– Ну ти й сцикло! – задумливо процідив Сергій, спрямувавши розфокусований погляд в напрямку телерадіокомунікаційної вежі, що здіймалась над верхівками лісосмуги за селом. Сказав так, ніби цей образливий висновок не стосувався Юрка, що сидів навприсядки поруч, упершись ліктями в коліна та понуривши голову над зімкнутим колом рук. Юрко також здавався відчуженим, заглибленим у власні думки.

– Сам сцикло – не змінюючи пози відповів врешті він, машинально та без будь-якої фізіологічної потреби потягнувшись за сигаретою в нагрудну кишеню сорочки військового зразка, вицвілої від сонця і численного прання.

День був у ро́зпалі, червневе сонце шкварило несамовито і на сільській вулиці о цій порі нікого не було видно. Вони сиділи на подвір’ї у Юрка під старою абрикосою, обпиляні «культі» нижніх гілок якої слугували вішаками для різного хатнього начиння.

Мова йшла про Марію Прокопівну, чи, як її називали позаочі, – бабу Маньку, що жила на одній вулиці з Юрком. Кілька років тому вона поховала свого чоловіка, діда Павла, а її єдина донька ще за радянських часів поїхала кудись до Сибіру за «довгим рублем» та так десь там і прижилась, роками ніяк не даючи про себе знати.

Тож баба Манька жила одна.

А ще в неї був «ствол». Принаймні, мав бути. Свого часу дід Павло був заядлим мисливцем і, нібито, крім зареєстрованої рушниці мав «під стріхою» ще дещо: якусь вогнепальну зброю, – військову гвинтівку, абощо; щось таке, що ніяк не підлягало офіційній реєстрації і невідь-звідки зберігалося у діда.

Так подейкували в селі.

Щоправда, незадовго до смерті дід Павло продав свою мисливську «берданку». Після похорону в його лахах знайшли поіржавілі бляшані банки з мисливським порохом, капсулі «жевело», гільзи з пожовклого картону, саморобний дріб і ще тьма-тьмуща іншого начиння. Ніякої зброї знайдено не було, і це чомусь сприяло ще більшій впевненості в тому, що вона й досі надійно схована в будинку старої.

Заволодіння нею було спільною метою Сергія та Юрка.

Достеменно хлопці й самі не знали, навіщо вона їм потрібна. Намірів ставати на шлях професійних розбійників в них не було, хоч як і не вабив ореол оспіваних у шансоні відчайдух. Зброя скоріше асоціювалася з невловимим відчуттям «крутості», тоді як реальні життєві орієнтири мали бляклі і розмиті обриси: школа, «бурса», армія… А далі що? Одруження… Діти… Ненависна робота за копійки… Злидні. Повторювати долю батьків, які все життя тяжко працювали, витягуючись задля більш-менш прийнятного існування, – бажання не було.

Курити не хотілося. Юрко це зрозумів після першої ж затяжки. Утримуючи цигарку між брудними пальцями правиці, він опустив голову ще нижче, уперся лобом в складені передпліччя, та крізь зуби став спльовувати собі під ноги дрібні цівки слини.

– Собаки немає. В хаті крім баби – нікого. Баба – глуха! Що тут ще можна думати? До того ж, хто заявить, якщо «ружжо» не має дозволу? Це ж як на себе заявити! – не вгавав Сергій.

– А ти ніби знаєш, де воно сховане? – відповів запитанням Юрко, вперше за цей час піднявши голову і повернувшись обличчям до Сергія. Під його ногами окремі бульки невтопленої в пилюку слини стали зливатися в калюжку, перш ніж він щиглем пожбурив недопалок за паркан.

– А що там шукати…

Будинок Марії Прокопівни сінником був розділений на дві частини. Вхід з лівого боку вів до житлової частини де й мешкала стара. За дверима праворуч знаходилось господарське приміщення в якому, крім іншого, був вхід до комори з малесеньким віконечком під самою стелею. Зі слів Сергія, саме ця частина будинку була дуже захаращена різноманітними речами, більшість з яких давно вийшли з ужитку. Скоріше за все, зброя знаходиться десь там. Насамкінець, в сіннику на стелі є ляда на горище і хтозна, які там скарби можуть зберігатися…

Однак, Юрко все це знав не гірше за Сергія, а можливо навіть і краще, бо бував вдома у старої не лише під час періодичних відвідин, коли школярів направляли до одиноких пенсіонерів допомагати з заготовкою дров чи копанням картоплі. Як не як, він жив з нею майже по сусідству і знав її з самого малечку. Юрко згадав духмяні пиріжки з маком, якими в дитинстві його інколи пригощала бабця. Ніколи і ніде він більше не бачив такої кількості перетертого в макітрі смаколику!

І тут йому дійшло, що́ саме так його гризе. Баба Манька була уособленням його безтурботного дитинства, світлим якорем, за який чіпляється пам'ять у спогадах про минуле. І незважаючи на прагнення бути крутим, він не бажав зла старій, що доживала свій вік на самоті.

Юркові було жаль її… Її і трішки себе, за те що змушений прощатися з дитинством і робити цей складний і неприємний вибір.

Та здавалося, що вибір вже зроблено. Юрко не знаходив можливості уникнення ганебного проступку і збереження душевної рівноваги. Усвідомлення цього навіювало відчуття якоїсь приреченості.

– А якщо вона прокинеться? – Юрко ніби намагався почути вичерпні аргументи на користь необхідності вчиняти крадіжку, так, щоб хоча б у своїх власних очах мати формальне виправдання тому, що́ має статися; переконати себе у відсутності можливості діяти інакше і вимушеності «вмити руки», знявши тим самим з себе тягар відповідальності та поклавшись на сліпу волю обставин.

– Ой, він баби старої злякався! – Сергій взагалі не відчував гризот свого друга і перейшов на жартівливий тон удаючи вимову малої дитини.

На мить очі Юрка спалахнули гнівом, а губи стиснулись в тонку нитку.

– А хоча, – твоя правда, – різко змінив тон Сергій. – Треба відразу все робити правильно і прораховувати всі можливі варіанти. Дивись: по-перше, – баба рано лягає спати. Знову ж таки, – вона глуха. Тому, скажімо, опівночі нам точно нічого не загрожує. Якщо ж вона якимсь чином нас «запа́лить», – Сергій розвів руки і, не зводячи з Юрка виряченого погляду, повільно похитав головою з боку в бік (ніби: чуваче, – я навіть і не знаю за яких обставин таке взагалі може трапитись), – ми швиденько назад у вікно і бувай, як знали. Ну справді! Не буде ж вона за нами бігати? А от щоб вона не змогла потім на нас вказати, – ми будемо в масках.

Юрко запитально поглянув на друга.

– Ну, там… Панчохи одягають на голову. Можна також дірочки в «підарці» вирізати. Для очей. Та будь-що, головне, щоб не було видно обличчя! А там… Ні, ну серйозно, що нам стара зробить?!!

Сергій не вгавав, а Юрко зрештою вийшов із заціпеніння і тепер всім своїм поглядом був звернутий до співрозмовника. Він дивився в його палаючі очі, на його руки, що жестикулювали не знаючи спочину; на мить відводив погляд йому за спину, ніби усвідомлюючи й зва́жуючи почуте, та щоразу виринав з власних думок до слів, що ніби були зірвані з його власних уст.

Не усвідомлючи, Юрко все частіше в знак згоди кивав головою, а в душу все глибше закрадалася холодна пустка. Хай там як, – думав він, – але вони таки мають це зробити. І мова навіть не в гвинтівці, якій Сергій в своїх балачках вже відпиляв приклад і вкоротив «дуло». Юрко розумів: це, як іспит. Тест на «внутрішню крутість». Шанс, змінити все своє життя. Якщо вони зараз не «ви́ставлять» якусь пенсіонерку, то які в сраці з них тоді крутелики? Або він зробить цей вибір тут і зараз, або коту під хвіст всі ці розмови і мрії про інше життя.

Для Сергія ж взагалі все було просто і ясно. Кінець-кінцем, думав він, не такий це вже і злочин. А якщо попутно вдасться ще на чомусь поживитись, – ну що ж, навряд чи бабця від цього збідніє. Скоріш за все, вона навіть нічого й не помітить.

Та і нащо воно їй, – скільки їй, старій, залишилось?