Теплі прямі промінчики лоскочуть відкриті плечі, додаючи смаку пізньому сніданку. Мимо проходять милі парочки, сміючись задоволено від душі та приносячи затишку місту. І все ж, тут комфортніше, ніж в рідному місті серед стін. Немає метушні, що забирає більшу частину часу, немає знесилення. Життя кипить, б’є ключем, а не тримає в напрузі. Замість поспішаючих леді тут безтурботно гуляють закоханні, замість нескінченних висоток лише старі ностальгуючі домівки минулих епох. А ще зацікавлені туристи, що блукають тісними вулички, шукаючи такі невеличкі напівсонні кав’ярні. 

Це місто, як власний Париж країни, але без вежі та кабаре, а лише з романтикою та нескінченною атмосферою, що пронизана почуттями та настроєм. Тут не місце діловому шуму, не місце сваркам. Тут треба розквітати. Набирати повні груди повітря, вбирати в себе чарівність центру серця.

– Ти така загадкова, – відчуваю чоловіче тепло долоні на пальцях та повертаюся до супутника, що сидить зі швидкозачесеним м’ятим волоссям у звичній сорочці, котра знову не застібнута на перші ґудзики. Природній, манливий.

– Вибач? – трохи винно повертаю голову та розсипаю розплетені кучері по спині, помічаючи смішинки в його небесних очах.

– Питаю, над чим таким ти задумалась? – він обережно погладжує мій мізинчик та ніяк не відривається від спостерігання за мною. Його погляд зацікавлено вишукає емоції, намагаючись розшифрувати мовчання, що виникло в останні п’ять хвилин.

– Тут неймовірно, чесно кажучи. Легко, спокійно. Навіть дихається інакше.

– Казав же, що тобі тут сподобається, – Макс полегшено видихає і знову з’являються ці ямочки під куточками губ, підсолоджуючи ранок. – То ти вже вибачила мені, що вчора так і не вдалося прогулятися?

– Я ще не продегустувала те, що ти там таємно замовив, тому нічого не можу сказати, – у відповідь лунає смішок, окутуючи обох та трохи згладжуючи пережиті думки. – То які у нас плани, куди відправимося відпочивати? У нас ще є два сонячних дні.

– Краще розкажу після того, як принесуть замовлення, – немов ухиляючись від запитання, він ніжно стискає руку та підіймається з місця, викликаючи здивування. – Піду їх покваплю.

Хлопець зникає у дверному отворі, полишаючи одну на маленькій терасі просто неба із сіткою гірлянд з лампочками та декоративною лавандою. І все ж таки, гарно. Крихітна площадочка в порівнянні з типовими столичними ніяк не відстає. Хоча тут всього три кругленьких кованих столиків з чудернацькими завитушками та такими ж стільцями, на яких м’які подушки ніжно-фіалкового кольору, миле оформлення компенсує нестачу меблів, приваблює, притягуючи до деталей, насичених лірикою біло-фіолетових відтінків з контрастними зеленими акцентами.

Я б провела тут день, любуючись квіточками лаванди та рівному тлінню фітеля свічки. Пила б насичений трав’яний чай з м’ятою з витончених фарфорових чашечок і читала б книгу з вицвілими літерами на жовто-коричновому фоні, ловлячи грайливі листки алейних кленів. Я б упивалася блаженством в кілометрах від каторжних сірих будівель, що закривають радість, немов туман. Може дійсно переїхати?

– Доню, – вмикається екран мобільного через оповіщення від тата і я беру телефон до рук, очікуючи нових смс. – Андрійко якийсь в’ялий сьогодні, лежить у ліжку з самого ранку.

– А як його самопочуття, він не захворів? – трохи хвилюючись цокаю по склу нігтями.

– Ні, наче ні. Але він сумний, вже не знаю, щоб такого вигадати, – через занадто-довгу хвилину приходить повідомлення і я, не втримавшися, запускаю відеодзвінок. Гудок, новий. Ще один. Як же тяжко батькові з цими гаджетами. Черговий гудок і нарешті виснажене роками обличчя з’являється перед очима. Таке рідне, з купою морщинок та сріблястими густими вусами. Таке сумне, побите горем і стражданнями, але найкраще та найдорожче.

– Привіт ближче, любий мій, – надягнувши навушники, підіймаю телефон на рівень очей, щоб було видніше співрозмовника. – Що він там?

– Увімкнув йому мультфільми, так він і валяється. Хочеш з ним поспілкуватися? – не дочекавшись мого кивка, чую як на задньому фоні роздається тихий стук. – Андрійко, тут Анічка дзвонить, не поговориш з нею?

Слабке «угу» десь далеко від мене, але непомірно близько біля серця, і зображення змінюється, показуючи хлопчика з блідими щічками та згаслим поглядом великих зелених очей на подушках з малюнками дракончиків.

– Привіт, зайчику. Дідусь каже, що ти засумував. Ти чого там розкис, маленький? – тривога несамовито дзвонить в усі дзвони, але я не піддаюся, намагаючись бадьоро посміхатися.

– Не знаю, – від неголосного дитячого голосочка щемить десь всередині. Пригорнути б його, відігнати печаль. Розвеселите, щоб знову залунав той чистий сміх. – Я скучив за тобою, коли вже приїдеш?

– Зайчик, а знав би ти як я по тобі скучила. Я приїду завтра увечері, пограємося, сходимо в парк.

– Чекаю дуже, – тільки б не заплакати, бачачи відчай в оченятах.

– Рідний мій, сонечко... Ну чого ти? В тебе щось болить? – він просто качає головою, а у самої від цього жесту душа розривається. – Я тебе дуже люблю, зайчику. Сильно-сильно.

– І я тебе, – маленький видавлює з себе втомлену посмішку, а після перериває дзвінок, тихо вимовляючи: – Дідусю, заспівай мені пісеньку...

Прикриваю очі повні сліз. Маленький мій хлопчик, ріднесенький. Обійняти б його, притулили до серця та не відпускати. Берегти б щосекунди, щоб більше не втрачали рум'яну м’якенькі щічечки, які так і хочеться розцілувати. Чути б голосне гоготіння, що притаманне йому, та бачити, як горять щастям ті великі зінички дитинчати. Він так виріс за останні місяці, подорослішав. Мій маленький чоловік. З кожним днем росте та стає схожим на батька. Посмішка, погляд, манера розмовляти. З кожним днем все чіткіше проглядаються риси. Високий лоб, носик з горбинкою, темненьке волосся, переходячи від русявого. Мій бідний хлопчик. Один, самотній. Ні татової любові не знає, ні маминої...

– Та-дам, – Макс радісно повертається, хизуючись невеликою тарілочкою повітряних сирників з ягідками малинки. – Вони тут просто божественні, ти повинна їх скуштувати.

– Дякую, я вже забула, коли в останнє смакувала ними, – насилу зустрічно усміхаюся, приймаючи десерт та ставлячи перед собою. Пухкі, солодкі, политі згущеним молоком. Апетитні. Колись мама їх готувала нам з братом зрання перед школою і ми з задоволенням уплітали за чашкою какао. Тоді це був найулюбленіший наш сніданок, але зараз їсти зовсім не хочеться. – То ти розповіси про наші плани?

– А ти вже не злишся на мене? – він намагається повторити нещодавній жест, взявши руку у свою, але я, упереджаючи, беруся за вушко чашки та роблю невеликий ковток ще гарячого чаю, насолоджуючись кисло-свіжим поєднанням лимона та м’яти.

– Припустимо, що не злюся, що тоді?

– Колеги, – окрилений настрій Єгора вривається посеред нашої розмови. – Всім доброго дня.

– Доброго, приєднуйся, – Макс відповідає привітно, потиснувши долоню товаришеві, та вказує на місце ліворуч, а я лиш невідривно продовжую розглядати склянку, закипаючи від нерозуміння. Він же повинен був поїхати додому. То якого біса тут?!

– Анно? Твій день не добрий, що ти така засмучена? Чи, можливо, не виспалася? – немов зловтішаючись, звертає на мене увагу та ловить роздратований погляд, проте, на жаль, його піднесені почуття від цього не змінюються.

– Просто турбує головний біль, – незадоволено бурчу, відпиваючи заспокійливого напою. Але куди там? Навіть сорокаградусна настоянка в цьому випадку не допоможе.

– Досі? – хлопець іронічно підіймає брову, викликаючи нову порцію злості.

– Досі? – розгублено паралельно запитує бос, повертаючи голову до мене. Видихаємо.

– Так, з вчорашнього вечора все ніяк не припиняється. Видно подобається йому знущатися з мене, – вже взявши емоції під контроль, пояснюю стримано, хоча так і чешеться язик, щоб додати дещо токсичне. – Ви вирішили також посидіти в кав’ярні?

– Ну майже, – він відсуває на протилежний бік свічку, що прикрашена лавандою і білою стрічкою, та кладе якісь папери на стіл. – Ще маємо обговорити декілька деталей пов’язаних з бюджетом, раз ви обоє не ще повернулися.

– Так, домовилися сьогодні пройтися по всім статтям витрат, – бос винувато посміхається, але мені вже не смішно. Приїхати за чотириста кілометрів, щоб розібрати результати минулого кварталу та ще й у суботу? І навіть до останнього тягнути та не попередити? Серйозно?

– Але перед початком пропоную випити каву, – підморгує Єгор, забавляючись від ситуації, і я вибухаю.

– Тільки якщо з коньяком.

– Гарна ідея, піду зроблю замовлення, – нахабно зливається Макс і, ніби не помітивши напруження, полишає нас наодинці. Ось це звичайно даремно...

– Якого чорта неочікувано виникла термінова робота? Дочекатися понеділка не можна?

– А що, досі голова болить? – знову цей чаруючий вираз обличчя, що тільки додає шаленого бажання не здержувати люті.

– Так, від цих безглуздих діалогів та ядучих фраз.

– Треба ж підтримати ту гру, що ти почала без жодних пояснень, – навіть зараз знущається та веселиться від цього.

– Ти про що? Без яких ще пояснень?!

– Повторюся, жодних.

– Ох, точно, це ж я накинулася безпідставно на тебе та почала ображати, натякаючи на легкодоступність. Адже так?

– Та ні, це ж я сказав, що ми незнайомі, на щастя.

– Ця бесіда ідіотська, як і сотня інших.

– Добре, як скажеш, – наче задоволено посміхається цей мерзотник, проте ця усмішка далека від радощів. Вона вкрита колючками й вмовляє здатися, розставити крапки. Уникнути нових причин для сутички, але замість розмови – тиша. Та сама, що красномовніша за тисячі слів. Та сама, що вкотре нагнітає обстановку, додаючи в кров порцію отрути. І краще б ми увімкнули екрани мобільних і загубилися в новинних стрічках соціальних мереж, а не іноді ловили очі один одного напроти та час від часу відводили їх в різні сторони.

– Ви вже вкотре посварилися? – Макс приносить дві кави та залишає біля себе і друга.

– Ні, все добре, – він недовірливо оглядає нас, а потім більш дивується, коли пояснюю: – Просто іноді комфортно посидіти у спокої.

– Не завжди ж нам сваритися, – кляті чорні очі знову підморгують, ніби він янголя безгрішне, а мене накриває від злості й аж кістки ломить від роздратування. Та що йому? Негідник байдуже відпиває гарячу каву, навіть не скривившись від міцності та не прибравши втіху з лиця. Бісить.

– Тоді почнімо? Швиденько пробіжимося по пунктах та повернемося до минулих планів, – безтурботно випалює керівник, на що отримує малопомітний стусан під столом ногою. Ми ж домовлялися приховувати все, що стосується особистих відносин! – Кожен до своїх.

– Дивіться, я тут роздрукував дещо, проте трохи мілким шрифтом, щоб вся таблиця вмістилась, – роблю ковток та відчуваю, як трав’яний напій окутує горло, зігріваючи зсередини, але ніяк не допомагає проти льодяних зіниць. Ой, та ідіть ви до біса та самі аналізуйте свої мінуси. Я буду наминати свої сирники та ніхто не зупинить. – Взагалі, ліпше б піднятися у готельний номер і відкрити електрону версію.

– Ви можете йти, а я доки не доїм – ні кроку не зроблю, – шматочок летить до рота та розтає, залишаючи приємний молочно-цукровий посмак. Та не поспіваю я наколоти виделкою новий круглячок, як один зухвало зникає з тарілки, опиняючись у Єгора.

– Смакота, – він театрально мружиться від насолоди, як кіт, що поласував вкраденою сметаною. Чорт, якщо він зараз вдавиться, я обведу червоним маркером в календарі цю дату та буду брати щорічно відпустку, щоб з радістю відгуляти це свято.

Видих. Вдих. Цей...чоловік просто хоче, щоб я не витримала. Просто хоче довести до емоційного зриву. Просто потрібно не вестися на провокації, це ж так не складно. Якщо щось не подобається – просто будемо рахувати до десяти про себе. Повільно, нікуди не поспішаючи. Мовчки. Нехай їсть мій сніданок. Нехай говорить, що заманеться. Нехай коментує. Все одно більше і слова подібного від мене не дочекається.

– Та дай ти дівчині спокійно поїсти, – невже я чую обурення з вуст боса?

– Щоб за мене так хвилювалися співробітники, – один... Що за натяки? Здогадується, що окрім роботи є щось спільне після неї? Два... Рахуємо і не звертаємо уваги. Три... Виделкою розділяю смаколик навпіл і збираюся з’їсти частинку.

– Маю превеликі сумніви, що для тебе це буде безпечно, – чотири... Тільки б не засміятися від Максового глузування, тільки б не захихотіти.

– Якби ти не був таким добряком, то вони й мене б долюблювали, – п'ять... Схоже, йому все одно з ким сперечатися. Видно, тут, цінується сам процес.

– То ти, виходить, у нас недолюблений? – шість... Щось цей діалог не дуже захоплює та ллється не той бік. – Дружина приїде і буде тобі купа любові, якщо не дізнається про твої нічні походеньки, як, наприклад, вчорашні, – жартує Макс і десерт стає поперек горла, коли долітає весь сенс сказаного. Ось тобі, Аню, і сім.

– Вибачайте, – відкашлявшись, запиваю чаєм і видихаю. Видно помовкувати в стороні – не моє. – Та може відійдете та особисте наодинці обговорите?

– Ну це ж дотепно. Треба якось розрядити розжарене повітря.

– О так, зради то дуже дотепно, – з кам’яним обличчям Єгор підтверджує, допиваючи свою алкогольну каву та моторошно дивлячись на мене. – А ти, Анно, якої думки про це?

– На щастя, ваша невірність мене ніяк не стосується, – коментую, не дозволяючи собі відвести погляду. Секунда, дві. Зірветься? Давай вже, занадто довго ж він не чіпав мене, занадто довго не чув шпильок у свою адресу. Давай скоріше, бо маю що додати, але сама учиняти сперечання без зустрічної репліки не стану.

Але, на превелике здивування, поки тільки мовчання охоплює нас і замість словесних баталій – цей поєдинок тиші, який триває приблизно хвилину і неочікувано обривається через тайм-аут у вигляді дзвінка.

– Так, любий мій, – підіймаю слухавку, насолоджуючись зміною облич хлопців. Нічого, потім Максові поясню. – Що ви там?

– В Андрійка почалася підвищуватися температура. Ми б викликали лікаря, але ти ж знаєш, – від зміни голосу татового, всередині все завмирає.

– А кашель? Більше нічого не змінилося? – отримавши негативну відповідь, продовжую, трохи спокійніше: – Дивись, на кухні, в шафці, де у нас всі ліки, на верхній поличці стоїть Нурофен дитячий. Якщо підніметься та досягне 38 з половиною градусів, то дай йому 3,5 мл. Це зніме жар, доки приїду. Тут потяг ходить кожну годину, тому буду найближчим часом. Якщо щось переміниться, або температура не знизиться, обов’язково дзвони.

– Добре, доню, любимо тебе, – батько вимикається і купа думок вривається назовні. Так, потрібно негайно замовити квитки, забрати речі. Написати педіатру, купити ліки. Записатися на прийом, на аналізи. Доїхати б скоріше.

– Макс, мені треба терміново їхати додому. Ви можете самі розібратися з цим всім? – трохи нервово киваю на документи.

– Так, звичайно поїзди, потім спишемося. Чорт, я б тебе відвіз, та вже випили, – він насуплює брови, розблоковуючи екран мобільного. Його рухи не впевнені, немов намагається зібрати пазл та виходить якась нісенітниця. Нічого, поясню все потім, зараз зовсім зручний час. – Давай я викличу тобі таксі?

– Ви обоє думати перестали та увімкнули режим тупості? Яке такси, який потяг? Тримай, – Єгор роздратовано втручається і кладе на залізну поверхню ключі від автівки, а слідом, діставши з гаманця, пластикову карту. – Це свідоцтво про реєстрацію, страховка в машині. Ти хоча б взяла з собою посвідчення?

– Так, взяла, – на автоматі випалюю та ніяк не можу збагнути, куди поділися всі ці його улюблені питання та уїдливі фрази.

– Макс, розрахуйся, повернемося до готелю. Я поки проводжу її до машини, щоб не сплутала з чужою, – він продовжує нервово спостерігати за мною, а я пропалюю поглядом стіл, вагаючись чи приймати допомогу. Я ж в черговий раз пожалкую.

– Макс, я напишу, як доїду, – не сміливо посміхаюсь та відчуваю, як Єгор полегшено зітхає, коли підіймаюся зі стільця та забираю ключі.

– Авто припарковане біля кафешки, – чоловік коментує, коли покидаємо затишну лавандову терасу. – То в тебе є дитина? І скільки їй?

Десяток кроків. Мовчання. І ми доходимо до місця.

– Йому вже п’ять, – а в горлі пересихає. Запитає?

– Будь обережна. Доїдеш – подзвони мені.