– І що? Що далі? – з цікавістю в маленьких карих очах пишнотіла блондинка подає мені наповнений келих, сидячи на диванчику оливкового кольору в смішній рожевій піжамці з новорічними оленями повсюди. – Скажи, що ти його послала.

– Я розвернулася та пішла працювати, – трохи відпиваю солодкуватий коктейль з вина та соку і втомлено опускаюся на м'які подушки поруч подругою, бажаючи просто зітерти цей день та ці очі, що переслідують під скронями в підступній пам’яті. – А що ще могло бути далі?

Годинникова стрілка нещодавно перевалила за десяту годину, натякаючи, що необхідно було б завершувати посиділки та відпочивати, аби зустріти ранок бадьорими й свіжими, але цього разу ми ігноруємо. Не спостерігаючи за часом, насолоджуємося вечором в дружній самотності та навіть не думаємо, щоб швидко розходитися по різних квартирах. Так вже сталося, що мешкаючи в одній багатоповерхівці, подібних наших вечорів занадто мало стало за останній час. Постійні обставини зазвичай обламують плани, не дозволяючи зібратись і невимушено поговорити. І тому сьогодні, маючи подаровану можливість, просто не здатні так безглуздо змарнувати успішну нагоду, не здатні відмовитися від затишної тиші, що порушує лише дзвякання скла та проблематичні історії.

– І все? Нічого навіть не відповіла? Навіть не послала? – її обурення ніколи не знало меж, але на цей раз вона переплюнула себе. Заглядаючи в її миленькі очки, чітко видно ту ненависть, що паралельно горіла й у мені. Напевно, Єгору не пощастило б, будь на моєму місці Софія, і в цьому є вся вона. Мабуть, саме через цю жагу до справедливості ми й зустрілися в шаленому потоці та саме через дух авантюризму і відсутність почуття самоохорони ми зостались разом, дякуючи долі, що звела двох невдоволених дівчат посеред величезного вокзалу. Від тоді в життях не змінилося нічого, як і тоді, обоє божевільні та ніяк не пройдемо повз кривдників, ніколи не промовчимо і не підемо, доки не розпалимо багаття сварки.

– Соню, ти б бачила, який він був злий після твого повідомлення. Як йоо перекосило... Ще трохи й Макс його точно не зупинив би. Та й знаєш, два звільнення підряд за день – це якось занадто для мене, – п'яненька іронія розноситься по просторій вітальні, але навіть дві пляшки не в змозі викреслити сьогоднішню зустріч. Викреслити ту злість, що кипіла цілий день та залишила товстий шар нагару всередині.

– Боже, ось умієш же знайти пригоди. Але чому він так відреагував? Подумаєш, смайл. Що тут такого критичного, що він знову вибухнув?

– Не знаю, проте я очікувала, що може бути подібне щось. За ту годину, що я провела в його кабінеті, спокійними були хвилини дні, не більше.

– Оце так, в тебе на роботі гаряче, як в пеклі, не те що в мене. Тиша та спокій, від яких можна зійти з розуму, – вона розчаровано кидає до рота шматочок шоколаду з мигдалем та пригублює сухе вино, розтягуючи та смакуючи кожен ковток. І як можна любити подібну кислятину? Це ж знущання зі своїх рецепторів.

– Хочеш, щоб тебе також керівник вважав за шльондру? – від неконтрольованих смішок, Софа ненароком проливає червоний напій на сірий килимок під ногами й невимушено ойкає, невинно підіймаючи очі з золотистими бліками.

– Чорт, Анька, вибач, – не припиняючи реготу, дівчина допиває залишок та відставляє склянку якомога далі на журнальний столик, що завалений різноманітними фантиками від цукерок.

– Та заспокойся, завтра прийдеш та будеш ручками прати. Можеш не перепрошувати, – від такого дурного сміху у куточках очей вже починають з'являтися сльози, але раптом подруга зупиняється і стає дивно серйозною, глянувши з хитринкою. Вже знаючи до чого приводять такі погляди, подумки напружуюся, зібравши терпіння. Точно щось задумала і дай, Боже, щоб я помилялась.

– А насолімо Єгору? Вибісимо його, щоб іскритися від гніву почав? Щоб зналося, як лізти до тебе.

– Сонь, прошу, навіть не думай.

– Та ти ж сама кажеш, що з ним тепер нудьгувати не прийдеться. То чому б не очолити той ураган? Я не розумію тебе. Де твій азарт?

– Ні, Сонь, ні. Я хочу спокійно працювати, а не ворогувати з Максовим партнером.

– То все це через Максима Миколайовича? – вона грайливо підіймає брови, ухиляючись від подушки. – Так ти закохалася в того красеня?

– Не кажи дурниць, будь ласка. Він привабливий, так. Добрий. Дбайливий, начебто. Але...

– Просто у когось вже занадто довга перерва між чоловіками, що приходиться заглядатися на сексі-боса, – вона похмуро підсумовує та поправляє мені бретельку, звичайної домашньої сукні, прикрашеної візерунками квітів. Мабуть, час попрощатися з нею, бо щоразу невчасно спадає з плеча, майже відверто оголюючи.

– Хочеш добити сьогодні? Ти влаштувалася його помічницею?

– Ні, Анька. Просто досить думати про роботу, а починай про себе. Ти сама фліртуєш з ними. Сама посміхаєшся та наївно кліпаєш, спокушаючи, а коли діло доходить до кульмінації стосунків – тебе вже нема, ти розчинилася в темряві повного ігнору.

– Можливо ти права, можливо. Але ж не можна робочі стосунки поєднувати з особистим життям.

– Це хто сказав? Твої таргани в голівці нашептали таке? – вона декілька разів стукає пальцем мене по лобі та підіймається з дивану. – Так, подруга, досить тужити та бути одною. Я не дам загубити свою розквітаючу молодість.

– Сонь, ти божевільна?

– Звичайно, і саме тому я – твоя найкраща подруга. Ну так що, пізнаєш красу службових романів?

– Та вже, а то і гірше, – згадую чорну прірву, що перевернула спокійне життя і також допиваю свій виноградно-яблучний напій. – Софа, припини. Ти ж знаєш, що я не можу ось так просто. З нічого.

– Зможеш. Чи щось особливе ти хочеш? Пристрасті, емоцій? Сліз та драми? Знову тягне на гострі відчуття після яких будеш закриватися у ванні з істерикою? Повернемося з чого почали? В тебе ж залишився номер того психолога, що витягував минулого разу?

– Ну ось нащо ти це згадуєш?

– А що? Романтика тебе ж не цікавить очевидно. Занадто солодко, щоб бути правдою, вірно? Так ти тоді казала? Давай тоді влаштуємо більше драми, – ніби перетворившись на змію, вона шипить від злості, знаючи, що нескінченно права, та розуміючи, що саме це доторкнеться до серця.

– Знаєш що? Відкриваємо нову пляшку вина і пішло воно усе. Я втомилася, а ти мене дістала зі своїми спробами віддати гарному чоловіку.

– Третю? Нагадую, тобі може бути завтра погано, – дівчина забирає штопор з моїх рук і урочисто вручає останній шматочок білого шоколаду, скорчивши обличчя, немов промовляючи "це все що ти можеш отримати сьогодні".

– Мені й так буде погано, можеш повірити, – виймаю з кишені телефон та вмикаю екран, де вже годину висить сповіщення. – Поглянь на це.

– Нарада о восьмій в моєму кабінеті, – Софа читає повідомлення від незнайомого номеру та підіймає очі, в яких вже світиться зацікавлений вогник. – То Єгор?

– А хто ж ще? От скажи, яка має бути нарада так рано?

– А ти запитувала у Макса? Може він щось знає?

– Ні, не буду йому писати. Він сьогодні ввечері пропонував зустрітися, а відповіла, що маю справи.

– Боже, ну яка ж дурепа, я не можу. Дай, – роздратовано забирає телефон та щось швидко набирає, не задумуючись над текстом. – Підіймайся.

– Навіщо?

– Бо хвилин через п’ятнадцять цей рудий красень приїде в гості та привезе пляшечку солодощавого вина, як ти й хотіла, – вона задоволено сміється, прибираючи швиденько сліди дівочої вечірки та бігаючи з одного кутка в інший.

– Соня, скажи, що ти жартуєш.

– Розповіси потім, як пройшов вечір. І прошу, переспи з ним, нарешті, щоб щічки порозовішали – зібравши все сміття до пакета, вона вимовляє на прощання коротке "па" і зникає за дверима, полишаючи саму посеред передпокою наодинці з розгубленістю та запереченням. І що я маю з цим робити, як викручуватися перед керівником? Не могла ж я запросити додому, щоб розповісти як минула зустріч? Що обговорювати, про що говорити? Як поводитися, якщо вже завтра перестрінемося в офісі? Одні питання заміняли інші та крутилися по колу, не бажаючи покидати забиту голову, але лише одне дійсно турбувало. Як розцінить нічні візити та чи правильно зрозуміє повідомлення?

Втомившись від безнадійних роздумів, ліниво повертаюся до кімнати, щоб перепочити та заспокоїтися. Змінити комфортний нічник на яскраве світло, вимкнути легку улюблену музику. Змиритися з витівкою та підготуватися, перечитавши останнє повідомлення. Піднявши телефон з пустого дивану, я відкриваю останній чат і роздратовано прикушую губу.

– Я вільна на сьогодні, якщо ще хочеш, могли б побачитися в мене та випити після такого насиченого дня, – майорять переді мною чорні літери, зливаючись в адресу мого дому, але за хвилину все замінюється на нове, коротке:

– Вже біля твого дому, 2 хвилини та можеш відчиняти двері.

Чорт, Соня, от що ти натворила? Що вже мені робити? Готувати каву вночі, щоб так ненав'язливо випроводити через пів години, і потім півночі вертітися від безсоння? Чи почати ще одну пляшку і сподіватися, що не засну посеред розмови через ті ж самі пів години.

П'яні роздуми обриваються на половині, почувши знайомо-мелодійний дзвоник вхідних дверей.

– Привіт ще раз. Рада тебе бачити, – вимучено дарую усмішку хлопцю, що стоїть на порозі моєї квартири. Вже немає на ньому звичного чорного костюму, що носить щодня на роботу, ні. Він приїхав в простих потертих джинсах та з білою футболкою під піджаком.

– Я радий, що ти написала. Тримай, – він протягує невеликий букет запашних ромашок, посміхаючись так широко немов знає важливий секрет. – Я хотів якось розвеселити тебе після сьогоднішньої ситуації, а ти колись говорила, що троянди занадто банально. Прийшлося вирішувати на місці.

– Я люблю ці квіти, дякую, – вдихаю насичений специфічний аромат, прикриваючи очі від насолоди. Опинитися б десь далеко, де поля засіяні золотистими колосками, що хитаються від кожного подиху вітру, де боязкі квіти проростають поміж щільної трави та наповнюють повітря пряними солодкувато-свіжими пахощами. Десь там, де душа буде відчувати, немов вона вдома. – Проходь у вітальню, я поки поставлю їх у вазу та повернуся.

– Чекай, я тут взяв фруктів до вина, ходімо, допоможу тобі на кухні, – Макс відкриває пакет, щоб я могла заглянути та оцінити різноманітність вибору: і цитруси, і яблука, і екзотичні фрукти. Він скупив весь відділ і як тільки встиг?

– Знаєш, я маю кращу ідею. Ти варив колись глінтвейн?

– Ніколи.

– Тоді чом би нам цього холодного вечора не приготувати його? – мабуть, моя посмішка вийшла занадто життєрадісною, що він без вагань погоджується на це божевілля. Та і сама, мабуть, занадто швидко озвучила ідею, що виникла першою, побачивши апельсини та грейпфрути. – Ти спочатку відкоркуй вино, а я поставлю воду нагріватись.

– Навіщо вода? – доки я вмикаю плиту та ставлю на неї невелику каструльку, хлопець вправно справляється з пробкою та, вже знайшовши чисті келихи, розливає потрохи темну рідину.

– Якщо виварювати спеції у воді, глінтвейн буде більш насиченим та не губиться зайва кількість спирту від випаровування. Принаймні так написано в рецептах.

– Ти завчила фразу з рецепту? – його сміх мелодійно розливається між стін і моя ніяковість по-троху зникає. – Воно точно нам підійде? – він протягує мою склянку з грузинською Хванчкарою та обережно куштує.

– А ти схоже не часто п'єш вино, так? – Макс все так же весело киває і знову пригублює, смакуючи м’який напій. – А глінтвейн ти хоча б разок пив? – і знову цей винний погляд, який змушує вже мене засміятись голосно. – Я не розумію, як ти на це згодився.

– Мені цікаво, щось нове. Тим паче це виявлося доволі весело, – він ледь помітно торкається плеча, підіймаючи кляту бретельку та викликаючи натовп мурах по шкірі. Аню, що ти твориш? Не треба дивитися на пухкі губи, просочені червоним вином, та бажати їх спробувати. Не треба підштовхувати себе до прірви, з якою потім вибратися не захочеш. Або з головою, або не треба.

– Тоді ти ріж цитруси, тримай дошку та ніж, – відхожу якомога далі до плити, залишаючи його біля столу з усім необхідним та відганяючи тремтіння. Не втратити б себе від необережних доторків, що окутують путами почуттів.

– А ти вже готувала його?

– Тисячу разів. Ми з подругою обожнюємо глінтвейн в холодну пору, це єдиний спосіб зігрітися. Знаєш, мабуть, це все, що я вмію добре готувати добре.

– Серйозно?

– Так, – я підношу долоню з набором різних спецій, щоб він вдихнув пахощі, і кидаю їх в гарячу воду разом з натертою шкіркою лимона та апельсину. – Я зовсім не господиня та не берегиня домашнього вогнища, для мене домашня буденність - це каторга. Краще вже працювати.

– Чесно? – від здивування брови повзуть вгору, а сміх виривається назовні, заполонивши невеличке приміщення. І лиш через декілька хвилин, прокашлявши в кулак, додає: – Я чомусь так і думав.

– Ось як? – його заразний сміх передається мені й на кухні розчиняються залишки минулої напруга під дружній регіт.

– Вибач, не ображайся тільки.

– Все добре. Краще спробуй, – протягую йому ложечку з терпким варивом.

– Ай, гаряче.

– Обережніше, воно ж кипіло тільки но, – чи то так вже алкоголь дає в голову, чи з ним дійсно так легко та невимушено, та це змушує розслабитися та відкинути постійні думки, що він начальник. Так, може на роботі Макс і справді бос, але тут і зараз він такий природній, щирий. Це підкупає. – Тепер можемо додавати вина та нарізані шматочки цитрусів і нехай все вариться на невеликому вогні. Можна іноді помішувати, це не завадить.

– І як зрозуміти, що все готово? – він підходить ближче, стаючи ззаду, та заглядає через плече в каструльку, з якої потроху починає випаровуватися спирт. Його близька присутність хвилює, б’ючи шаленим пульсом у вилицях та підкочуючи до горла ком, крізь який насилу проривається нерівне дихання.

– Не знаю, я завжди роблю на смак. Тільки скуштувавши, можна оцінити.

– Гарно сказано. Я можу запитати? – перед тим, як кивнути, я обертаюсь та дивлюся у вічі, небесної днини, намагаючись прочитати питання перш ніж він його промовить. Боже, тільки не зіпсуй цю мить. – Я бачив, як сильно тебе образили слова Єгора...

– Я не сплю з ними, якщо ти хочеш запитати про це, – занадто різко вириваються слова з моїх вуст, проте він качає головою. Якщо не це турбує, то що? Що ще могло викликати таку цікавість, якщо готовий принести в жертву бентежну мить.

– Я не про це, сам знаю, що ти б не стала. Чому це тебе так зачепило? Ти ж не з тих, хто так яро реагує на образи.

Мовчання. Замість слів чи виправдань – тиша, що не порушується навіть диханням. Замість відповіді німе благання передумати. Замість правди лише невисловлений біль. Він стоїть, дивлячись в мої очі та не відводячи погляду, не дозволяючи уникнути цієї розмови. Він стоїть, заглядаючи так далеко в душу, що хочеться відкритися, промовити вигорілі відчуття. Та чи зрозуміє, чи прийме? Чи зможемо потім ось так, безпосередньо говорити за склянкою теплого напою?

Це безголосся триває вже занадто довго, щоб викрутитись. Ця безмовність вже викликає підозру, не даючи йому можливість забути питання. Не даючи мені надію порушити цей затишок, тими словами, що можуть пояснити.

– Все згорить, – тихо шевелю губами та намагаюся відійти, проте хлопець категорично перехоплює за зап'ястя, вимагаючи зупинитися.

– Ань, залиш це, – він відривається на мить, щоб вимкнути плиту, та стає ще ближче, щоб зустрітися поглядами, затуманити розум. Щоб занурити на глибину, лишаючи рятівного повітря.

– Я просто хочу все забути, – ледь чутно шепчу та не треба. Йому не потрібно щось говорити. Не треба й мені його слів. Єдиний поцілунок промовляє все за нас. Солодкий доторк до вуст, що жадали та боялися. Єдиний доторк, від якого змістилися органи, перевернулося все. Від якого затих шторм, заспокоївся ураган. Лиш один поцілунок, але скільки відчуття у ньому, скільки розуміння. Він прилинув губами так, немов ми закохані, немов ми рідні. Та не зупиняється. Дарує поцілунки, збираючи всі тривоги, що вкорінилися. Відволікаючи так, що більше не вдається думати, не виходить побиватись. Його губи змінюють всі темні барви, вони залишають лиш його і той момент. Лишається лиш він зі мною, стираючи з пам'яті минуле. Стираючи ті кляті чорні очі.

Та нащо я роблю, нащо піддаюся? Нащо забираю почуття собі, якщо мені вони не належать? Нащо вимагаю жертв, якщо сама не готова на подібне? Я не готова віддавати прекрасне, не готова ділитися. Хочу сама насолоджуватися цими чуттєвими руками, що пестять обережно, трепетно. Хочу вбирати в себе кожен його рух, кожен доторк його тіла до моєї оголеної души. Запам'ятати цей довгий вечір, цю коротку мить єднання. Здатися в обіймах, розчинитися в стогоні.

– Я зупинюся, як тільки ти цього забажаєш, – він відривається від моїх губ і через мить накриває новою шаленою хвилею. Знову торкається одинокої душі, огортаючи зворушливою ніжністю. Віддаючи всю лагідність щосекунди тільки мені. Ласкаючи так, немов я – щось любе, надто дороге. Довгоочікуване.

Не знаю, чому він так близько до мене опинився, не знаю, як змогла його підпустити. Не знаю, чи пожалкую вранці, прокинувшись після бентежних снів наяву. Не знаю, та й не важливими стають питання, коли сильні руки опускають мене на холодну тканину ліжка. Коли гаряче тіло накриває, відгороджує від тих дурних думок, що виникли за секунду без його губ. Коли відповідаю подібним бажанням, вперше за всю ніч. Довіряюсь повністю та дозволяю відчути мене сповна.