюк. А потім біль. Такий, наче йому, замість уколу голкою, з розмаху заганяли сокиру в спину. Згадався запах крові й багряні плями на спині діда, коли той виходив з кімнати, залишаючи хлопчика наодинці з чоловіком, якого він бачив перший раз. Зі спогадів його вирвав голос Дага.

— Ну, в чомусь він був правий. Я недооцінив противника і втратив пильність. Якби не ця твоя здібність, ми б обоє загинули. Тому я збережу твою таємницю, — трохи подумавши він додав: — Обіцяю тобі допомогти.

Кай кивнув, і Даг протягнув йому руку, щоб затвердити домовленість рукостисканням.

— А тепер прибери лід. Нам потрібно спалити те, що залишилося від тіла.

Хлопці нашвидкуруч спорудили кострище, виклали туди частки звіра, з яких Кай абсорбував всю вологу, і підпалили. 

Кай пішов спробувати дістати свій ніж який застряг в стовбурі. Даг в цей час задумливо дивився на те, як горить вогонь. Аж раптом в нього забурчало в животі.

— Помираю з голоду, — крикнув він Каю.

Кай деякий час смикав руків’я ножа, щоб вивільнити його зі ствола, і, нарешті, той піддався. Він востаннє оглянув місце битви і, сховавши ніж до піхов, підійшов до Дага, який досі невідривно дивився на полум'я.

— То йдемо?

— Так… Так, час йти, — відірвавшись від роздумів, мовив Даг.

— А що з тілом директора шахти?

— Гм, нам би самим дістатися до табору. Коли прибудемо, потрібно запросити допомогу. Вони вже там розберуться.

Хлопці пішли назад до шахтарського табору. Білизна вранішнього туману повністю розвіялася, і тепер ліс розкинувся навколо коричнево-червоною завісою. Вітер гуляв в кронах дерев, поскрипуючи гілками та перебираючи листя. Сонячне проміння, що пробивалося крізь гілляччя, пригрівало. Але Кай досі відчував холодок всередині, тому обачно дивився під ноги.

— Ти добре впорався для першого разу, — почав розмову Даг.

— Ну, ми й справді досі живі, — хмикнув Кай. — Це, певно, найдовший ранок в моєму житті.

— Це не порожні слова, — продовжив Даг. — Попри те, що кажуть, ніби нові символи води зараз дуже розбавлені і доволі слабкі, твоє зцілення – це щось майже неймовірне.

— Дякую, — непевно відповів Кай. — До речі, що то були за двоє, з якими ти бився?

— Не знаю, я погано встиг їх роздивитися. Все сталося занадто швидко, — відповів Даг, граючись з кулоном лівою рукою.

— Як рука і… взагалі? — слідкуючи за рухами товариша, запитав Кай.

— Якщо не брати до уваги головний біль, то добре. Зважаючи на обставини, взагалі відмінно, — мовив Даг та відпустив кулон.

— З головними болями ще доведеться попрацювати, але я не буду лізти тобі до голови, принаймні зараз. Я виснажений.

— Все в порядку, це може почекати. Зараз ми маємо закінчити місію. Потрібно подати запит на підкріплення та якось відчинити ту браму.

Спереду вже починав виднітися край лісу. З галявини долітав шум і колотнеча. Коли хлопці вийшли з-за дерев, то побачили, що чоловіки в робах ходили по табору й поспіхом збирали речі. Схоже, то були шахтарі.

— Що тут відбувається? — запитав Даг першого ліпшого чоловіка, який вкладав речі на віз.

— А сам не бачиш? — роздратовано кинув шахтар. Він прискіпливо подивився на хлопців. — Ви хто взагалі такі?

Даг трохи зам’явся, наче не очікував запитання у відповідь.

— Ми – мисливці. Нас викликали, через напад псевдо-вовка, — відповів Кай.

— То вже минулі проблеми. Хоча якщо знайдете директора шахти, то можете з ним поговорити про це. А я вшиваюся, — промовив шахтар і відкрив кришку, під якою виднівся тьмяний кристал. Він почав його викручувати.

— Ми знайшли його. Він мертвій, — відповів Даг.

Шахтар на мить зупинився, але потім продовжив свою справу, буркнувши: «Ну, я не здивований». Більше він говорити не бажав, тож Даг, почувши гамір в бараці, вирішив спробувати розговорити тих, хто там знаходився. Кай тим часом вирішив обробити свої рани. Запустивши руку в підсумок, він зрозумів, що там бракує бинта. Тож хлопці розділилися. 

Кай пішов до адміністративної будівлі, де вони залишили свої рюкзаки, щоб взяти відсутні матеріали для обробки рани. Відчинивши двері, він побачив, що якийсь чоловік риється в його речах.

— Щось цікаве знайшов? — запитав Кай.

— Ти хто такий? — відповів чоловік запитанням на запитання.

Коли той озирнувся, Кай побачив, що в нього в руках хліб з його пайка.

— Всього лише скромний власник рюкзака, в якому ти риєшся. І я би попросив тебе припинити шаритися в моїх речах.

— Нема чого залишати сумки де попало, — промовив чоловік, покосившись на ніж, що висів у Кая на грудях.

Він встав і було пішов геть, але Кай його зупинив.

— Ти забрав мою хлібину, тож, будь люб’язний, дай відповідь на одне питання.

— Слухай, я ж не знав, що це твої речі. Якби…

— Годі балачок, — перебив його Кай. — Просто скажи мені, чому решта шахтарів в такому поспіху збирають речі?

— То ти не знаєш? — здивовано запитав чоловік. — Я думав, ти один з тих, кого прислали по запиту, який ми зробили, як тільки вийшли. Хоча ти й схожий на мисливця, але, якщо так подумати, то ти й справді занадто швидко тут опинився.

— Чоловіче, ці деталі мені ні до чого. Просто дай відповідь на запитання.

— Коротше, три дні тому відбувся землетрус, і сюди явилися якісь посіпаки. Вони зачинили нас в шахті й веліли копати. Ми два дні рили й розбирали завали. Коли всі вибилися із сил, бригадир вирішив поставити умови, що нам потрібно відпочити, а вони у відповідь просто скинули його у прірву. Тож нам нічого не залишилося, як копати далі. А сьогодні вночі ми дісталися до якогось храму під землею. Ті мутні люди пішли всередину, а нам наказали підніматися й чекати, поки вони закінчать свої справи й випустять нас. З нами пішов один з них. Якийсь худоребрий хлопчина з луком, але все ж він був магом, тож самі відкрити двері ми не наважилися. Але хоч відпочити змогли.

— І як той хлопчина виглядав? — запитав Кай.

— З лиця? Чорт його знає, він натягнув каптура ледь не до підборіддя. Можу тільки сказати, що у нього було довге темне волосся. Стихію його я теж не знаю, він магією не користувався.

— А з чого ти взагалі взяв, що він був магом?

— По символам на руках. Я не експерт, тож на вигляд не розберу, що саме то були за символи, але я не все життя в шахті провів і можу розрізнити магічну аугментацію від звичайних татуювань.

— І що було далі?

— А нічого. Через дві години інші двоє покидьків піднялися й випустили нас, а самі кудись вшилися. Ще коли чекали, ми вирішили, що до біса таку працю і з нас досить, тож зараз хочемо якомога швидше поїхати звідси.

— Вони вас так просто відпустили?

— Нічого собі просто! Ми для них декілька днів розкопували прохід, — обурився чоловік. — Хоча можеш не вірити, мені все одно.

Кай потер підборіддя, переварюючи інформацію.

— А з чого ти взяв, що то храм?

— Я чув, що вони між собою його так називали. Коротше, на твоє запитання я відповів, тож піду. Мені теж потрібно збиратись.

— Ага, тільки спершу покажи, що в тебе в кишенях.

Шахтар зітхнув та протягнув хлопцю ключі.

— На біса тобі мої ключі? Ти навіть не знаєш, від чого вони, — роздратовано сказав Кай.

— Я подумав, що, може, від чогось важливого, — знизавши плечима, відповів чоловік. — Більше нічого я не брав, можеш сам перевірити.

Кай перевірив свої речі і впевнився, що все, крім його сніданку, на місці, тому жестом відіслав чоловіка геть. Хлопець видобув з рюкзака все, що потрібно для обробки рани, й пішов на вихід. Проходячи повз камін, Кай помітив на купі попелу тліючу паку паперів. «Отже, він сюди зайшов не просто для того, щоб поритися в речах», — подумав хлопець та вийшов на вулицю. 

Кай сів на сходах та став обробляти рану, спостерігаючи за метушнею в таборі. Коли Даг, замучений спробами витягнути з шахтарів свідчення, підійшов до товариша, той вже закінчував бинтувати передпліччя.

— Дізнався, що хотів?

— Так, хоча було не просто. Схоже, вони справді налякані.

— Налякані і втомлені, — погодився Кай. — Один із них сказав, що як тільки вони вийшли, то відразу відправили звістку про цю подію і мають намір звідси вшитися. А які наші наступні дії?

— Стосовно звістки я чув. Добре, що вони повідомили про все в Амаз, а не єгерю в Серце лісу. Думаю, нам потрібно дочекатися допомоги від клану, але спершу я маю щось з’їсти, — сказав Даг, піднімаючись по сходинках. — Вмираю з голоду! — додав він та відчинив двері, грюкнувши ними об стіл, що досі лежав біля входу.

Чортихнувшись, Даг зник в будівлі. 

Кай закінчив перев’язку, підвівся та глянув на шахтарів, які нарешті закінчили збирати речі та скупчилися біля возу. Вони щось жваво обговорювали, часом вказуючи в бік адміністративної будівля, де зараз знаходився Даг. Кай здивовано підняв брову і в цей момент відчув на собі чийсь погляд. То був той чоловік, якого він застав перед цим у будівлі. Хлопець відчув себе некомфортно, тож вирішив зайти всередину будинку. 

Цього разу відчинилися без перешкод. Виявилося, що Даг поставив стіл так, як він і має стояти: на чотирьох ніжках. Але стояв він тепер прямо при вході, підпираючи книжкову шафу, що знаходилася справа від дверей. Даг сидів на столі, звісивши ноги, та жував бутерброд.

— Смачного.

Даг показав великий палець в знак подяки і продовжив жувати. Кай, хоч і не снідав, голодним не був. Після такого активного використання аугментацій його нудило, але він змусив себе зробити ковток води з фляги, яку дістав з рюкзака, та сів, обпершись спиною об стіну.

— До речі, а чому добре, що шахтарі послали звістку в Амаз а не єгерю? Наскільки я знаю, Серце лісу ближче ніж Амаз, — запитав Кай, коли побачив що його товариш покінчив зі своїм бутербродом.

— Тому що єгер із землекопів, а у нас з ними натягнуті стосунки.

— Ти маєш на увазі, що він террієць?

— Можеш називати це, як хочеш. Але факт залишається фактом. Якщо ми на нього натрапимо, нам доведеться витратити купу часу на формальні пояснення. Їх гілка ордену завідує шахтами, тож вони зависокої про себе думки.

Кай чув про магів, аугментації яких наділяли їх здібністю впливати на земну кору, або навіть на метали. Але в Амазі він їх ніколи не бачив.

— Я чув, що причина натягнутих стосунків криється в нейтральних територіях, на які претендують і громовержці, і террійці. Але до того, як Перун став магістром громовержців, все ніби було нормально.

— В академії про цей бік історії не говорять. Але все складніше, ніж просто суперечки за території. Відносини між нашими кланами натягнуті ще з тих пір, коли наш магістр першої крові зник. Террійці постійно…

Дага перебив звук блискавки. Виглянувши у вікно він побачив двох громовержців, які щойно прибули.

— Схоже, що це історія на наступний раз. Нам час, — сказав Даг, зістрибнувши зі столу. Він взяв свій рюкзак і почекав, поки Кай послідує його прикладу.