Місто вже давно заснуло. Загорнулося в теплу ковдру, вимкнуло сліпуче світло, залишаючи лиш затишний нічник-місяць для блукаючих душ. Увімкнуло зорі для атмосфери, немов то були свічки, та спокійно спить. Ніякого вітру, ніякого зайвого шуму, а тільки комфорт для поціновувачів ночі. Воно зупинило своє життя, вирівняло ритм, хоч іноді безлюдними вуличками проїжджали поодинокі автівки, розриваючи тишу навпіл.

Цьогоріч не відчувається сповна влади осені. Вона тільки наганяє морозні дощі, але ліниться розмальовувати дерева та прикрашати парки, полишаючи неприємну багнюку після своїх кроків. Лиш інколи, блукаючи загубленими стежками, вдається помітити жовто-червоні витвори мистецтва, вдається вхопити натхненно-меланхолічний настрій притаманний порі. Чарівниця, мабуть, втомилася. Не зриває поривами вітру купу листя, щоб носилися вони вільно, мандруючи між містами та селищами. Не гасить палаюче сонце, що вдень випаровує калюжки та осушує потемнілий асфальт. Осінь втомилася від міста. Від людей, що набудували свої домівки, зайнявши кожен клаптик землі. Від центру, що заповнений цеглою та бетоном замість чудових садів. Вона втопилася дарувати посмішки від миловидів, тому полишила містянам лише буденність, яку вони потім будуть називати осінньою депресією, та можливість тішитися стікаючими краплями по склу в коханих обіймах.

Так і минають дні, минають ранки. Минуло і нове сьогодні. Минула і я разом з ним. А може так лише здається?

Тримаючи в руках новий букет милих ромашок та безцільно блукаючи вже годину покинутим містом, я марно намагаюся відігнати від серця хворі думи, марно сподіваюся втриматися. Як й очікувалось, вчора – це наслання, неочікуваний порив, через який ранок стане корити за слабкість. Що буде принижувати думками, отруювати здогадками. Що стане зводити з розуму від уїдливості, роз’їдати. Як й очікувалося, після вільної ночі з першими промінцями лагідного сонця прийшов особистий кат. Безжально пробудивши, відірвавши від м’яких лап сну та затишних обіймів коханця. Виштовхнувши в холодну реальність він залишив мене самотньою на кухні з потрійною порцією кави. Він обміняв насолоду на огидний напій, що очищає від мрій та сподівань. Змусив тверезо оцінювати, а не губити себе посеред запаморочливих поцілунків.

Це ж так не схоже, це так чужо. Як могла я піти на поводу того манливого шепоту, що безперестану повторював моє ім’я? Як могла забути про наслідки, що зіштовхнуться зі мною через декілька годин? Як могла? Я ж зрадила собі, полишила принципи. Я ж віддала не тіло, я відкрила багатостраждальну душу, що нікому не потрібна. Я ж показала найголовніший біль, замість наготи. Піддалася почуттям та емоціям, що встигла забути. І що тепер робити? Як посміхатися, зустрічаючись очима, в яких пірнула з головою, в яких потонула? Через які погубилась.

Здавалось би, чому не можна просто здатися в полон тимчасової радості? Сісти в ненадійний човен та плити шаленою течією хоча б декілька днів, декілька довгоочікуваних моментів. Відчувати свіжий бриз водовороту, відчувати як щасливо трепече серце, закохавшись. Хіба може бути щось більш безглуздо та чи може бути щось більш бентежно? Закрити б очі та забутися, як було тоді. Як вчора.

Вчора. Варто лиш на хвильку, одну швидкоплинну хвилинку, прикрити очі, як опиняюся в знайомому вчора, якого бракує вже зараз. Як бачиться його розмите відбиття у вікні, коли підіймав та не волів відпускати. Згадуються ніжні губи з присмаком недопитого вина, що дарували теплі поцілунки на шовкових хмарах, та сильні чоловічі руки, що владно обстежували кожен сантиметр, вивчали вигини та контури, вимагаючи підкоритися бажанню. Та ті ніжні поголоски, що вперше перекричали голос розуму, штовхнули до виру палкої жаги, до самоспалювання.

Все це було наче уві сні, бо зараз – не лишилося, окрім мурах, що тікають по шкірі від попелу спогадів. Нічого. Замість пристрасті та гарячих обіймів, я вкотре просиділа в пустих стінах, освітлених холодним світлом екрана комп'ютера. Вкотре обрала роботу до пізньої ночі, щоб повернутися виснаженою в пусту квартиру. В черговий раз сумніви перемогли боязкі прагнення бути потрібною, бути коханою. Вони виграли бій, але зменшити стукіт серця так і не вдалося. Невелика ваза з квітами, що з'явилася на столі з самого рання, забирала всі думки, повертаючи до тривожного ранку.

– Макс, я... – повертаюся до напіводягнутого хлопця, що стоїть босоніж на порозі кухні в одних джинсах з оголеним рельєфним торсом, з якого спокусливо стікають поодинокі краплинки після душа. Він вже зібрався, приготувався для того, щоб піти, а я так і стою, спершись об стіл в тому ж домашньому платті. Так і стою, підбираючи правильні слова, яких і не існує для цієї ситуації.

Скільки всього хочеться сказати, як багато хочеться виправдати перед тим, як полишить одну, перед тим, як покине дім. Пояснити або хоча б спробувати. Вилити трагедію, доки вона сама не зіграла на почуттях, доки не трапилася з нами. Просити вибачення, що не втрималася і що не спинила. Відштовхнути. Відпустити.

– Я перший скажу, – він підходить ближче та, забираючи з рук чашку з гіркою кавою, притягує у свої обійми. – Я зупинюсь, якщо забажаєш, – промовляє знайомі слова в міліметрах від моїх губ, підпалюючи крила моїм метеликам вогнем нетерпіння, і додає, обдаючи жаром дихання: – Але цього не хотілося б. Ти справді подобаєшся мені.

Секунда. Мить. Пропущений удар серця. Ще мить. Він говорив про це ще вночі, ніжно покриваючи тіло доторками губ, від яких кипіла кров, а щоки червоніли. Говорив, лежачи поруч у напівдрімоті, обвиваючи звично, немов люба йому. Повторює і зараз, коли не чекає відповіді, не вимагає взаємності. Не допускає нових стинань, а змушує повірити, щоб потім накрити палким поцілунком, притягнувши у свої обійми ще більше, наскільки це можливо. Легко проникнути між устами, владно забрати рятівне повітря, відкривши нове спасіння. Заплутати в чуттєвих тенетах, з яких тяжко вибратися після проведених декількох моментів. Знову затуманити розум, відігнати дурні думки.

Мить. Секунда. Прискорене серцебиття. Не встоявши перед натиском його пристрасті, запускаю пальці в його вологу м'яку руду шевелюру і розслабляюся в чоловічих руках з єдиним проханням, що виривається з тихим стогоном. З проханням не переривати цю хвилинку, не відпускати. Та нащо вмовляти, якщо зірвавшись з ланцюга, вже не оберемо неволю байдужості? Нащо просити, опинившись після одного безцеремонного руху на підвіконні затиснутою між гарячим тілом і контрастно-прохолодним склом?

– Сусіди... – я відриваюсь від його солодких губ та намагаюся вирівняти ритм збитого дихання, відчуваючи жар на своїй шкірі. Він не хоче зупинятися, не прагне зробити перерву, залишаючи опіки на шиї, сковуючи пальці на ягодицях.

– Нехай заздрять, – його ледь помітний лоскочучий шепіт на вухо звільняє тисячі мурах, що біжать по шкірі, забуваючи після себе новий запал десь внизу, де все зводить від очікування.

– Макс, – його ім'я вже повністю змішалося зі стогоном, що лунає щоразу від його ніжно-пристрасних дотиків. Вже повністю проникло в мене, зриваючись сотнями іскор, де наші тіла стикаються.

– Мені зупинитися? – пальці обережно спускають бретельки плаття з плечей, продовжують дражнити, повністю оголюючи до живота та змушуючи вхопитися за нього, як за останню надію, як за порятунок. Змушуючи видохнути напружено від приємної усолоди, що тонізує.

– Будь ласка, – все, що можу промовити, коли гарячі губи обстежують кожен сантиметр, обпалюють від шиї до ключиць та грудей, якими він бавиться, викликаючи всі нові хвилі збудження. І як тут стриматися? Як відмовитися, коли вся підкоряюся діям особистого ляльковика, вимагаючи більше емоцій?

– То мені піти? – в голосі хлопця чути нотки забави, але я не можу відповісти. Звиваючись від спокусливих поцілунків, я бажаю ще і ще. Бажаю відчувати його в собі, його швидкі ритмічні рухи, які знову подарують блаженство. Бажаю забути всі слова, що зараз не потрібні.

– Ні.. Будь ласка... – він проводить язиком, малюючи мокрі кола, навколо давно затверділого соска та легенько прикушує, від чого по тілу розноситься новий розряд струму, звільняючи охриплий видох та зупиняючись після нього. Макс переривається, випрямившись, та обережно підіймає мою голову за підборіддя, щоб зловити затьмарений погляд.

– А що ти хочеш? – серце вже готове вискочити з грудей, зірватися від шаленості, проте ці з'їдаючі очі змушують мліти та ще більше танути. Але питання таки протверезляє. Чого я хочу? Я знову не знаю, ніколи не знаю, а лиш розриваюся між здоровим глуздом та гарячим серцем, що воліє відчувати кожну кляту секунду.

– Тебе... – він проводить декількома пальцями від коліна вверх під поділ сукні, а потім неспішно повертається назад. Знову повільно погладжує по нозі, немов хоче вивести з рівноваги, подражнити. Немов хоче, щоб палала, хоча насправді я вже згоріла, варто лиш було поглянути в цей чаруючий океан, в якому є дійсно ще щось, крім голодного бажання. – Тебе хочу.

Він мовчить. Продовжує гіпнозувати та обережно пестити, не переходячи межу пристойності, проте від цих усіх дій я давно немов натягнута струна, яка ось зірветься від одненького пориву. Тому і зволікає, даючи насолоду від томливого очікування. Даючи пережити всю гаму таких солодких і гострих відчуттів. Залишаючи нас в такому крихкому світі, де немає нічого, крім цього тісного підвіконня із запотівшим склом від нашої пожежі.

– Впевнена? – його рука знову пробирається під плаття та ледь помітно проводить по тоненькій смужці тканини, по єдиному бар'єру, що не дає насолодитися чуттєвими ласками сповна. І від таких відвертих дотиків вже не можу відповідати, сил вистачає тільки прикрити очі, щоб віддатися цим рухам, вбирати емоції в себе. Але він не продовжує, чекає відвертої відповіді. Хоче ще раз почути, потішити себе. Продовжити гру, що розпаляє обох, проте поки спалює тільки мене.

– Хочеш пограти? – видихаю, розстібаючи ґудзик джинсів та кайфуючи від розгубленості.