***** Ви пам’ятаєте коли вперше глянули на зорі? Не просто подивились, а зрозуміли усю їх велич, красу та недосяжність? Можливо, це сталось ще у ранньому дитинстві, коли ви теплими та прекрасними літніми вечорами задивлялись у ту казкову далечінь. Можливо, це відбулось зовсім недавно, коли ви змучені повертались додому по холодним та засніженим вулицям, ненароком підняли голову та у той ж момент покохали небо, а, можливо, цього не сталось й досі. Особисто я пам’ятаю цей чудовий момент. Близько дванадцятої ми залишили машину у базовому таборі біля підніжжя Говерли. Потім тривав довгий та тяжкий підйом на Чорногірський хребет. Я добре пам’ятаю той цікавий день, протягом якого сонце визирало декілька разів, проте відразу ховалось, і землю знову покривав густий туман. Мене уже не дивувала така погода, адже за стільки років поїздок до Карпат звикаєш, що погода там є вельми вибагливою. Близько п’ятої ми підкорили Говерлу й збирались розміститись на ніч трішки нижче по хребту, аби уже зранку продовжити подорож до Несамовитого. Проте тоді, після недовгих роздумів, ми вирішили, що зможемо дійти ще сьогодні. Наповнені інтузіазмом ми вирушили в нелегку дорогу, проте уже через дві години ми зрозуміли свою помилку…. У горах рано сідає сонце, тож уже з сьомої ми йшли в потемках, але й тоді ми не зупинились. Ми підіймались та спускались, знову йшли в гору, а через декілька хвилин дорога завертала униз. Коли була майже дев’ята, ми обезсилені та збиті з шляху вирішили вкотре зробити привал. Уже всі були знервовані й навіть налякані, хоча вперто приховували це. Пам’ятаю що той привал був зовсім іншим. Ми зупинились на горі Туркул, чого не робили раніше, адже на висоті був сильніший вітер, проте тоді це нас переймало найменше. Завалившись на спину, ми жадно хапали розріджене повітря й нас починав охоплювати розпач. Тоді сталось те, чого я не забуду до кінця своїх днів. Новий сильний потік вітру розігнав хмари й перед нами відкрилось небо. У той момент я забув про все на світі. Спрага, утома, біль в ногах – усе зникло, наче його й не було. На нас дивились зорі, ті найбільш яскраві та найчистіші зорі, яких не заплямувало абсолютно нічого, що часто трапляється у місті. Це неможливо уявити, якщо не побачити на власні очі. На висоті маже двох тисяч метрів зорі стають більшими, яскравішими і кожна ніби світить лише для тебе. З’являється виразне відчуття, що можна витягнути руку й забрати декілька собі. Тоді до тебе доходить розуміння того, що ти лежиш на вічному й дивишся у вічне. Як гори, так і зорі були, є та будуть ще довго після того як зникнемо ми. Уже через хвилину хмари знову закрили цю неймовірну красу. Ті червневі карпатські зорі назавжди залишаться у наших серцях й будуть світити нам незмінно яскраво у найтяжчі моменти життя як тоді, коли я вперше закохався у небо.

******** Присвячується хорошим спогадам та людям, завдяки яким вони є. Наступав черговий, жахливо холодний зимовий день, лише одна деталь була незвична й вирізнялась з повсякденної банальності. Вперше за останні тижні визирнуло зимове сонце, те, яке не дає фізичного тепла, проте дає якусь цікаву й незвичну енергію й допомагає рухатись вперед. Того ранку можна було спостерігати цікавий симбіоз міста та природи, який буває рідко, проте від цього ще бажаніший. Сонце відбивалось у підмерзлих шибках, машинному склі, річковій ковзанці - усе хотіло максимально насититись яскравим, хоч і холодним промінням, доки було така можливість. Річард, як завжди, збирався до універу. Зазвичай він виходив о 9:00, проте сьогодні прокинувся з невимовним бажання освіжитись, тож, швиденько зібравшись, вибіг з квартири на годину раніше звичайного. Щодня дорога до універу займала 20 хвилин, проте сьогодні Він пішов довшим шляхом, який пролягав через парк. Через 5 хвилин бездумного крокування хлопець дійшов до місця з найсмачнішою кавою. Тож, як зазвичай, він взяв американо і пішов на улюблену лавку на межі парку та вулиці, що вела до центру міста, а звідти до самого універу. Раніше він часто приходив сюди, аби провести свій вільний час та просто подумати, проте уже більше місяця не мав жодної хвильки, аби просто відпочити в тиші. Тут хлопець відчув приємний аромат ранкової кави, який був абсолютно незвичний. Разом з цим запахом до нього прийшли й старі роздуми, яких він так старанно уникав, забиваючи голову собі усім, чим тільки можна. Сесія, студентське життя, різні проекти - усе це забрало у нього прекрасну та необхідну кожній людині частину життя - роздуми. Цей аромат став каталізатором, тією тріщинкою в дамбі, яка так старанно стримувала несамовиту ріку відчутів та спогадів. Спогади. Що може бути водночас настільки прекрасним і смертельно небезпечним? Що так само може викликати посмішку у найгірші моменти життя та щербити душу в часи радості? Річард довго стримував їх, адже це заважало жити тим прекрасним активним життям молодої людини, проте у цей морозний сонячний ранок щось пішло не так. У голові розпочалось слайдшоу з різними картинками, які пришвидшувались та зовсім скоро перетворились у миготіння різних образів та місць. У той же момент він зрозумів дурість віри у переконання, адже фактично жодне з них не було справді гідне уваги. Найбільш ідеальна та досконала лінія могла впасти від одного маленького влучного контраргементу, що уже безліч разів спостерігалось у світовій історії. Знаючи цю істину, чіплятись можна лише за спогади, які дають досвід, які неможливо знищити чи змінити. Картинки у голові хлопця продовжували змінюватись, проте він починав контролювати цей потік. Згадувалось безперервне навчання та підготовка до екзаменів, які, здавалось, щоразу вирішували життя. Натомість значно менше він згадував свою сім'ю, свята, проведенні з нею. Зараз він починав розуміти, якими ж безглуздими були ті науки, які замінили йому щирі емоції та перетворили усе в одноманітну кашу, адже кому потрібні знання, якщо немає чого згадати? Він з легкістю згадував теореми з геометрії, проте давно загубився в пам'яті його перший щирий поцілунок. Так він просидів з півгодини, поринаючи у спогади, аж раптом з'явився один конретний та найяскравіший образ. Це була дівчина, та через яку він місяць назад збудував дамбу для почуттів й займався усім, чим можна, аби лише не згадувати її. Проте зараз було уже пізно. Її образ знову пекельним вогнем пропік його розум. Це було кохання, правда далеко не з першого погляду. Роки вірної дружби обіцяли міцні та довговічні стосунки, але зовсім швидко, здавалось б ідеальні стосунки почали руйнуватись. Ніхто з них не розумів причини, проте процес йшов й незабаром почались серйозні сварки, які й привели до того болісного розлучення. Він уже й не пам'ятав причини конфлікту, пам'ятав лише, як він летів по сходах униз, залишивши позаду ту дівчину, а з нею й надію на спокійне життя. Проте зараз він не звертав уваги на усе погане. Приходили лише прекрасні спогади. Згадувався її сміх, її посмішка, відпочинок в горах. Тоді певно був найкращий час його життя, і жодна буденність не зіпсувала, навіть на краплю не змінила тих яскравих спогадів. Раптом все пропало. У кишені заграв телефон, який став молотом, що розбив ті прекрасні кришталеві спогади. Тут він відчув свої добре промерзлі пальці. У руці була кава, що уже давно вистигла й не давала аромату. Глянувши на екран телефону, він зрозумів, що уже пропустив частину першої пари, було декілька пропущених дзвінків від одногрупників, проте на них він не зважав. Доторком пальця він розблокував екран і набрав номер, який так намагався забути, натиснув виклик і уже через декілька секунд він почув добре знайомий солодкий жіночий голос...