Вірші
Передчуття
І знов на порозі і знову дивлюсь в далечінь.
Трухлява влаштованість сипле на голову згар.
Змітає брехню та виводить з омани видінь.
Підбурює вирішить справ непідйомний тягар.
Я тут, я живий, я прокинувся знову навстріч:
Вдихаю з жадо́бою, слухаю шепіт душі.
Я прагну відновленням сил запалити цю ніч,
Зродитись у прозі або написати вірші.
З віршами морока – блукаю неначе в пітьмі,
Казав Горліс-Горський, писати їх краще в тюрмі.
Я знаю, що важко. Я бачив усе це не раз.
В моїх діафільмах блукають дитячі страхи.
Моя голова ніби сховок минулих образ -
Відтворює мертве, занурює в розпач шляхи.
Але ж Боже збав, відступитись хоча би на мить,
Покластись на течію в мутній стоячій воді,
Що рештками мрій і уявлень про щастя – смердить,
Плекаючи винайти спокій і сон в забутті.
Не знаю, що буде, та знаю, що тільки не це,
Минають століття, а я лиш пошарпав лице.
0
0
67
Про відновлення
Я напився безмежжям
я блював абсолютом
і заплутавшись в стежках
я упав у розпуку
Я упав у канаву
безпробудної хіті
поринав у несла́ву
зачинявся від світу.
Визирав з-за паркану
наче злодій вагався
та позбавившись стану
я цілком відновлявся.
Я відроджував душу
за світанок чіплявся
я повірив, що мушу
я про це здогадався.
не твердою ходою
повертався між люди
і вже міццю новою
наповнялися груди
0
0
65
Відродження
серед засніженого січня, просто неба
без медитацій, без складання бізнес-плану
без мотлоху всього́, що ніби треба
почну весну бурхливу розкудлану
наллю безпечності по самі небокраї
зцілюсь безмежжям від отруєнь сподівання
відча́ю та тривог рясні врожаї
минулому віддам і без вагання
земля очиститься для нового цвітіння
наповнить груди прохолода світанкова
розіллє марево цілющого проміння
і враз відродиться душа візерункова
0
0
64
Про дороговкази
упала зірка ніби з ляку
й мерщій за обрій догорати
а я роззявивши ротяку
не встиг бажання загадати
і опустивши зір під ноги
та знов занурившись в обра́зи
побрів до сонної берлоги
знева́живши дороговкази
0
0
60
Сум'яття
вітром сніжить і ялозить за шию
шкрябає в мозку, що жити не вмію
холодно. лід. безпросвітність. абзац
п’ю не життя, а ганебний ерзац
знову біжу між чужими світами
марно горю, переймаюсь думками
сплю. безпорадність. сум’яття. мара
з вічного «потім» не буде добра
що це?
- між пле́тивом років питаю
стежка біжить, та куди,
- я не знаю
погляди. спогад. минувшина. страх
вітром сніжить в посивілих очах
0
0
54
Доторк потойбіччя
В морозну ніч світили зорі
і зачудований я снив.
В багатовимірнім просторі
думки снували дуже кволі
стан невагомості п’янив.
В якийсь момент я усвідомив,
що біль від холоду минув.
Спочатку вивертав, судомив,
ламав і навіть знерухомив
та врешті – ніби і не був.
Тепло по тілу розливалось,
а з ним і спокій, німота.
Не хвилювало як це сталось.
Та й зрештою, хвала, що склалось
все так. А інше – річ пуста.
І серед тиші й упокою
один на неосяжний світ
у вічності передпокою
почув я мовою слабкою
своє ім’я… А далі вслід
із купи снігу як примара
з’явився чорний лячний лик.
Чи не привиділась почвара?
Чи це якась тутешня кара?
Погрозою просякнув клик.
І зник. А я все видивлявся.
Розбурхалась остигла кров.
Та раптом силует піднявся
вже поруч. Він у очі вп’явся,
й спитав: чого сюди прийшов?
Обличчя чорне і холодне,
лиш очі світяться в пітьмі.
І все навколо неприродне
і запитання безборонне
повторювалось як у сні.
Підвівся похапцем на ліктях
і усвідомить не бажав,
що кольорове розмаїття
розтало, як і те жахіття
і тільки я в снігу лежав.
І знову вітрюган поглинув
розпачливе моє виття.
Страждав від мук, але не гинув,
коли безпам’ятство це скинув
і піднімався до життя.
Я звівся, я стояв ногами!
Я звідкись сили віднайшов.
І повертаючись до тями,
промерзлими як лід ступнями,
я ви́простався і пішов.
0
0
59
