Якби їх тільки міг хтось побачити о тій порі посеред вулиці! Два місцевих шибайголови, серед буденних «заслуг» яких, щоправда, найсерйознішими проступ-ками до цього часу значились напівкримінальні потуги в справі збору металобрухту, дрібне хуліганство з саморобним пугачем, вилученим потім дільничним інспектором, або вживання алкоголю під час занять в школі, – злодійкувато озираючись пришвидшеним кроком, прямували до краю села в напрямку лісосмуги.
З іконами в руках!
Хлопці не мали судимостей та вочевидь не знаходились на якомусь обліку в правоохоронних органах. Ба, їх навіть можна було пожаліти, бо ж обоє були з незаможних родин. Батьки в одного і в іншого, – звичайні добропорядні односельчани, трудівники, яким, щоправда, зовсім не вистачало часу на дітей.
Але на той момент хлопці самі вже в повній мірі відчували себе пропащими злодіями і переміщуючись темною вулицею вони радше керувались інстинктами направленими на досягнення проміжної мети, – дістатися непоміченими до лісосмуги, намагаючись не забивати голову дурними питаннями про свої подальші дії.
Запитаннями, на які ніхто з них не знав відповіді…