Дорогою вони не розмовляли. Сергій одночасно відчував жар у грудях і холод в пальцях рук; серце калатало і збивало ди́хання. Він не міг пояснити собі причину такого неприємного збудження і це його ще більше бентежило. А ще він боявся, щоб гупання серця не почув Юрко.

А той, в свою чергу, впевнено йшов прямо, так, ніби й не мав ще зовсім недавно сумнівів щодо цієї затії. Юркові все це теж було ой як не до душі, але він змирився з своїм рішенням і лише хотів якнайшвидше з усім покінчити.

Тиша більше не заспокоювала. Розлігшись навкруги вона голосно бриніла напружуючи слух; змушувала оглядатися увсебіч, стишувати ходу, та навіть тамувати подих. А ще обох гнітило зоряне небо, завдяки світлу якого їх було далеко видно.

Коли вони підходили до подвір’я Марії Прокопівни, розташованого з правої сторони вулиці, нікого навкруги не було. Намагаючись не звертати на себе уваги вони, як і було домовлено, не зупиняючись пройшли далі і через дві хати звернули праворуч на звивистий шлях, що перетинав центральні вулиці і вів вниз до ставка. Це була вузька ґрунтова дорога посічена глибокими канавами від стічної води і тріщинами в землі. Вона знаходилась у природньому виярку, тож ліворуч і праворуч над нею здіймались вали, які щодалі, ставали вищими, та густішими від заростів чагарів та акації.

Дуже скоро дороги не стало видно зовсім і Сергій, добряче підвернувши щиколотку в одній з баюр та здавлено вилаявшись відбірними матюками, нарешті увімкнув ліхтарик. Зупинилися. Відразу здалеку почулося протяжне собаче підвивання, якому відповіли подібним вже десь зовсім близько. Від такої несподіванки Сергія ще більше обпекло десь під ребрами. Певний час, перемістивши вагу тіла на здорову ногу, він розминав стопу підвернутої, уперши її пальцями в землю та здійснюючи колоподібні рухи п’яткою.

Юрко мовчки спостерігав за Сергієм, доки той, зробивши невпевнений крок підвернутою ногою, та, певне зрозумівши, що травма несерйозна, не пішов далі вперед, освітлюючи шлях ліхтариком.

Так вони вийшли на вулицю, розташовану паралельно тій, де мешкала Марія Прокопівна. Це був досить широкий і освітлений нічним небом шлях. Вони знову звернули праворуч і продовжили рух скрадливо озираючись та прислухаючись до навколишніх звуків. В цій частині вулиці до дороги виходили людські горо́ди, тож хлопці, проминувши два з них, піднялись пологим узбіччям до третього, який і належав старій. Там, вони вийшли на стежку, що по межі піднімалась до подвір’я баби Маньки, і скоро дійшли до невеличкого садку, відразу за яким знаходилась вбиральня, сарай з прибудовою та навісом для дров, погріб, що ніби курган здіймався посеред двору.

Обидва добре орієнтувалися на місці, тож без зайвих зволікань підійшли до вікна нежитлової частини будинку. Сергій дістав плоскогубці і в одній з секцій вікна став розковирювати нижній штапик, вдавлюючи інструмент в деревину́ так, щоб захопити шляпку цвяха, яким той кріпився. Захопивши цвяшок, він акуратно потягнув його вгору разом з штапиком, який по мірі підйому тріснув у місці кріплення іншим цвяхом, але навіть наполовину зламаний потягнув за собою і його. Швидко впоравшись з нижнім штапиком, Сергій взявся за лівий, але тут йому ніяк не вдавалося вхопити його за кріплення. Вирішивши залишити його «на потім», Сергій взявся за праву сторону і тут в місці тиску плоскогубцями на штапик віконне скло несподівано тріснуло на пополам. Наступну мить Сергій прислухався навкруги затамувавши подих. Гаряча кров з серця ударила в голову і обпекла скроні; у вухах відразу загуло, а в грудях прокотилась холодна хвиля, яка тілом опустилась вниз.

Юрко стояв позаду і також напружився.

Та навіть і через хвилину нічого не сталося і оціпеніння поступово стало відходити. Сергій вирішив змінити тактику і замість спроб ухопити центральний цвях вчепився плоскогубцями за нижній край самого штапика, дякуючи, що той був частково відкритий. Як і у попередньому випадку штапик потягнувся разом з першим цвяшком кріплення та зламався на другому. Однак тепер другий цвях залишався нерухомим і дерев’яна планка просто відірвалась в місці кріплення саме там, де горизонтальна тріщина розділила скло на дві половини. Тоді Сергій відтягнув праву частину нижньої половини скла на себе, ухопив її руками і витягнув з-під лівого кріплення. Це, в свою чергу, дало змогу підчепити лівий штапик і вирвати його майже до верхнього кута секції вікна, де за три сантиметри до кінця він з якоїсь причини зломився.

Втративши терпіння, Сергій вхопив руками нижній край верхньої половини скла і став тягнути його вниз розхитуючи з боку в бік. Зненацька, через надмірні зусилля та різкі рухи, скло розломилось знову. В руках у Сергія опинився один з уламків і доки він з подивом спостерігав, як по ньому цівкою стікає його власна кров, інший уламок упав на підвіконня і розлетівся на дрібні скалки розриваючи потайну тишу дзенькотом нерозсудливості та глупства.

У відповідь на розірвану тишу ляско загавкав сусідський пес якого миттю підтримали інші собаки. Юрко з Сергієм, що продовжував тримати в руках закривавлений шматок скла, побігли назад до садка і причаїлись в бур’яні поміж дерев. На щастя гавкіт не зчинив великого ґвалту і через деякий час все затихло. Рідина на уламку скла швидко стала холодною і в’язкою. Сергій відкинув його вбік і стиснув порізану правицю в кулак.

- Ну? Що робимо? – вперше за весь час запитав Юрко уважно поглядаючи на друга.

- Та… Ніби тихо… – невпевнено і якимсь тріснутим голосом відповів Сергій.

Юрко підняв погляд до неба, потім подивився на Сергія і несподівано дуже гостро зрозумів, що саме в цей момент здатний змінити хід подій, який, незважаючи на удавану відстороненість Юрка, нехорошим передчуттям свердлив його всю дорогу до будинку старої. Невідомим чином він осягнув владу над ситуацією. Прямо на цьому місці вони могли відмовитись від задуманого і піти додому до Юрка, де б той навіть націдив їм домашнього самогону, що зберігався в коморі у трилітрових банках під капроновими кришками (Юрко вже кілька разів потай проробляв цю процедуру, потроху зливаючи пійло з різних банок та завбачливо маскуючи свої дії добавлянням в банки кип’яченої води). Юрко як ніколи відчував свою спроможність впливати на Сергія, який тепер здавався розчавленим і скоріш за все сам очікував слушної пропозиції.

Юрко міг робити вибір за себе та за друга і, здавалося, не боявся майже нічого…

Але так лише здавалося. Муляло те, що коли вони заберуться звідси зараз, - нічого не зміниться. Добре це, чи погано, але все залишиться таким, як було і це був майже доведений факт! В протилежному ж випадку мало б змінитися геть усе. Це дивним чином вабило та… страха́ло. Лякало і саме незнайоме відчуття, і приреченість, яка ставила жирну крапку на всьому минулому, і невідомі перспективи майбутнього.

Це були дуже надокучливі думки, які прийшли на зміну душевним гризотам і штовхала на дії своєю зухвалою впертістю.

- Тре’ ближче підійти. Я там плоскогубці залишив, - вивів із роздумів Сергій.

Ні, подумав Юрко, відмовитись зараз, - це слабкість. Саме в такі моменти доля вирізняє слабодухів від вольових людей: у кожного трапляється подібний рубікон і якщо перші зупиняються на півдорозі і повертають назад, щоб продовжувати своє жалюгідне існування вже без надії щось змінити, інші торують свій шлях попри всі труднощі і добиваються успіху. Все має йти, як йде.

- Пішли, - відповів він, - тільки тихо.