– Прошу, – не дочікуючись, доки я спущусь сходами, Єгор відкриває дверцята чорного автомобіля, припаркованого біля входу в головний офіс, запрошуючи сісти попереду. Галантно, але нетерпляче з нотками роздратування. Так, як і все віднині між нами.

Він стоїть там всього-на-всього дві-три хвилини, але незадоволено кривиться від кожного неквапливого відлуння моїх кроків, що чітко розносяться пустою прилеглою територією, котру всі покинули. Не варто було навіть довго аналізувати їх дії, співробітники вже встигли звикнути за ці короткі декілька днів, що не варто з’являтися в епіцентрі наших перетинань, бо щоразу вибух емоцій приходиться на всіх навколо. Мабуть, частково, або таки повністю, через це і змінилося ставлення до мене. Минула привітливість перетворилася на шепотіння за спинною, адже й до того неврівноважений бос обернувся на монстра, чуючи на нарадах справедливі заперечення, які не вміла втримувати. І це ще тижня не минуло, а що буде далі, через місяць? Замість гарячих висловів стануть літати меблі, а двері будуть зриватися з петель від гніву?

– Ми ж наче збиралися їхати в трьох. Макса вже не чекаємо? – швидко оглядаю скляний вхід будівлі, сподіваючись побачити керівника, але у панорамному відображенні бачу тільки злі чорні очі.

– Приєднається згодом. Доки він закінчить свої справи, ми встигнемо заїхати по твої речі та проїхати половину шляху, – що такого могло змінитися за ті 10 хвилин, доки я скасовувала робочі плани?

– Якщо ви дуже поспішаєте, можу сама доїхати. Здається, я говорила, що моє авто на стоянці, – наївно пропоную, знаючи, що це навіть не буде розглядатися, а викличе нові сварки та агресію.

– На іншому боці міста, – лише огризається, вказуючи очима на свою автівку, і я піддаюся, ниряючи в комфортний салон, що просочений наскрізь його важкуватим мускусним запахом, немов хтось пролив парфуми. Що за знущання, відчувати вабливий аромат чоловіка, котрого переносити не можеш? – Не забувай, що у нас обмаль часу. Ми повинні бути через 3 години за декілька сотень кілометрів звідси, – гучний бах змушує серце підплигнути від неочікуваного удару дверей. Як легко, виявляється, декого вивести з себе. Проте це навіть не новина. На жаль.

– Щось трапилося? – абстрагуючись, відправляю коротке повідомлення хлопцю. Секунда, дві, три. Але так не з’являються бажані дві галочки, сповіщаючи, що питання дійшло до адресата. Дивно, він наче ніколи не вимикав мобільне з'єднання.

– То яка адреса? – шиплячий тон вириває з думок і примушує в чергове зібратися.

– Олександрівська вулиця, – я вимикаю екран телефона та прикриваю очі. – 174 будинок. Це на перехресті...

– Я знаю, – на нього накатує ще одна хвиля роздратування, від чого натискає на педаль з силою, звертаючи на шосе та розганяючись до ста.

– В місті заборонена така швидкість.

– Хочеш поговорити про це? – Єгор занадто нервово гарчить і повертається, відриваючись на секунду від дороги та випалюючи поглядом. Що знову не так? Чому вкотре кидається на мене, як звір на здобич? Хіба не можна хоча б раз відповісти врівноважено, а не влаштовувати емоційні атракціони?

Відвернувшись в іншу сторону, починаю рахувати про себе проїжджі повз автівки та крутити каблучку на великому пальці, вимагаючи від себе заспокоїтися та не чіпати боса, перетерпіти. Це не довго, не недалеко ж. Мій дім в радіусі десяти кілометрів, ми швидко доберемося без затору, бо лише четверта дня. Всі працюють, дороги майже вільні для цього часу. Ще трохи почекати та доїдемо. Трошечки.

Сім хвилин. Сім довгих хвилин. Сім. Проклятих. Хвилин. В розкотистій тиші, яку не міг перебити навіть ревучий двигун та розлючене сопіння, ми провели разом, але ось вже видніються вікна рідного дому. Нарешті.

– Можете зупинитися на стоянці, – перекладаю телефон з колін до сумочки, збираючись вийти, проте хлопець ігнорує мої слова, гальмуючи напроти другого під'їзду. Напроти мого під'їзду. Чудово, тільки пліток сусідів не вистачало мені. – Дякую.

Крижаним тон обдаю його, немов льодяною водою, та відрізаю від себе, занадто різко лузгаючи дверцятами, як зробив це він біля офісу. Хороший початок, нічого не додати. А нам ще три години їхати та схоже, що тільки вдвох. Ох, Макс, ну і підставив мене! Нащо тільки я дурна згодилась на це відрядження? Сиділа б самотньо сьогодні вдома та відпочивала в тиші б після тяжкої неділі, але ж ні. Треба було поїхати на зустріч з партнерами, аби підписати контракт, та, заодно, розвіятися на вихідних в іншому місті. Щоб я ще раз погодилась перед тим, як з'ясувала деталі! Щоб я ще раз повелась на цю теплу посмішку з ямочками. Щоб я ще раз розтанула від карамельних обіцянок та шепоту... Ще раз би потонути в глибоких очах...

– Так, Анюто, – з мобільного лунає довгоочікувана відповідь, викликаючи мимовільну посмішку.

– Що ти там, вже виїжджаєш? – відкриваю шафу, щоб обрати декілька нарядів на запланований неочікуваний вікенд. І що мені туди взяти? Синоптики наче обіцяли теплу променисту погоду, як сьогодні, але чи дійсно воно так буде? Бо восени погода мінливіша, ніж дівчачий настрій.

– Та ні ще, тут виникла проблема, тому маю ще трохи побути на роботі, – необхідно взяти з собою декілька футболок, в місті наче є неймовірна велика набережна, то треба буде якось погуляти увечері, а краще тихої зоряної ночі.

– Як ти міг відправити мене з цим тираном? – наче жартуючи, жаліюся та дивлюся на втомлену себе в дзеркалі. Де ж той запал, де блиск, котрий звикла бачити зрання?

– Вибач, сонечко, я не очікував, що тут трапиться таке. Якби не була потрібна твоя присутність там, я б залишив тебе поруч і ми б доїхали самі, – навіть через відстань відчуваю його усмішку каяття, що повертає в реальність. Треба скоріше збиратись, щоб не затримуватися у квартирі надовго.

– То ти не плануєш встигнути на перемови? – слідом в улюблений рюкзак летять протерті джинси, популярні ось уже який рік, і моє розчарування.

– Ні, я поспішаю, немов не перегонах. Повинен встигнути, не хвилюйся. Але, навіть якщо і проґавлю підписання, вечірній похід до кінотеатру точно не пропущу, – шепоче він швиденько, ніби видаючи велику таємницю.

– То ми ввечері йдемо дивитися фільм? – він купив білети, але не попередив, що затримується? Чудові пріоритети. Добре, нехай. Тоді треба взяти щось відносно нейтральне та таке, щоб не змерзнути. І чому так складно?

– Не так голосно, це ж секрет, – Макс заразно сміється, перебиваючи роздуми. Що ж, візьму декілька суконь, а там будемо орієнтуватися по погоді та відкритих магазинах. Ніхто ж не забороняє мені там підкупити необхідне?

– А куди ми ще підемо? – а краще скажи, що ще мені взяти з собою.

– Куди ти захочеш, – теплі слова дарую надію та вгамовують обурення. – Вибач, треба бігти.

– Добре, побачимося ще, – перериваючи дзвінок, відкриваю шухлядку комода, що забита речами. Так, все необхідне зібрано, залишилось покласти білизну. Довго не роздумуючи, обираю класичні комплекти червоного, білого та чорного і на останок кидаю нещодавно куплений набір з напівпрозорої тканини смарагдового кольору. Тонке мереживо, прикрашене чорною квітковою вишивкою, притягувало погляд до незасмаглого блідого тіла та гармонічно поєднувалося з моїм вигорівшим каштановим волоссям, яке вже нагадувало більше мідь. Та і саме воно виглядало доволі сексуально, так що Максу повинно сподобатися. Принаймні знімати точно.

Боже, Аню, про що ти думаєш, що робиш? Підлаштовуєшся, намагаючись задовольни. Знову повторюєш помилки, втрачаючи себе. Зупинися вже. Навіщо тонеш в цих недовідносинах? Ще цього понеділка ти була просто підлеглою, а зараз незрозуміло хто, але вже зі спільним відпочинком. Для чого ведешся, дозволяєш заповнювати своє життя? Для чого прив’язуєш себе до нього за допомогою емоцій, від яких потім не втекти так легко? Навіщо створюєш спогади, з якими не порвати? Кіно, спільні комфортні вечори, квіточки – це ж все самообман, що розіб’ється в майбутньому, та навіть його симпатія цього не змінить. Ти ж не взаємна, хоча б поки що. Заспокой себе, Аню. Викресли свої рожеві сподівання та прийми це як короткочасний роман, котрий вже потрібно гальмувати. Треба поставити на стоп, доки ще можливо. Повинна, бо ще трохи й – запізно.

Став крапку з усією цією божевільною історією. Повертай себе.


Дорога далася неймовірно тяжко. Кілометри розтягнулись, ніби вони перетворилися на розігріту гуму, а секунди – на години. Пролітаючі повз селища та лісочки не відривали нас від тісного салону, а лише насміхалися, спостерігаючи, як кожен подих нагнітав, замінюючи уїдливі фрази, а перестрічні погляди посилювали почуття ненависті.

Ми мовчали. Він стискав кермо до побілівших кісточок, а я – щосили телефон, немов бажаючи розчавити, загнати гострі уламки та освіжитися, але не сказали ні слова. Дві з половиною години щосили ігнорували присутність один одного та від цього шаленіли ще сильніше. Всередині кров не закипала – вона википіла повністю, як тільки ми від'їхали від будинку, як тільки не стала повертатися на переднє сидіння. Проте якби тоді знала, що через дзеркало заднього виду можна лаятися очима, зором забивати цвяхи в тіло. Якби знала, що чорне пекло може підпалити повітря, перетворити все навколо в розпечену лаву. Але якби. Я б звільнилася ще того дня, пішовши наперекір здорового глузду та підказок серця.

Та на щастя той біснуватий час минув, полишивши по собі розірваний спокій на тисячу шматочків. Нарешті ми доїхали до міста та, навіть, встигли заселитися у готелі, де наші номери виявилися напроти. Але то всього на одну-єдину ніч, бо вже вранці він повернеться, залишить два дні, щоб мала можливість перевести подих для нового пірнання у будні. Поверне відчуття рівноваги на примарливі дні, що розвіються через сорок вісім годин. Дасть відпочити, зцілитися.

– Пані Левкова буде через 10-15 хвилин, я попередив її, що будемо чекати в ресторані готелю, – Єгор підіймає очі від екрана мобільного, як тільки підходжу до диванчика в холі. – Можемо поки присісти та замовити щось, бо вона гарантовано запізниться. Це у вас з народження.

Та що це твориться?! Його голос просочений отрутою та презирством, а в очах осудливість, немов я змінила діловий костюм на купальник і в ньому збираюся виходити у світ. Але на цей раз я не поведуся на провокацію. Нехай скаженіє та вариться у своєму котлі один, а я знаю, що виглядаю розкішно. Недаремно обрала чорну оксамитову сукню з рукавами три чверті. Приталене, закрите. Без декольте та відритої ключиці. Пристойне, але вимальовує всі контури. А ще й коротке, майже напівтори долоні вище від коліна.

– Здається, я не прохала вас залишатися тут і дожидатися, доки переодягнусь після виснажливої дороги, – він кипить, як чайник на плиті, та підштовхує лише посміхнутися доброзичливо, заглянувши в темну ніч. – Можемо доки випити кави, – і на останок ще одна широка усмішка, щоб розізлити більше. Це тобі помста за зіпсований день.

Зайшовши до просторого залу, оформленого в холодні сірі відтінки зі зігрівальний жовто-вогневим освітленням, я трохи зменшую темп, щоб роздивитися навколо. Але впадають в очі лише мармурові білі столики, розташовані в хаотичному порядку та прикрашені невеличкими композиціями різноманітних квітів у кашпо, кольору бетону. Ці світлі острівки занадто виділяються з-поміж попелястих барв та ніяк не вписуються в комфорт інтер'єру. Як і я, на фоні стриманої білої сорочки супутника.

Та доки я роздумувала над цим, Єгор обирає віддалене місце біля затемненого вікна, з якого видніється невеличкий садок для гостей та постояльців. Відсунувши стілець, котрий ближче до стіни, хлопець ввічливо пропонує мені сісти, на що просто погоджуюся, залишаючи коментарі при собі. Щоб не добити ту частинку інтелігенції, яка нібито існує десь далеко в ньому.

– Максим на зустріч не приїде? – він кладе документи на стіл, а сам сідає праворуч від мене, не спромогаючись дати відповідь. Секунда. Інша. Він не звертає уваги, наче навмисно, та замість нового мого вибуху до нас підходить тендітна дівчина в чорно-білій формі.

– Добрий вечір, ваше меню, – вона намагається покласти перед нами невеликі книжечки, але Єгор перехвачує їх та відмовляється.

– Принесіть мені подвійне еспресо, а...

– Два подвійних еспресо, будь ласка, і поки на цьому все. Дякую.

– Виникли проблеми з постачанням обладнання, йому зараз не до контрактів, – він повертається до розмови, коли офіціантка відходить на десяток кроків.

– Перший раз про це чую.

– Має звітувати? – його льодяний погляд проникає через кістки до душі, розпалюючи роздратування.

– Обов'язково відповідати колкими фразами? Важко спілкуватися спокійно?

– Ми наче спілкуємося спокійно, – Боже, та він просто знущається з мене!

– Як я нарешті рада бачити свої любих партнерів, – від словесного двобою відриває милозвучний оклик красуні в просторій чорній блузці, яка заправлена в довго жовту спідницю, що дістає до щиколоток та підкреслена білим ремінцем.

– Пані Левкова, – Єгор подає руку жінці, котрій на вид не більше сорока п’яти років, встаючи зі свого місця та оголяючи рівні зуби в широкій посмішці, але ніяк не вражаючи її.

– Пан Допорський, – вона відповідає на його жест, ледь торкаючись білими довгими пальчиками з декількома каблучками, і, ніби піддаючись, по дівчачі стріляє очима, доки не переводить взір на мене. – Ой, Анна, не впізнала. Ти маєш чудовий вигляд!

– Дякую, Світлана, ви також неймовірні.

– Які "ви"? Ми знайомі сотні років! – вона по-дружньому стискає мою руку та щиро підморгує.

– Ось договір, якщо хочете, можете ознайомитися з ним ще раз, – наші люб'язності перебиває Єгор, передаючи теку з паперами. Ой, а хто тут образився через брак уваги?

– Ви вибачте, що змусила вас подолати таку відстань, але мені так не хотілось їхати у вашу брудну столицю, – жіночка безпосередньо стискає губки, але хлопця це лише нервує.

– Розумію вас, сама недолюблюю її через шалений ритм життя.

– Так чого там живете, переїздіть сюди та тут знайдемо роботу в моїй фірмі, – вона підморгує, починаючи весело сміятися. О так, з неї він не має права так зірватися, як це можна зі мною. – Я жартую, пан Допорський, ще подумаєте, що я переманюю ваших працівників.

– Фактично я не підпорядковуюсь Єгору Павловичу, а працюю на його партнера, – ненароком коментую, згадуючи понеділкову сцену зі звільненням, та радісно підтримую її забаву. – Бізнес же поділений на дві компанії між ними.

– Тоді моя пропозиція в силі, доки немає пана Нефедова, – Світлана підхоплює жарт, не стримуючи хихотіння, проте через хвилину вона вже вичитується в пункти, а мій настрій пропадає. Так, його немає та невідомо чи приїде взагалі. Якщо виникла занадто серйозна проблема, то він може залишитись і на вихідні. Але чому не попередив, не подзвонив? Жодного повідомлення не відправив навіть. Чи це так складно – набрати декілька коротких слів? Десяток простих букв, одне речення. Чи знову розставляє незрозумілі пріоритети, заганяючи мене в куток від неясності? Суперечить діями своїм словам.

Ні. Біда не в цьому, в не забутому попереджені, ні. Чого обманюю? Все через те, що за п'ять днів звикла до уваги, звикла до нічних чатів та недовготривалого умиротворення в його обіймах. Біда в тому, що тепер з ним пов'язані майже всі думки та посмішки. Плани. В тому, що прив'язуюсь до його присутності, до ролі в житті, хоча бути цього не повинно. Не припустимо, не можна. Бо відпускати почуття знову буде тяжче, ніж вперше.

– Готово, – давня знайома відкладає сріблясту ручку та підсуває клатч, збираючись вже піти. – Ще раз дякую вам, що приїхали. Тримайте ваш екземпляр.

– Дякуємо вам. Сподіваюся, наше партнерство буде й надалі плідне, – хлопець на прощання тисне руку з явною насолодою, забравши в неї підписані листи.

– Анна, рада було ще раз побачитися. На все добре!

– Навзаєм, – остання усмішка на сьогодні, що зникає, як тільки пані Левкова розвертається спиною. Все, я вимотана емоційно, втомлена нервово. Вичерпана, добита думками. Не витримую. І хто підкаже, чому не можу просто насолоджуватися життям? Чому шукаю каверзи долі в усьому позитивному та відгороджую себе від щастя, після побиваючись? Нащо мучу себе здогадками та підштовхую до прірви, проводячи потім дні в сльозах?

– І куди ти йдеш? – кличе Єгор, після того, як помічає, що вимикаю повністю мобільний та, не проронивши й слова, підіймаюся з місця, забираючи невелику сумочку.

– Маю звітувати?