На цей оголений безплідний простір жбурнувся пропеченим тілом з гострої гущавини він, гадав: "Таж тут... таж тут хиститимуть широти", тут глитнули змучені легені кисню, щоби далі; і з-позаду теж тут забилася під ребра куля, і зупинила серце; і наперед пробитими грудьми також тут звалився тілом мертвим він. Тепер не тікає, не дихає даремно світом, що ним ситяться легені живих, не існує світом, хоч певно й досі переливається напруженими нитками свідомості, наслиненими спогадами, до млосних ниток несвідомості. Нехай побилися землею гарний ніс та підборіддя, знеструмилися руки, ноги, що бігли, натомість мають пам'ять м'язи, а тому досі біжать мурахами на шкірі. Нехай людська тінь зрадила йому, укрилася тілом і молиться, щоби не стерся темний слід її в задушливім саркофазі. Нехай затінене розп'яття зрадило найпершим, не втрутилося, не настуджувало далі його твердих грудей, не зігрівало далі себе теплом живого, а полізло горлом, та вгризлося в м'яке заглиблення під яблуком, найпершим, ще мчалося серце, а куля терпнула. Натомість закохана трава вберегла скинутій душею туші її цнотливу людськість, устидливо цілуючи споріднені вії обвітреними губами — ненароком пожмурила очі, де від повік відбився вереск новонародженого покійника, як свого часу в череві Сатурна відбився згук найпершої фрази Посейдона батькові. Таким складається життя опісля смерті: прив'ялим листям на незрушнім тулубі, згори сплутаним літнім каштаном з чахлим поваленим деревом, що на нім тепер гніздиться ворона, давиться найвищою своєю гілкою, дарованою їй за віддане пантрування з'їденої собаки, та за гострі лапи, що не страшаться більше ні льодовитого тіла вбитої зброї біля себе, ні нам'ятих гашеткою блідих пальців під собою. "Адже це дерево... пожоване дерево", чорні отруйні хмари більше не сурмлять про війну, засукали рукава небу й облилися з нього світлом, придивилися, опромінили трухлявий стовбур, затермосили поліплену мохом спину — прокидатися, певно-що так само сплутали: жорстку кору — зі шкірою, восьминоге коріння — зі стопами, людину — із зогнилим деревом, що на нім, на зрізі стертими в молоко кільцями життя струмлять видряпані ножем кльони, а вже зовні, спореним анафемою верхнім шаром знов рисуються теплі контури ручок дитини, рук матері, що їх до себе туляло, мовби квітами у груди дерево, що воно тесало корою тонкослізливу шкіру, щетиною воно наколювало відмерзлі губки, та губи, на гнилім своїм стовбурі вибиваючи гарячі долоньки, та долоні, і трояндову кров, і свою засніжену, випханою тінню з-під туші ртутну кров здарував на вдячність зимовій траві, нікому нічого невберігшій а ще землі, що носила подонка тут себе здарував він душогубець, дітовбивця.