Ніч. Нестримний вітер. Музика.

В навушниках виє якась галаслива пісня на повторі, але слова не долітають до серця, не вловлюються. Біти б’ють десь під черепом, але ніяк не сприймаються, перетворюючи шум на ідеальну тишу.

Ніч. Холодне сяйво. Вода.

Сидячи на пірсі, ніяк не можу відірвати погляд від хвиль, що перекачуються, гіпнозують. Що пропонують скуштувати легенями прісної рідини, та вони ще не знають, що діло те безуспішне. Я відмовилася від цих дитячих забав, не спробую. Більше не поведуся на їх манливі та багатообіцяні дурощі.

Ніч. Кляті очі. Спустошення.

Кілька років минуло, але. Не відпустило, хоча самонадіяно переконувала себе. Підсіла на ту голку, обрала своєю наркотичною речовиною та не вилікувалася. Від'їжджаючи, сподівалася. Прагнула вгамувати неспокійне життя, присягалася не обирати знову. Зарікалася. Але воно не запитує про стремління, не зважає на мрії. Кохання просто приходить без запрошення та апатично кидає під потяг інших почуттів, паралізуючи.

Підступне. Ненависне. Токсичне. Ще й з присмаком терпкої гіркоти.

І в цьому винен тільки він. Він винен, що засів всередині та нікому не перекричати голос. Винен, що досі наче відчуваю між пальцями його піддатливе цупке волосся та не можу вивітрити його аромат з голови. Що терзаю себе, навіть якщо алкоголь пеленою застеляє свідомість, та не можу забутися, доки він відпочиває, а не горить. Як я. Чому? Чим він краще? Чому не розчиняється, не доводить себе? Чому байдуже?

Бо чуже те, що не відпускає мене. Не чіпляє його, не турбує.

Не кохає, а вміє тільки роздягати. Вміє безжально спокушати, підпалювати. Зводити, а потім полишати саму посеред розкиданих подушок. Вміє бажати, а не щиро обіймати. Тому нехай і він нап’ється тих емоцій, якими я переповнена. Нехай і він намагається поборотися з собою в нерівних умовах. Без правил. Нехай.

Прикриваю очі на мить, щоб наважитися, пірнути. Переступити ту межу, більше не повернутися. Знову ризикнути, віддатися. Видих. Вдих. Фінальна мить перед зустріччю з дияволом, останній ковток свіжого повітря. Далі лише дорога в нікуди.

Ніч. Не впевнений пульс. Стукіт.

– Що ти?.. – він стоїть на порозі в до болю знайомих сірих спортивках та чорній майці, котра розтягнулась з роками, та не може зрозуміти мету мого нічного візиту.

– Когось іншого чекав? – не запитавши дозволу, нахально заходжу в номер, змушуючи його відступити на декілька кроків вглиб кімнати. Його брови зсуплюються, чекають пояснення, але я не зупиняюся поруч, прохожу в номер, оглядаючись навколо. Ідеально заправлена постіль, на скляному журнальному столику чашка випитої нещодавно кави, яка досі не прибрана. Телефон забутий на дивані поруч з купою паперів та відставленим ноутбуком, на екрані якого відкрита таблиця. – Цікаво, робота? – я беру перший лист, що потрапив у око, удаючи вигляд, що вчитуюсь в мілкий шрифт.

– Так, робота, – він забирає з рук документ, повертаючи його на місце, підійшовши максимально близько. Так близько, що я відчуваю цитрусово-пряний аромат з нотками смажених зерен, який підштовхує спробувати гіркоту з його губ, згадати це фантастичне поєднання. Таки дістатися цього дна.

– Як жаль, – всього півкроку та не залишається жодного вільного сантиметра між нами. Не залишається жодного шансу на відступ. – Сьогодні тобі не вдасться попрацювати повноцінно.

Піддавшись на свої вмовляння, обвиваю його шию, незграбно притискаючись до тонких солодких вуст та відчуваючи той самий присмак терпкої кави. Той смак, від якого я залежна та від якого не здатна відірватися. Як би не любила цей напій – не відречуся. І як би ненавиділа його – не спроможна відступити.

Він чекав цього, безсумнівно, бо секунда і я в міцних обіймах, а його пальці занурилися в мої розпущені кудряві пасма, не дозволяючи перервати поцілунок, тримаючи. Всього секунда, і серця наші покидають груди, вириваються як пташки, не в змозі стримати несамовитий ритм. Нехай. Бо хіба не вони зіштовхнули нас вкотре? Не вони причини всіх бід?

Він цілує напористо та жадібно, не боячись налякати чи втратити. Він цілує навіжено, не витрачаючи часу на дурні питання. Він цілує, але мені не достатньо. Бурю в середині це лиш дражнить, а не погашає, не задовольняє. Не дарма пообіцялася не втрачатися, не слабшати у цих руках. Сьогодні настала його черга.

Стягнувши з нього майку та підштовхнувши на м'який диванчик, що був позаду, я зупиняюся, переводячи подих та вдивляючись в ці пожираючі зіниці повні хтивості та непристойності. Його б воля і я б вже стогнала та благала не зупинятися, звивалася між тілом та білосніжним простирадлом. Його б воля і він вкотре б отримав своє та повернувся до занудних справ. Але ні, на цей раз все не буде так швидко, не буде за сценарієм. Я хочу, щоб зводило з розуму до скрежіту зубів. Щоб за кожен льодяний погляд платив одурманливим очікуванням. Щоб за кожну іронічну фразу вмовляв до хрипоти в голосі. Але навіть тоді, коли тіло буде відгукатися на дотики тисячами іскор – не піддамся. Сьогодні не я буду отруюватися насолодою.

Ти будеш згадувати цю ніч. Або проклинати, обіцяю.

Стаю колінами на край дивану між його ногами, упираючись ліктем в подушку біля голови, та повільно нахиляюсь, ловлячи гарячий подих на ключиці, стримуючи свою пожежу.

– Знаєш, сьогодні не одягнула ліф, бо під цю розкішну сукню він зовсім не підходить, – зізнаюся пошепки, ніби жаліюся, проводячи гострим нігтем від плеча по біцепсу, доки він господарські затискає ягодиці, ледь прикриті чорною оксамитовою тканиною. – А ще знаєш, – я продовжую залишати червоний слід на мускулатурі, спускаючись донизу живота. Від хвилювання долоні вже починають пітніти, але не дозволяю собі відняти руку, продовжую обводити кубики преса та розпаляти все більше. Від таких поєднань його гарячий подих вже не може заспокоїтися та, як би він не намагався триматися, – з кожним легким дотиком груди лиш все частіше здіймаються, не ведучись на накази розуму.

– Я вже не можу чекати, – припиняю дряпати його шкіру, але не зупиняюся проводити нижче, доки не відчуваю, як його бажання твердішає від моїх дотиків. – Мої трусики наскрізь просочені від збудження, – легенько стискаю його пульсуючу плоть та майже чутно додаю: – Були б. Як би були на мені зараз.

І знову він зривається, притягуючи для шалених поцілунків та намагаючись задерти сукню. Та не цього разу. Навмисне вигинаюся та відриваюсь від губ, безцеремонно просуваючи пальці під резинку штанів та, немов знущаючись, повторюю невагомі дотики по гладкій розпеченій шкірі, від чого дихання не стримати, а вени лиш збільшуються та пульсують сильніше. Ще декілька таких доторків та він втратить витримку, позбудеться своєї ідеальної холоднокровності. Всього декілька, тому продовжую та не зупиняючись, доки не виривається стриманий гортанний стогін.

– Йди до мене, я хочу відчути тебе, – він вже хрипить від нетерпіння, а я у відповідь обережно прикушую шкіру біля плеча.

– Точно хочеш? – проводжу язиком там, де нещодавно оголяла зуби, та одночасно тягну донизу останній одяг, що залишився на ньому. – Тільки якщо твої долоні не будуть опускатися нижче.

Ледь вимовляю, кладучи його руки на свою талію, та стаю колінами по різні боки від його ніг, а не між, як хвилину тому. Не перериваючи зорового контакту та навіть не кліпаючи, повільно опускаючись до тих пір, доки не впираюся в гаряче тіло, доки хлопець не відчуває плоттю наскільки змокла від гри.

Стогін. Напруження, від котрого його пальці врізаються в ребра, стиснувши з такою силою. Ще один стогін, проте тримається. Та чи вистачить терпіння? Я ж знаю, що заводить. Знаю, що залишилося трохи до вибуху, якого вже не дочекається. Я влаштовую його улюблені гойдалки гострих емоцій, що перехоплюють дух. Настирливо підведу до межі, караючи пекельно-чуттєвом задоволенням. Пригадаю дні.

Роблю обережні повільні рухи, але не ті, що він бажає, а лише трусь складочками, змішуючи бажання між собою. Ще один стогін крізь зуби та пальці стискаються з новою силою, полишаючи, мабуть, червоні відмітки. Новий рух назад. Потім назустріч. І він зривається з ланцюга.

Притискається до вуст, терзаючи голодними цілунками. Вхоплюється за ягодиці, бажаючи ввійти, закінчити з прелюдією, але не даюся затуманити свій розум, не завершую гру, а тільки переможно посміхаюся.

– Ти порушуєш правила, – я дивлюся в ці очі, що збожеволіли від бажання та обережно цілую в куточок губ, починаючи знову дряпати гострим нігтем плече. – Прийдеться почати все знову.

Все спочатку. Як вперше. Знову ласки від яких полишаються дорожки в різних місцях на мускулатурі та через які він тяжко видихає, не вдоволяючись моєю зупинкою та напрягаючись від нетерпіння. Я знаю, любий. Ось так і ти мене мордував. Морально не відпускав, не даючи нічого, окрім підвішеного стану. Саме так, хіба не пригадуєш?

– Нічого не відповіси? – опускаюся на пухнастий килимок біля дивану, не відриваючи пронизливого погляду знизу, невагомо, майже торкаючись, проводжу кінчиком язика, куштуючи солонуваті каплі його бажання. Гіркуваті, терпкі. Він такий же, як і завжди.


Тиха ніч вже відходить від своїх обов'язків, передаючи управління рожево-фіолетовому шовковистому світанку. І хоч на небосхилі ще не видно яскравого сонячного диска, що розпочне новий день, але декілька промінців час від часу вириваються, пронизуючи наскрізь щільні купчасті хмари та нагадуючи про завершення темноти, натякаючи про новий ранок.

Я прокинулася нещодавно. Крутячись з боку на бік, хочу знову поринути у сон, але не той, що був. Таких не треба. Коліна й досі тремтять від спогадів, а тіло ломить від оманливих поцілунків. Це ж треба так обезуміти, треба так хворіти, щоб реальність стала не такою справжньою, як уява. Треба ж, щоб наснилося подібне, залишивши по собі подвійне почуття та зграю мурах. І мігрень. Чи то через веселий вечір, чи то від думок, що поселилися там, але у вилицях пульсував біль, від якого навіть під подушкою не сховатися. Не про такі ранки мріють дівчата.

Я б вертілась до останнього, не прагнучи покидати м'який захист від прохолодної постелі. Я б ніжилась і далі, не розплющуючи очей та переварюючи підкинете підсвідомістю, але біль не запитує, що хочеться мені. Він байдуже мучить клітинки, дратуючи та псуючи цей прекрасний день.

– Знеболювальне та вода на тумбочці, – доноситься звідкись майже помітне та напівзнайоме. Так, тільки гри фантазії мені не вистачає сьогодні до повного набору безумства. – Випий, не спокушай своїм тихим стоном.

Клятий ранок.