Осінь прийшла забарившись. Купаючись в яскравих промінцях та забувши про свої обов’язки в кінці серпня, вона тепер змушена активно надолужувати втрачене, обрушивши на країну забагато дощів для баб’ячого літа. Здавалося, що інколи калюжі, в яких бавиться малеча, навіть не встигають висихати від палких температур, а тільки час від часу наповнюються новими краплями хмар. Це була типова мінлива погода для жовтневих днів, від яких я вже давно відвикла, які я вже забула. Минулі мої роки були так далеко від розмальованих пейзажів, що проходячи повз червоно-зелених видів, хочеться зостатися та насолоджуватися. Хочеться згадати, увібрати втрачені години в себе. Хочеться зупини життя, а не поспішати. Як сьогодні, як і завжди.

Теплий осінній день, наповнений грайливим сонцем та обпалою різнобарвною листвою, вкотре змушує жалкувати про втрату минулого графіка роботи. Раніше я була не так прив'язана до холодних стін офісу, освітлених лише одинокими яскравими бліками, а могла працювати в задоволення з будь-якої точки планети, від'їжджаючи за бажанням. Змінюючи види з вікна, як тільки починає накривати смутком. Змінюючи життя, потураючи примхам.

Проте в кожному щасті буває своє «але», свій відправний пункт, що полишає зміни, не питаючи згоди. Мене примусила повернуся сім’я. І на цьому не закінчилося, останньою крапкою стала банальщина. Гроші. Догоджаючи забаганкам та піклуючись про рідних, вже не встигаєш помічати, як змінюються цифри на банківському рахунку, а нулі тануть. І як тут не піддатися, не обрати більш спокусливу зарплатню?

Ось так я і опинилася в забутій столиці. І ось тому гучний стукіт моїх червоних підборів зараз розноситься луною по довгому коридорі, порушуючи робочу метушню.

– Анна, доброго дня, – бадьорий голос відриває від папки з документами та я зупиняюся, обернувшись до начальника. Що за підстави від долі – працювати з молодим хлопцем, який щодня носить білі сорочки, а до того ж ще з не застібнутими першими двома ґудзиками? Без краватки, без метелика. Немов недбало, відкриваючи шию зору. Привабливо, дражливо. Манливо.

– Доброго, Максим Миколайович, – доброзичлива посмішка високого привабливого чоловіка, старшого лише на шість років, підштовхує посміхнутися у відповідь та вкотре ненароком обдивитися. Квадратне обличчя, накреслене професіоналами, з чистою, гладкою шкірою без жодного натяку на щетину та без ярко виражених вилиць, і лише виступаючі вени на скронях псують поєднання ліній.

– Просто Макс, ми ж домовлялися, – він підходить трохи ближче і, вже стоячи поряд, я відчуваю різницю нашого росту: Максим добряче вище мене, не дивлячись на додаткові десять сантиметрів ботильйонів. Не кажучи вже про те, що його широкі плечі з легкістю могли приховати мене від будь-кого. Поруч з ним відчуття прекрасного щоразу прискорює і так шалене серцебиття, забувши про доводи розуму. Завжди вмовляє закрити очі на робочі стосунки та одягнути більш спокусливі наряди, а не чопорні костюми та закриті сукні. – Чи є у тебе хвилина?

– Так, звісно, – спокійно видихаю, відганяючи думки про флірт з босом та намагаючись повернутися до справ. Ну що це за несправедливість? Чому цей рудоволосий красень не зустрівся мені в кафе чи в барі, де стираються межі? Як тепер відірватися від його глибокого блакитного моря? І як взагалі втримати себе в руках, хоча в мріях його спина давно вже подряпана? Підстава від долі. 

– Чудово. Приїхав з відрядження мій партнер, ходімо познайомлю вас, – махнувши рукою на двері кольору графіту, напроти його кабінету, він впевнено направляється та зменшує темп тільки коли помічає, що я значно відстаю через чоловічі широкі кроки. – Зовсім забуваю, що така гарна дівчина не може швидко ходити на цих високих підборах.

І знову він тепло посміхається своєю білосніжною посмішкою з ямочками під куточками губ, відкриваючи переді мною двері приймальні, де миловидна шатеночка Яна вже щось активно набирає на клавіатурі. Довго не затримуючись і лиш швиденько привітавшись, Макс пропускає мене вперед ще в пусте приміщення. Здається, що там ніколи ніхто не працював, бо майже не відчувається звичного робочого життя навколо. Окрім довгого стола у формі літери "Т", на якому вже приготовано три чашечки чорної кави та обережно розкладені деякі речі ще одного боса, в кімнаті лише декілька офісних чорних крісел та майже пуста шафа в лівому кутку, напроти панорамних вікон. Ні затишного місця з диванчиком, ні нагород чи подяк, ні якогось оформлення. Молочні стіни без різких барв та оманливий вигляд буденності. Жодного комфорту чи натяку на затишок. І хто може працювати в такій обстановці? 

– Прошу, – хлопець вказує мені на стілець, що ліворуч, а сам сідає напроти. – Єгор приєднається до нас незабаром, видно вийшов на декілька хвилин. До речі, що в тебе з нашим проблемним?

– Нічого, знову переніс перемовини на наступну неділю. Їхньому юристу не подобаються пункти договору, в яких йдеться про відповідальність у разі невиконання замовлення. Але я вирішу це питання, домовлюся з директором про неформальну зустріч і спробую його переконати підписати договір без протоколу, – повернувшись до справ, ниряю в робочі думки та забуваюсь. Робота є робота, місця для інших думок тут не може бути. Та шум в приймальні і низький бас змушує повернути голову, щоб зустрітися з чорними пронизливими очима темноволосого чоловіка, який вальяжно спирається об одвірок дверей.

– Хіба так важко підписати один важливий договір за тиждень?

– Єгор, познайомся з моєю милою заступницею, я тобі про неї розповідав, – не очікуючи, доки мовчання перетвориться в незручну паузу, Макс швиденько втручається в переглядинку, перетягуючи погляд Єгора на себе та даючи мені час зібратися. – Аня, це мій компаньйон, генеральний директор фірми та за сумісництвом товариш.

– Приємно познайомитись, Анно.

– Ви вже знайомі? – трохи здивований пекуче холодним тоном друга, Максим повертається до мене, немов за поясненнями, проте саме в той момент мобільний починає вібрувати на столі, забираючи увагу собі. Рятуючи.

– Перепрошую, це пан Радковський, я маю відповісти, – підіймаю дзвінок та одночасно з цим встаю зі столу, бажаючи вийти з кабінету, зникнути з поля зору суворості, та Єгор перегороджує прохід, зупинивши за крок до виходу. За крок від нього.

– Доброго дня, Аня, ви зараз вільні? Хотів би нарешті проговорити деталі контракту, – на іншому кінці телефону лунає постачальник, вимагаючи залишитися та зосередитися на розмові.

– Здрастуйте. Олександр, зараз трохи невчасно, я на нараді, проте маю зустрічну пропозицію. Як дивитесь на те, щоб особисто побачитися? Вип'ємо каву, обговоримо нюанси, які ми не можемо озвучити в офісних обставинах. Що скажете?

– Аня, я б з задоволенням, проте сьогодні весь день розписаний. Та якщо б ви погодилися після роботи, я був би вельми рад і пригостив би вас вечерею.

– Як я можу вам відмовити? – кокетливо жартую, відчуваючи чоловічий інтерес співрозмовника. Невже і цей поведеться на дівчачу легковажність та неоднозначні фрази?

– Чудово, тоді в кінці дня я за вами під'їду до головного офісу. Десь о шостій, Анно, добре?

– Буду чекати, Олександр. До вечора, – з легкістю перериваю дзвінок і підіймаю очі, перестрівшись з тим самим пекельним поглядом. Чорт, Аня, коли ти перестанеш розмовляти з чоловіками так, немов щосекунди заграєш? І коли перестанеш по-дурному посміхатись щоразу, як це відбувається?

– Дуже дивний спосіб комунікації з директорами підприємств, – якби його очі могли промовити всі непристойності, що крутяться на язиці, я б давно вже вибігла в сльозах з кабінету, проклинаючи всі дурні збіги, які ігнорувала весь час.

– У кожного працівника свої методи та хитрощі, – беземоційно промовляю, не відводячи погляду. Не дозволяючи собі програти, а точніше не даючи право виграти йому.

– У вас можуть бути будь-які методи, Анно, але тільки не переходьте межу пристойності. Не хочу, щоб після вашої появи почали говорити, що співпраця налагоджується після кави поза офісом, а договори підписуються після спільної вечері.

– Що, перепрошую? – чорт, що? Та хоч скількома акціями не володів би, як він сміє висловлюватися подібними натяками! Чи сподівається, що я проковтну нахабну образу та промовчу? 

– Воу, Єгоре, ти вибач, але перегибаєш палицю, – в розмову намагається вклинитися бос, аби заспокоїти сварку ще до її початку. Та все то марно. Пізно. Наші погляди вже не сперечаються як пару хвилин тому. Ні. Вони буквально вбивають кровожерливо один одного і, якби хтось приніс вольтметр, виміряти напругу в кімнаті, то останній зламався б рівно в ту ж секунду.

– Вибачайте, але наступного разу подібну зухвалість я не потерплю. А зараз розцінюватиму як вашу помилку і недалекоглядність.

– Наступного разу не буде. Ви звільнені вже сьогодні.

– Чудово, передзвоню тоді пану Радковському, повідомлю, що тепер переговори з ним вестиме сам генеральний директор. Чи в такому випадку також будуть чутки ходити? – на його вилицях грають жовна і я у відповідь лиш задоволено видихаю. До бісів тебе, Єгоре. Може звільнення кращий вихід. Я не збираюся витрачати в черговий раз нерви на цю дурню.

– Так, стоп. Анно, ви моя підлегла, я вас наймав і мені ж звільняти, якщо колись доведеться. Присядьте, будь ласка, випийте каву. Ми з Єгором Павловичем вийдемо на хвилину.

– Сьогодні гірший день за останні п'ять років. Сонце, зустріньмось у мене? Я буду вільна ближче до восьмої, візьми вина, – швидке повідомлення рідному номеру та ще один видих. Ну що за триндець коїться? Хіба можна ось так, декількома словами та нижче землі опустити, начхати на етикет, рамки? Не зупиняючись на злості, звільнити всі емоції зсередини та дістатися до мого болісного. Вельми болісного, бо за стільки років роботи у цьому бізнесі чую вперше, що домовляюся через ліжко. П'ять років роботи, сотні договорів, тисячі партнерів. І хоч би з одним щось справді вийшло – це б не так зачепило, проте все закінчувалося смішками та після парою ігноруючих повідомлень, як би не залицялися.

«Єгоре Павловичу, ви мерзенний, як ця чорна кава, – притягую до себе філіжанку з напоєм і вдихаю її насичений букет запахів. – Ось такий же. Ваша зовнішність, як цей аромат, що зачаровує та притягує. Що спокушає спробувати ще й ще, дурманить голову, – перед очима спливає його образ, згадуються риси худорлявого обличчя трикутної форми з чіткими підкресленими вилицями. Пригадується біла футболка, що щільно облягає спортивне тіло, вимальовуючи рельєфну мускулатуру і кожен напружений м'яз. Його приваблююча статура, перед якою хочеться не втриматися. Сильні руки, посмішка. Ідеально-брутальна щетина. Він з клятою бездонною темнотою. – А всередині також перенасичений гіркотою і, хто як би не підсолоджував або не розбавляв, залишаєтеся терпким»...

Я роблю перший великий ковток, щоб відчути весь смак та нарешті стерти з пам'яті беззоряні очі. Ще один, щоб закріпити в пам’яті гіркоту та забути образливі слова, які засіли в душі. І останній, щоб замінити злість, загасити пожежу гніву.

– Сподіваюся, вам сподобалась кава, – і вкотре поруч ці нотки іронії, що пробирають до кісток та змушують повернути чашку на місце, аби не стала вона поперек горла. – Анно, я хотів перепросити.

Його протягнута рука і гордовитий вигляд. Насмішка. Дивлячись на цю сценку одного нещасного актора, хочеться лиш саркастично смітися, реготати щосили та не стримуватись, бо в очах – повна відсутність каяття, а той більше. В них загроза, нетерпляча та божевільна, й обіцянка, що обов'язково про це пошкодую. Та знав би він, що я – вже і давно.

– Я приймаю ваші вибачення і також перепрошую, – стискаю долоню, відчуваючи справжнє полум'я його почуттів. Щось таки спільне є у нас: нелюбов один до одного тече в жилах, немов вона замінила густу кров, роз’їдаючи зсередини будь-яку надію на примирення.

– Рад, що ви порозумілися. Тепер пропоную сісти та познайомитись трохи ближче, – в котре втручається Макс, випереджаючи нову бурю. Невже так буде завжди? Невже так буде щоразу, коли ми станемо перестрічатися? Невже ця ворожість тепер залишиться і буде ще більше розгоратись при новій зустрічі? Безсумнівно.

– Яна, принеси для Анни Ярославівни чаю.

– Кави.

– Кави, Яночко. Чорної, – його незадоволення найкраща помста за цей зіпсований день.

– Панове, ви знайомі? – Макс не розуміючи, переводить підозрілий погляд то на хлопця, то на мене, проте я лиш посміхаюся, відганяючи напругу.

– Ні в якому разі. Ми не могли десь перетнутися, а то я б точно запам'ятала.

– Анно, розкажіть про себе. Хто ви, звідки? Де працювали до того, як вас знайшов Макс? – та знову йому не подобається глузування, яке тільки навпаки радує та веселить.

– Якщо коротко...

– Не треба коротко, ми ж нікуди не поспішаємо, – Єгор неввічливо перебиває та, насолоджуючись моєю розгубленістю, відпиває трохи напою. Аню, заспокойся, це в його стилі. Ти ж знаєш.

– Я зі східної частини країни, до столиці переїхала років сім чи вісім тому. Тоді якраз і розпочала кар'єрний шлях, майже відразу. На початку близько року працювала помічником менеджера із закупівель, то була роздрібна торгівля продуктів харчування, але через сімейні обставини довелося покинути роботу та понад пів року сидіти без діла. Згодом мені просто пощастило, влаштувалася помічником комерційного директора, він мене й натягав за півтора року в нюансах. Чоловік був професіоналом своєї справи, природженим керівником, але через продаж компанії, його замінили, як і більшу частину колективу. Новий директор прийшов зі своїм помічником, тому я вже підшукувала вакансії, очікуючи, що з дня на день і мене попросять. Проте замість звільнення інше начальство перевело з однієї посади на місце провідного спеціаліста, передали розвиток нового проєкту. І так до червня цього року. Відтоді я тут, – намагаюся безтурботно розповідати, щоб хоч трохи згладити злість в душі від останніх подій. Напевно, ще ковток гарячої гіркоти не завадить, аби забутися.

– А освіта? – Єгор підсуває до мене цукорницю, що стояла раніше посередині столу.

– На жаль, тільки незакінчена, – роблю ще один ковток, демонстративно ігноруючи а-ля шляхетний жест, чим знову викликаю його легку насмішку і малопомітне роздратування. То він просто не розуміє, що морщуся я не від смаку кави...

– Чому?

– Так вийшло, – новий терпкий ковток. – Вкотре були винні сімейні обставини та переїзд.

– Якщо я не помиляюсь, Аня п'ять років працювала закордоном, знайомилась та розвивала іноземний ринок наших конкурентів, – втручається в розповідь Максим, ніби також бажаючи спробувати мій розлючений погляд на собі.

– Хм, ось як? Непогано для такої молодої дівчини.

– Я про те саме, Єгоре. Аня чудовий співробітник. Молода, амбітна, розумна та й ще з цікавим досвідом. Просто знахідка для нас, – хлопець повертається з засліпливою усмішкою, викреслюючи минулий промах та розтоплюючи обурення. Ось чому Єгор не може бути таким же милим? 

– Дякую, я тут тільки тому, що ви так вважаєте, – цікаво, а ці слова також приймуть як частину моєї розпущеності та ще один метод отримання свого?

– По досягненнях можна сказати, що ви весь час в роботі. Чи маєте чоловіка, дитину?

– Вибачайте, та це вже особисте. Можливо, маєте інші питання, що стосуються професійних успіхів чи навичок?

Але він не встигає відповісти, не встигає вимовити й слово, бо роздуми обриває тихе сповіщення, нове повідомлення від дорогої людини. Мій особистий порятунок від нових спалахів.

– Не засмучуйся, люба, – світиться напис на моєму екрані, проте й декількох секунд не минає, як повідомлення змінюється на велике червоне серце.

– Ви можете бути вільні, Анно, але на останок маю одне прохання. Нехай ваше особисте не заважає виконувати обов'язки.