В центрі невеличкого всесвіту дитячого хаосу, під наклеєними флюоресцентними зірочками на стелі та світильником у вигляді повного місяця, ми зручно влаштувалися на пухнастому килимку зі скляночками солодющого какао та піалою повітряних маршмелоу, що пахнуть ваніллю. За вікном другу годину підряд бушуюча погода б’є каплями об шибки, намагаючись проникнути та зіпсувати морозним вітром теплу атмосферу, але смішки малечі, що лунають безперестану, зігрівають душу та оберігають затишок дому.

– Тьотя Соня, дивися, що я малював, – хлопчина в смішній піжамці з різнокольоровими монстриками, взявши картонну коробочку з купою аркушів, сідає поруч з нами, підібравши ноги під себе, та дістає з середини перший лист. Заглядаючи через плече дитини, щоб побачити акварельний шедеврик, чую раптове тихеньке пілікання мобільного з вібрацією по підлозі та мимоволі відволікаюся на нього.

– Я ж просив подзвонити! – в незакритому чаті приходить нове повідомлення після мого короткого: «Дякую. Напишеш, коли та як віддати тобі ключі».

– Можливо іншого разу, – відправляю відповідь та байдуже відкладаю телефон назад, вимикаючи інтернет-з’єднання і підмічаючи зацікавлення у виразі обличчя подруги. Її зіниці так і горять повні питань, та присутність малого, очевидно, зупиняє від допиту, тому так і продовжує мовчати, тримаючись з останніх сил.

– Це не він, – рівно кажу, стараючись не викликати інтерес в Андрійка, та беру чашку з напоєм. Немов задовольнивши свою цікавість, вона схвально моргає та повертається до дитячого малюнку.

– Ухти, а хто це? – її очі розширяються та лізуть на лоба від здивування, коли до рук потрапляє розмальований фарбами якийсь дивний динозаврик з нерівними контурами в синьо-зелених відтінках.

– Це кетозавр такий, у нього на спині ось такі величезні шипи, – маленький захоплено розводить рученята в різні сторони, корчачи страшну гримасу, щоб, очевидно, налякати, і нам з Софією нічого не залишається, як підіграти та вдати сильний страх.

– І навіщо йому такі гострі шипи?

– Дід каже, щоб ніхто не хотів його не ображав, – немов підсумовуючи, хлопчик забирає листочок та повертає його на місце.

– Жах, – встряю в їх діалог з коментарем, протягуючи літеру «а» для більшого ефекту, а потім тихенько, знизивши тон голосу наполовину, додаю: – Тільки то кентрозавр.

– А це що ти тут малював? – дівчина, пропускаючи мимо вух помилку, витягає білий папір, на якому доросла людина з широкою посмішкою на все личко стоїть біля двох малюків.

– Це я малював дідуся, щоб його розвеселити. Ось тут, – пальчиком показує на дитину, що праворуч, – То я. А з іншого боку – Аліса.

– Яка Аліса? Твоя подружка з дитячого садочку?

– Ні, звичайно. То дідусева онука, яку йому хочеться. Але він каже, що поки від Ані дочекаєшся, то зі мною остаточно посивіє та нервів уже не вистачить, – ніби цитуючи, тон Андрійка грубішає, а сам він суворо насуплює бровки та складає ручки перед собою. Точно не очікуючи такої розв’язки, Соня ошелешено повертається до мене та, зриваючись, починає голосно реготіти, витираючи сльози сміху і безуспішно намагаючись заспокоїтися.

– Не хвилюйся, маленький, він казав так ще, коли я до школи ходила, – підморгую та, забираючи до себе на коліна худорлявого хлопчика, розглядаю зображену світловолосу крихітку з косою до колін. Схоже, прилив натхнення пов'язаний був з діснеївською Рапунцель. – Зайченя, може нам з тобою розвісити завтра твої малюнки по кімнаті, щоб не зберігалися вони, немов заховані?

– А може сьогодні? – на обличчі розпливається широчезна усмішка, яка немов пронизана промінцями сонечка.

– Ні, зараз ми вже будемо заспокоюватися та вкладатися спатоньки.

– Не хочу, – хмуриться він, ображаючись та очікуючи, що поведуся на маніпуляції цих хитрих оченят. Яке ж розумне та продумане дитя! Знає ж, що сердечко розтає, як тільки він починає засмучуватися.

– Починай прибирати свої речі по місцях, складай усі іграшки та залазь під ковдру, а я піду швиденько проведу Соню та повернуся, – в голосі з'являється малопомітна суворість, що діє на малечу, як вгамовуюче.

– А ми хоча б мультфільм будемо дивитися?

– Звісно, куди ж без нього? – цілую його ніжну щічку перед тим, як піди з кімнати, але хлопчик починає підплигувати від радості, плескаючи в долоньки.

– Так, зайченя, ми вже не стрибаємо, бо всі сусіди вже сплять. Це лише ми з тобою гуляємо до десятої.

– Ех, – він знову вмикає свій улюблений «ображений» режим та незадовільно схиляє голову, починаючи збирати машинки, що розкидані по всій підлозі. – Добраніч, тьотя Соня.

– Добраніч, – дівчина, сміючись, виходить за мною до передпокою та відразу накидається, прикриваючи двері. – Так хто тобі писав?

– Як хто? Вгадай з одного разу, якщо це не Макс?

– Єгор? Про авто питав? – не розуміючи очевидного, вона підозріло жмуриться. Ось скажи їй, що конкретно чоловік написав, і точно спокійно не піде без зайвих запитань.

– Так, мабуть, завтра треба буде поїхати, віддати. Посидиш з малим годинку зранку?

– Без проблем, тим паче я на завтра нічого не планувала. А що бос твій? Нічого не писав, не дзвонив?

– Писав, дзвонив. Але я вже не рада, що замутила всю цю кашу, бо чим далі, тим тільки густіша вона стає. І тижня не минуло, а він хоче стосунків з більшою конкретикою, ніж зараз.

– Стосунків? І що за хлопці пішли зараз? Ні, щоб просто насолоджуватися сексом та не заморочуватися.

– Тільки давай без твого сарказму, – я подаю ключі від своєї квартири. – Прийдеш, як прокинешся. Андрійко буде спати до дев’ятої, скоріше за все, тому просто заходь, навіть не стукай.

– Добре, тоді до завтра. І давай заспокоюйся, досить вже ходити блідою, як стіна лікарень.

– Не можу перестати ловити себе на тому, що прислуховуюся до його дихання. Відчуття що ось-ось і почнеться задихатися.

– А ну вгамувалася швиденько, малий чітко вам обом сказав, що у нього зуб заболів. Через це і температура несильно піднялася, а ви двоє дорослих людей, але запанікували як діти. Так, все, добраніч, – вдячно обіймаю її у відповідь, ловлячи ягідний аромат шовковистого волосся.

– Дякую, що прийшла. Передавай «привіт» своєму, – зачиняю вхідні залізні двері за дівчиною, повернувши ключ в замку, та видихаю. Так, ми запанікували з татом. Перехвилювалися, що знову підхопив у дитячому садку хворобу, через яку давно втратили спокійний сон, та що знову будуть приступи кашлю зі спазмами, від яких дитині не вистачає кисню. Але обійшлося, біда оминула стороною дім. Та тільки сьогодні.

– Не спиш ще? – натягнувши радісну посмішку, повертаюся до дитячої, де хлопчик вже валяється в ліжечку, вкрившись ковдрою до підборіддя, та вмикаю телевізор з ранковим мультфільмом. – Будемо знову дивитися «Мадагаскар»?

Він коротко киває і я опускаюся поруч на зручну постіль, притискаючи маленького ближче та вдихаючи ніжний дитячий запах. На екрані миготять яскраві анімаційні картинки, показуючи захоплюючу історію пригоди левенятка та його друзів, від якої моє зайченя не може відірватися. Він готовий безперервно уважно дивитися цей мульт і ось так, поклавши голову на мій живіт, щоб пальчиками перебирала його коротке потемніле волосся. А я готова днями оберігати крихкий спокійний світ малечі.

– А якщо таки буде сестричка, ви й далі будете любити мене?

– Що ти таке питаєш, зайчику? Безумовно будемо, ти ж наш найрідніший хлопчик, – вже напівсонний, підіймається та зазирає недовірливо в центр души, торкаючись поглядом щемливих струн. – Ми ні за що не перестанемо тебе любити, щоб там не сталося. Ніколи не сумнівайся в цьому. А тепер прикривай оченятка, – він пірнає назад в обійми, розслабляючись та готуючись нарешті заснути.

Мій маленький, найкращий. Боїться, що згодом йому менше буде уваги, менше голублення. Знову боїться лишитися покинутим, недолюбленим. І хоч всередині підріс – ніяк не хочеться це приймати. Йому б зостатися в цих безтурботних роках, коли лише б відчуватися потрібним. Зітерти б всі ці важливі дорослі проблеми, щоб перестали турбувати дитячу свідомість та дали насолодитися безпечальними днями у колі рідні.

Приглушений нетерплячий стук, пропущений удар серця. Кого там принесло посеред ночі? Невже Сонька щось забула?

– Спи, любий, я зараз прийду – тихенько шепочу та бережно перекладаю на м’яку подушку ще не заснувше дитя, яке ніяк не провалиться в дрімоту. Та попри очікування, хлопчина навіть не ворухнувся та не перевів погляду від телевізора. Ох чудне зайченя.

Покинувши кімнату на ціпочках, заглядаю у двірне вічко і завмираю. В напівосвітленому коридорчику стоїть той самий клятий чоловік зі своєю завжди ідеальною зачіскою. Втомлений, сконцентрований. Дратуючий. Просто і коротко: якого біса знову? Чому він думає, що може ось так прийти без попередження вночі? Чому дозволяє собі переходити сотні меж та зневажати моїми проханнями? Та новий короткий стук змушує відірватися та, забравши з сумочки його речі, взяти себе в руки, видихнути.

– Тримай, – з тремтіння відкриваю та протягую ключі, дивлячись в цю бездонну темноту. Він злий, готовий рвати й метати, але не лякає – це відображення моїх почуттів. Я також ледве тримаюся, щоб не розлютитися за неочікуваний візит і на всю бредовість ситуації. – Забирай, будь ласка, та йди.

– Я не піду нікуди доки не поговоримо.

– Будь ласка, забирай та йди. Я тебе прошу, не провокуй на нову сварку, – рука вже помітно труситься під тяжкою ношею, але, наперекір словам, він стоїть і не рухається, сперечаючись очима, доки добровільно не відводить погляду, концентруючись на чомусь за моєю спиною. Не втримавшись, рефлекторно повертаюся та помічаю млявого хлопчика у дверному отворі, який жмуриться від яскравого світла передпокою та тре оченята тильною стороною долоні. – Зайченя, ти чого встав?

– Я захотів пити.

– Повертайся, зараз тобі принесу водички, – звикнувши до освітлення, малеча настирливо стоїть на порозі та ніяк не хоче ступати назад, роздивляючись гостя. Чудово, підійдемо до справи з іншого боку. – Ми поговоримо потім, обіцяю, – повертаюся до Єгора, щоб закінчити розмову та зачинити двері, проте він ставить ногу, не дозволяючи й не збираючись здаватися.

– Сьогодні.

І що робити з цими двома впертими чоловіками та як витримати психологічно, не зійти з розуму?

– Добре, заходь та чекай мене на кухні, – зціпивши зуби, видихаю та пропускаю його у квартиру, гримаючи дверима, а потім подаю хлопчику руку і той покірно береться, на останок глянувши на чоловіка. – Маленький, ходімо я вкладу тебе та принесу попити.

– А що це за дядя? – тихенько шепоче, підійнявши великі зелені оченятка повні цікавості. Звичайно, куди ж без цього?

– Дядя працює зі мною, – рівно, без ноток хвилювань, щоб обірвати всі ланцюжки можливих дитячих питань. Просто дихаємо спокійно.

– Це той, що до тебе залицяється, про якого ти ще тьоті Соні розповідала? – малий рішуче зупиняється і незадоволено схрещує рученята перед собою. А ось і фініш.

– Ні, це не той. А тепер закінчили з питаннями й швиденько до кімнати, тобі час відпочивати, – додаю в голос трохи суворості та це ніяк не впливає, хлопчина як стояв та зиркав недовірливо на гостя, так і продовжує, але до цього всього ще додається ледь помітний скрегіт зубів останнього.

– Єгор, – чоловік протягує долоню, на що малеча відповідає, потиснувши по-діловому та представившись:

– Шевчук Андрій.

– Так, Шевчук Андрій, – марно стримуючи злість, кладу руку на дитяче плече. – Бігом в ліжко. І якщо я ще раз повторю, то вже не буду такою добренькою.

– Та йду я вже, – він досадливо стискає губенята та кидає грайливо, вже зникаючи в дитячій кімнаті: – Уже не хочу пити, я перевіряв, хто це прийшов. Добраніч, дядя Єгор.

Ну очманіти.

– Це схоже на тебе, – якось незрозуміло посміхається чоловік, дивлячись в слід малечі.

– Ти знаєш де кухня, почекай, доки я вкладу його знову. Але краще, якщо ти не захочеш сидіти та підеш.

Та хіба він хоча б раз дослухається?

– А навіщо дядя приходив? – шепоче малий, удаючи, що вже заснув.

– Він забирав ключі від своєї автівки, на котрій я приїхала за тобою, – цілую маленького у маківку та поправляю ковдру, закриваючи спинку. – Давай спи, маленький хитрунчик.

– Ти посидиш зі мною?

– Так, сьогодні посиджу, але завтра будеш спати як дорослий. Бо дідусь буде сварити, що я тебе балую.

– Та дідусь завжди свариться.

– Все. Тссс, ми лягаємо спати. Закривай оченята та полетіли в чарівний світ фантазії, – легенько погладжую по голівці, знаючи, що маленький так скоріше заспокоюється та провалиться в міцний сон. Колись і мене так вкладали. Матінка лежала поруч, читаючи якусь вигадану нею казку про загублену квіточку або про пригоди фіолетово-жовтого монстрика у світі людей. То була найулюбленіша, проте зараз вже її не згадати. Вона залишилася лиш контурами в пам’яті разом зі розмитим зображенням рідної людини, котра вже не цілує перед сном тринадцять років. Поруч з викарбуваною датою на могильній табличці та останнім її виглядом. Того дня не було радісної посмішки, блиску в очах – вони прикриті вже на віки. Тоді не було її сміху – чувся лиш болючі татові схлипи, які він втримати не міг. Який не міг відпустити її. Моя світловолоса матуся.. Саме такою в серці, не дивлячись на побілівші волосинки через нескінченні тривоги, саме такою на кожному малюнку дитячої руки.

Як швидко минає час, як довго не проходить біль втрати. Дні змінюються та більше немає сонячних годин, що дарувала жіноча посмішка. В рідній домівці навіки тепер поселилася пасмурна погода, що лиш нагадує про рану в душі.

Тихе спокійне сопіння вривається посеред думок. Дитяча грудна клітина рівномірно здіймається, а пальчики розслабилися та не стискають тканину. Заснув. Безтурботне дитяче личко не відображає жодних почуттів та тільки вії деколи тремтять ледве помітно. Мій хлопчик вже літає у своїх неймовірних снах, що наповнені його улюбленими динозаврами, а мені час купатися в морі агресії.

Посидівши ще декілька швидкоплинних хвилин біля малюка, обережно цілую в пухку щічку та набираюся сил, щоб відправитися на емоційні тортури, добровільно стрибнути під потяг відчуттів, бо інакше ніколи не було та вже наврядчи буде.

– Я заварив твій улюблений чай, – Єгор помічає у відображенні вікна мій силует та повертається, свердлячи клятим поглядом чорних очей.