Міліційний УАЗик, що зупинився біля двору Юрка, швидко звернув на себе увагу і коли того виводили на вулицю там вже зібралось чимало народу.
– Юра-Юра… Що ж ти накоїв?!.
– Та як же ж ти міг?! Як тільки в тебе рука піднялась…
– А іншого впіймали?..
Сергій Васильович відчинив дверцята автомобіля кивком голови запрошуючи Юрка на заднє сидіння. В якомусь напівсвідомому стані, викликаному спекою, безсонною ніччю та усвідомленням скоєного, а також з руками, замкнутими за спиною кайданками, Юрко, намагаючись залізти до машини, дещо втратив рівновагу, заточився, але своєчасно був притриманий оперуповноваженим, що знаходився позаду.
– Дивись, він ще й п’яний!
– Стрілять таких!
– Негідники…
В салоні, попри відчинені дверцята, було нестерпно жарко. Юрко, впираючись замкненими руками у спинку сидіння, дивився в підлогу і не піднімав голови. Він розрізняв людей за голосами, бо ж більшість з них знав змалечку. Але тепер всі вони стали далекими і чужими. Йому хотілось зникнути, розчинитись в цьому жагучому мареві, втекти звідси, нехай навіть так, в супроводі працівників міліції. Натомість, здавалось, ніхто нікуди не поспішав.
Спочатку дільничному довелось відтіснити юрбу від автомобіля, яка, мабуть як і сам Юрко, пасивно чекала невідомо на що. Потім на «Ланосі» до них під’їхав кремезний чоловік, який лише запитав в оперуповноваженого: «де він?», а потім з хвилину мовчки розглядав Юрка, після чого так само мовчки поїхав. Хвилин за десять він повернувся знову, супроводжуючи якогось ще більшого здорованя якому, вказуючи на Юрка, пояснював: «це – він».
Врешті, до Юрка підсів оперуповноважений, який виводив його з дому, ще двоє сіли попереду і автомобіль рушив вулицею до подвір’я Марії Прокопівни, де закінчувалось проведення огляду місця злочину. Юрко чи не вперше за цей час підняв голову і відразу стикнувся з поглядом сусіда дядька Сашка, що саме виходив з двору вбитої. Той збентежено та ніби цураючись знайомства з Юрком відвів очі в бік і швидко пройшов повз.
Ніби вперше Юрко роздивлявся подвір’я старої звертаючи увагу на найдрібніші деталі, яких він раніше не помічав, але думок не було взагалі. Він линув у вирі відчуття безвиході і приреченості. Коли до автомобіля підійшов Сергій Васильович і через відчинене вікно повідомив, що Сергія знайшли, що той в усьому зізнався і що йому, Юркові, не слід викаблучуватися, ще більше обтяжуючи свою провину, – ніякого бажання заперечувати свою причетність до скоєного чи вигадувати якісь виправдання вже не було.
Врешті на подвір’ї з’явилася висока молода жінка з дерматиновою папкою, яка зовсім не пасувала її вбранню, та чоловік середнього віку з пошарпаною чорною валізою. Позаду за ними з недоречною усмішкою на вустах йшов молодик з якоюсь ломакою в руках. На відміну від жінки та літнього чоловіка, що попрямували до припаркованого поруч Ланоса, той підійшов до дільничного і звернувся до нього, продовжуючи щиритися у посмішці:
– Васильович, що це за бардак ти тут розвів? Крадіжка… Вбивство з обтяжуючими… А тут дивись, що я знайшов у дровнику, – вогнепал! – мовив він, простягаючи принесене.
Ломакою в руках у молодика виявився заіржавілий остов рушниці з якої найбільш виразними залишалися лише довгий ствол та спускова скоба на кінці.
– І на́що воно тобі? – запитав Сергій Васильович.
– Як це, нащо? Ти що, не бачиш? Вогнепальна зброя! Ну, правда, вже не зовсім вогнепальна… І зовсім не зброя… Але ж знахідка яка! До того ж відпрацювання зараз. Може якось…
– Хіба в музей, Вітю, хіба в музей. Та й то, якщо домовишся. Павло Мусійович от не зміг, – там цього барахла виявилось вдосталь. А в тебе ще все попереду.
Ентузіазм у того, кого Сергій Васильович назвав Вітею помітно згаснув і він знову взявся оглядати свою знахідку. Тим часом дільничний звернувся до когось позаду автомобіля, а потім знову повернувшись до молодика мовив:
– Гаразд, з вами добре, а без вас ще краще. Бувайте. Мені ще треба знайти чим труп до моргу відвезти. А ти, Вітю, все ж забирай це ружжо, бо кажуть, іноді і палиця стріляє…