Доторк потойбіччя
В морозну ніч світили зорі
і зачудований я снив.
В багатовимірнім просторі
думки снували дуже кволі
стан невагомості п’янив.
В якийсь момент я усвідомив,
що біль від холоду минув.
Спочатку вивертав, судомив,
ламав і навіть знерухомив
та врешті – ніби і не був.
Тепло по тілу розливалось,
а з ним і спокій, німота.
Не хвилювало як це сталось.
Та й зрештою, хвала, що склалось
все так. А інше – річ пуста.
І серед тиші й упокою
один на неосяжний світ
у вічності передпокою
почув я мовою слабкою
своє ім’я… А далі вслід
із купи снігу як примара
з’явився чорний лячний лик.
Чи не привиділась почвара?
Чи це якась тутешня кара?
Погрозою просякнув клик.
І зник. А я все видивлявся.
Розбурхалась остигла кров.
Та раптом силует піднявся
вже поруч. Він у очі вп’явся,
й спитав: чого сюди прийшов?
Обличчя чорне і холодне,
лиш очі світяться в пітьмі.
І все навколо неприродне
і запитання безборонне
повторювалось як у сні.
Підвівся похапцем на ліктях
і усвідомить не бажав,
що кольорове розмаїття
розтало, як і те жахіття
і тільки я в снігу лежав.
І знову вітрюган поглинув
розпачливе моє виття.
Страждав від мук, але не гинув,
коли безпам’ятство це скинув
і піднімався до життя.
Я звівся, я стояв ногами!
Я звідкись сили віднайшов.
І повертаючись до тями,
промерзлими як лід ступнями,
я ви́простався і пішов.
2024-10-22 15:18:22
0
0