Ідеальний. Педант до проїдених кісток у незмінній випрасованій білій футболці, яку щоранку розгладжує, випиваючи під час нестерпну гірку каву без цукру. Минуло стільки років, а він досі продовжує все доводити до ідеалу. Йому треба все досконале: робота, одяг, відносини. Та навіть стіл, за котрим чекав, був довершеною частиною бездоганного світу, де я не знайшла собі місця.

Рідний. Ніби не було тих років, наче не було й відстані, що притупила почуття. Але був розбитий посуд та істерики, що забивали цвяхи у стосунки, які з часом поржавіли. І стоячи тут та зустрічаючись з клятими чорними очима минулого, відчуття як колись. Але він сьогодні не той, сьогодні незвично бачити його на цій кухні. Нашій. На кухні, де бережеться кожний не пробачений спогад, де стіни досі кровоточать нерозумінням, що розбивалося об них.

Моє перше кохання, мій непроханий біль, що засів в голові, заволодів душею. Він причина всіх самобичувань і він змушує щасливо тріпотати навіжене серце. Скільки всього минуло, стільки всього між нами змінилося. Але й досі він десь всередині, завжди поруч з ненавистю.

– Дякую за чай, але розмова не буде довгою, – полишаюсь стояти на порозі, закривши за собою двері та спершись об одвірок. Можливо, я б навіть дозволила собі слабкість, дозволила відчути гарячий подих у своєму волоссі, коли б обняла. Але знову відповідаю холодом на його злий погляд, котрий немов трубить невдоволення.

– Навіть не присядеш? – хлопець підіймається з місця та підходить, зупиняючись за крок від мене і намагаючись заглянути всередину, зчитати настрій. Але для чого? На обличчі написані всі думки й все дратування від нічного візиту, а ніжність я закувала, потопила в уїдливості. – Чи натякаєш, що мені вже час? Невже твій залицяльник повинен прийти?

– А якщо так, ти підеш? – звучить надія в голосі, а серцебиття змінює ритм, уповільнює темп. Я розумію, чому хочу, щоб він пішов. Все просто, лише бажаю втримати себе. Розійтися спокійно, завершити цей театр абсурду на сьогодні. Та краще взагалі покінчити з цим назавжди, бо більше не витримаю одне й теж саме і так по колу безупинну. Секунда за секундою. Роками.

– Ні, доки не пригостиш чаєм – нікуди не піду, – самовдоволена посмішка розпливається до вух, оголюючи його рівні відбілені зуби. – Тим паче якщо ти когось ще чекаєш, то я прямо-таки зобов'язаний дізнатися, хто порушує правила?

– Що? Які правила? – від розгубленості брови лізуть угору, навіть не стримуючись свого здивування. Що він вже вигадав?

– Відносини під забороною між колегами. Всі про це знають і ти повинна була, хіба ні? – його дратівне підморгування для більшого ефекту тільки викликає смішок. Ось так, значить? Добре.

– То ти ревнуєш, Єгоре, хіба ні? – копіюю притворно-радісну посмішку, але замість відповіді він відходить до шафки з посудом, дістаючи пару чашок з блюдцями. Ідеальний набір, що підходить для посиденьок з гостями, але ніяк для затишного чаювання увечері. І все йому треба, щоб було гарно. Постійно. – Навіщо ти прийшов? Гадаєш, що це наша дитина? – не відводячи очей, спостерігаю за його впевненими рухами, але як тільки долітають слова, його рука з чайничком малопомітно тремтить, заповнюючи кімнату ніжним трав’яним ароматом з насиченим запахом кориці та ледь не проливаючи на поверхність напій карамельного відтінку.

Бо навіщо йому приходити? Якщо і досі він не завітав, не запитав навіть. Обмежувався короткими вечірніми повідомленнями по роботі та ніколи не торкнувся давніх тем. Його вибив з колії хлоп'я, він повірив у свою думку, що я могла приховати. А інше його не цікавить.

– Помиляєшся.

– Тобі додати цукру чи як завжди? – ніби пропускаючи повз признання й удаючи байдужість, він відкриває холодильник та забирає з полички баночку квіткового меду.

Смішний. Ну добре, пограємо ще трошки. Давай.

– Це той мед, що ти не любиш, – зібравшись з силами, проходжу повз вглиб кухні до раковини, що вимити свою скляночку з-під какао та перелити напій у неї. – Тобі вдома не дають чаю попити, так ти до мене приїхав?

Проте Єгор мовчить. Взяв паузу, щоб що? Обдумати? Придумати нову колкість? Загнати в кути тишею? Ми рідко карали один одного безголоссям, звичніше нам було навпаки.

– Чому ти змінила прізвище? – чоловік різко розвертається, впечатуючи питання в мене разом зі накопиченою люттю, котру носив так довго.

– Єгоре, я не буду нічого обговорювати. Будь ласка. Навіщо це потрібно, навіщо всі ці з’ясування? Тобі на роботі не вистачає сварок? Чи замало всіх тих безглуздих розмов, що були до цього?

– Чому змінила? – скрегіт його зубів і я з шумом видихаю, трохи гучніше, ніж планулося, повертаючи на місце вимите блюдце. І що він хоче почути? Що хотіла сама від себе втекти? Стерти минулу наївну дівчинку та почати все з початку?

– Я змінила життя, якщо не помітив, – крізь зуби огризаюсь, від чого на його лиці починають грати жовна. Ой, з таким настроєм до розпиття чаю точно не дійде.

– Щоб повернутися до початку?

– До початку я більше ніколи не повернуся. Я викинула ті чортові граблі разом з усіма почуттями.

– А навіщо приїхала? – він театрально вигинає брову та нервово складає руки перед собою, очікуючи виправдань. 

– Працювати, це ж очевидно.

– В моїй компанії?

– Це не тільки твоя. Давай не будемо забувати про партнера, який і є моїм роботодавцем.

– Сильно багато збігів, не помічаєш? Ань.. – навмисно розтягуючи слова, зиркає зверхньо, щоб я здалася. – Зізнавайся. Це ж не просто так все. 

– Це смішно, чесно кажучи.

– Ти ж так вже робила та починаєш зараз все знову.

– Схоже, твоя звичка перекручувати факти так і залишилася. Тільки тепер вона більше схоже регресувала і ти почав вважати, що світ обертається навколо тебе.

– Хіба? Тоді як поясниш, що ти повернулася у квартиру, котру ми знімали, як жили разом?

– Бо її батько викупив доки я була у від’їзді та подарував. Чи потрібно було, повернувшись в країну, продавати та шукати іншу?

– Ти навіть меблі не пересунула, – ніби переможно Єгор шепоче, задоволено примружуючись. Ох, любий, пошукай ще аргументів, якщо дійсно хочеш здобути перемогу в цих дебатах.

– А навіщо, якщо планується ремонт навесні?

– Тоді чого дратуєшся від питань?

– А як взагалі ти це поєднуєш з моїм а-ля бажанням привернути увагу?

– Ти ж знаєш, що мене це чіпляє, – він робить невеликий крок та, ледве торкаючись, проводить пальцями по зап'ястю так, як тільки він може. Так, гаряче і ніжно, торкаючись не шкіри, а серця, що тане від єдиного доторку.

– Не тіш своє самолюбство, просто мене бісить твоя поведінка.

– І тому ти посеред ночі вчора заявилась сама до мене в номер?

О ні, я просто дурна. Повелася, спокусилася. Забажала знову спробувати гіркоту, пригадати той смак. Дурна, бо перша не втрималася, не зуміла жити поруч і тримати дистанцію. Піддалася слабості. Скучила за обіймами, за його теплом, хоча сльози досі не висохли на щоках.

– Я перебрала з коктейлями, – вимовляю в голос замість тих думок після невеличкої паузи.

– Але ти себе контролювала.

– Я піддалася спокусі алкоголю ось і все, – зло випалюю, стискаючи кулаки. Треба зупинитися. Досить цієї гри, де ми перекидаємося фразами, намагаючись вдарити болючіше.

– І все?

– Так, це як бути п’яною та телефонувати колишньому, розумієш? Вважай, що я просто не стала витрачати заряд телефону на розмову, – перша підвищую голос і його зносить, немов замість слів був удар.

– Ти чуєш, що ти несеш? Який до біса дзвінок? Ми з тобою переспали.

Спокійно, Аню, вгамуйся і замовкни ти нарешті. Навіщо продовжуєш, якщо знаєш, що добра не буде? Нащо просиш умиротворення, а сама танцюєш з запальничкою біля бензину, тільки підкидаєш дров в багаття? Вирішила наздогнати втрачені роки, додати в кров адреналіну, щоб застигла вона в жилах? 

– І хіба для тебе це щось значило? – як же приємно повернути ці слова назад, від яких його аж пересмикнуло. Як же приємно бачити лють в очах, що намагаються спопелити. Ні, це вже не помста, це залежність. Наркотики, що оманливо прикрашають життя на декілька моментів, після яких лишається прив’язаність.

– Гальмуй, Анно.

– А то що буде? Звільниш знову? Чи може посваримося?

– Я сказав тобі: гальмуй, – Єгор робить крок ближче і я інстинктивно відхожу назад, упираючись сідницями в кухонну тумбу.

– Як це знайомо, завжди я повинна робити тільки те, що тобі схочеться. Може цього разу все буде навпаки? – поглядаю на чоловіка, намагаючись вгадати наступну дію. Цікаво, а ще не пізно сісти за стіл та насолодитися чаєм та відстанню між нами? – Я хочу працювати та жити без тебе, як до повернення з відрядження. Хочу і далі удавати, що ми не знаємо один одного, а не бачити твою безпричинну злість та щохвилинні вибухи.

– То для тебе це нічого не значило?

– Так. Нічого. А що це могло значити, крім просто ночі без обов’язків? Ми ж не в стосунках і уже давно. Дуже давно, – він робить новий крок, а я втискаюся в поверхність. Аню, прикуси язика та не підставляй сама себе. Коли вже порозумнішаєш? Досить провокувати його. Будь ласка, досить.

– І що, не запропонуєш лишитися ще раз без обов’язків?

– На дивані не зручно спати, тому тобі буде краще у себе вдома.

– А як же наша кімната, наше зручне ліжко?

– В цій квартирі більше нічого нашого немає. Власне, як і нас.

Та зірвись вже ти, окутай у своєму терпкому ароматі. Давай відчути потрібною тобі, відгони сумніви. Натякни, що проніс почуття крізь кілометри та місяці, що лишилося ще щось, крім пристрасті, якої завжди було вдосталь.

– Немає? – він робить останній крок, притискаючись всім тілом, та нависає наді мною.

– Єгоре.. – ковтаю кінець речення, намагаючись відсунутися, на що у відповідь він упирається в стільницю руками, не залишаючи можливості для втечі. – Відійди.

– Тебе щось бентежить?

– Так, занадто тісна близькість, – кладу руки на його груди та легко натискаю, щоб відвинути, відштовхнути. Щоб зробив крок та дав можливість зменшити серцебиття. Дав можливість вдихнути холодне повітря, замість пекельного з присмаком попелу, що застилає розсудливість. 

– Вчора це тебе не хвилювало, що змінилося?

– То було вчора, а зараз відійти від мене, – його пальці проникають під атласний халатик піжами та холодними іскрами торкаються розпаленого тіла, погладжують талію.

– Станеш чинити опір?

– Забирайся звідси, – нова спроба створити дистанцію та Єгор не прибирає рук, підіймаючись вище та погладжуючи під грудьми, де серце бажає виплигнути та розчинитися в ньому.

– Давай, тільки імітуй супротив трохи краще, ніж зараз, бо поки не вражає, – його шепіт торкається вуха та від чого шкіра вкривається мурахами, а дихання переривається.

– Не смій, – в горлі пересихає від напруження. – І забери свої руки від мене.

– Ти ж розумієш, що від цього я тільки більше хочу тебе, – нова зграя мурах тікає від обпалюючих долонь, що давно вже розв'язали поясок та зараз проводять по спині, полишаючи ласкаві доторки.

– Але я не хочу, – таки видавлюю з себе відповідь і чоловік притуляється пахом, змушуючи повністю відчути його збудження, на що, немов у зрадницькі, приємно тягне внизу.

Я ж кажу, дурна. Говорю одне, відчуваю інше. В голос заперечую, але таємно прошу не зупинятися. Мушу віддалити, а сама притискаюся і тілом, і душею. Дурна, бо знала ж, що так буде, коли усвідомлено приходила до нього напівп'яна, напівзакохана. Знала, коли, побачила на порозі. Нестерпного, близького.

– Пропоную перевірити, щоб остаточно закрити це питання, – серце пропускає удар, пришвидшуючись, а він щипає за сосок, перехоплюючи подих. – Мила, це як дзвінок, пам’ятаєш? – хлопець лишає на шиї доріжку поцілунків, що ніби опіки, а потім несподівано прикушує шкіру на плечі, приспустивши тканину. – Тільки під час якого ти будеш стогнати.

– Єгоре..

– Саме так. Будеш стогнати та повторювати моє ім’я безперестану, – по хребту наче повтикали сотні голок, змушуючи вигинатися назустріч та піддатися насолоді. Та чи варто наступати на нові граблі, якщо вони ідентичні колишнім?

Від незабутих відчуттів підкошуються коліна, не тримаючи на ногах, а голові з голосним пульсом б’ється думка: не дозволяй знову, не дозволяй собі.

– Тобі час... – та Єгор перериває фразу, накинувшись з голодним поцілунком, від якого не здатна стриматися. Мій особистий диявол, моя особиста кара. Стільки чоловіків і жоден не терзав жадібно, немов ковтаючи мене, як жадане повітря. Стільки чоловіків навколо, але позбутися його неможливо. Він не боїться втратити, не боїться, що піду. Він не чекає моментів, а створює їх, підпалюючи обох. Одночасно, нещадно.

– Як же я скучив, – він нарешті відривається від почервонівших губ та шумно вдихає, намагаючись прийти дотями й притягнути в обійми, та дзвінкий ляпас протверезляє обох, але ніяк не змінює затуманений пристрасний погляд. Чорні очі проникають всередину, торкаючись душі та спалюючи її своїм бажанням. Він не очікував, подумати не міг, що вирішусь, а тепер повний суперечливих почуттів, які неможливо прочитати на обличчі. Можливо думав, що жартую, прагну пограти в черговий раз, щоб подражнити. А тепер повинен зрозуміти, що не треба переходити межі. – Знаєш, що найбільше мені подобається в цій ситуації?

– Що? – не відразу відповідаю тремтливим голосом, трохи розгубившись від подібного питання. 

– Що твої маніпуляції даремні, – він запускає долоню в моє волосся та кладе на потилицю, знову нападаючи поцілунком.