Чому я починаю писати
Насправді, так часто сьогодні буває, Що зневірився ти у житті, І саме тоді душа починає Творити ті вірші веселі й сумні. Але стоп. Якщо говорити про мене, Писати сумне щось не личить мені. Тому я звертаюсь щораз до людини, Яка подарує ті думки ясні. Потрапити в вир моїх думок відносно важко, Проте є ті люди, що кожен раз Мене надихають творити прекрасне І завдяки ним ще мій вогник не згас. Зустрівши людину, я знаю напевно: "Це буде цікаво". Без жодних вагань, Я вогник розпалю свій швидко і сильно, І вогнище вийде без тяжких старань. Якщо повернутись назад до людини, Точніше дівчини, спасибі тобі, Що в віршах твоїх, як грою сопілки, До мене вертаються думки ясні.
2018-05-22 05:27:42
10
2
Коментарі
Упорядкувати
  • За популярністю
  • Спочатку нові
  • По порядку
Показати всі коментарі (2)
Weronika Nikulina
Ти все частіше почав мене вражати... Я так не часто пишу і кажу слова вдячності людям, але спасибі тобі. Ти безумовно митець. 💜
Відповісти
2018-05-22 05:48:55
1
Відьма
Дуже красиво))
Відповісти
2018-05-22 05:55:58
Подобається
Схожі вірші
Всі
Разве сложно сказать...
Много думать слов не хватит Лишь о ком то , кто не рядом Быть со всеми лишь открыткой , Согревая теплым взглядом Каждый день встречая солнце Словно первый луч спасенья Думаешь о всех моментах , Что всплывают вместе светом ... Или множество вопросов На каких нет не единого ответа , К тем , кто был однажды нужен, Став одним твоим мгновеньем Почему ж сейчас нам сложно .. Сказать искренне о чувствах , Как страдать мы все умеем ,, А признать ,что правда любим ? Может быть просто забыли .... Или стали явью сцен сомнений ? Разве сложно хоть глазами Сказать больше ,чем таить в себе ли... Надо больше лишь бояться , Не успеть сказать о главном ... На взаимность зря стараться Ждать когда уйдет шанс бремям ...
53
16
3082
Дитинство
Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.
71
7
11243