Епіграф: The games we play are killing us.

Гарлем – це не район, Гарлем – це повний пиздець. Ви взагалі бачили, що там відбувається? Колись суцільно нігерський квартал став справжнім раєм для тупих латинасів. Вони понаїхали сюди звідусюди: з Пуерто-Ріко, з Куби, з Мексики, з Колумбії, навіть з Аргентини, блять. А як понаїхали, почали тут влаштовувати стрілянини і косити під італійську мафію. Я особисто бачив, як гарлемською вулицею ішов якийсь Хуан-Хуян, одягнутий, ніби гангстер зі старих фільмів, і це виглядало ну капець як смішно. А ще на доважок у Гарлемі квітнули пишним цвітом проституція, наркоманія, торгівля людьми й усіляке таке інше.

Саме сюди мене занесла доля. Я шукав будинок, в якому жив той самий шаман, чи чарівник, чи як його там в біса. Типовий пейзаж: звичайні прáджекти (щось на кшталт наших хрущовок), де-не-де розмальовані бездарним графіті. В якійсь із цих будівель і мешкала моя таргет.

Поруч зі мною проходив в біса накурений мексиканець, одягнутий, ніби нігер. Від нього тхнуло маріком, і він почав дойобуватись до мене.
– Сліш, мучача, – каже мені своїм п'яним ротом, – ти то, ета... Не хади по моєму району, каррріба! – оце "ррр" він вимовив як справжній мексиканець.
– Та пішов ти, сука! – вимовив я і шмальнув у нього з пістолету, який я носив у шортах. Пиздюк моментально вирубився.
Пізніше, коли я вже відійшов, до трупу підійшов інший нарик, цього разу – нігер, і декілька разів стрільнув у труп зі своєї пушки, примовляючи: "О, іще один..." Господи, думаю, ну й чокнутий. Навіть нігера життя в латинському гетто здатне змінити до невпізнаваності.

Нарешті, я підійшов до однієї з висоток, глянув на папірець і переконався, що це саме той будинок, який мені потрібен.

Ліфт не працював (я навіть здогадувався, чому), і тому мені довелося підійматися сходами на сьомий поверх, де мешкав маг. На перших трьох поверхах панувала цвинтарна тиша, проте варто мені було лишень піднятися на четвертий поверх, як я одразу ж почув в одній із кімнат звук пляшок, які б'ють, судячи з усього, за допомогою чиєїсь голови. На п'ятому поверсі в коридорі поруч лежали труп та обдовбаний латинас, пика якого уся була в білому порошку. Проходячи повз шостий поверх, я почув настільки сильні стогони з однієї кімнати, що було таке відчуття, ніби там когось ріжуть абощо. На задньому плані грав дешманський сучасний регетон.

Згодом, я піднявся на сьомий поверх і знайшов кімнату шамана. Я стояв перед звичайними дверима, і лише тибетський амулет, прибитий до них, нагадував, що зараз я увійду в оселю містика.

Я навіть не постукав, тупо увійшов і сказав: "Здрасті".
– Тебе стукати вчили, хлопчику мій?
Посеред великої кімнати, завішаної східними візерунчатими килимами, сидів по-турецьки на індійських подушках гладко поголений смуглявий дядько років з 55. У кімнаті усе було в легкому тумані, який тхнув якоюсь незрозумілою субстанцією, а перед чарівником стояв тазик, в якому лежали якісь амулети в поєднанні зі свічками з православного храму. Світло було трохи приглушеним, і я трохи покашляв.

– Лямс ульмаріфатí¹, – промовив чарівник, – що привело тебе до мене?
"Бляха, та це ж араб! – подумав я. – Я ненавиджу арабів! За те, що вони влаштували 11 вересня, за те, що вони..." Проте зараз я мав бути ввічливим, бо мало що, іще якесь закляття нашле чи щось таке.
– Я прийшов, аби дізнатися свою долю, – несподівано для себе вимовив я.
– Доля твоя схована в скриньці, торкнися ж її.
Сказавши це, він дістав звідкись маленьку різьблену табакерку і відкрив її. Я побачив, що в ній лежить марихуана. Шаман дістав звідти невеличку порцію і скрутив косяк, причому зробив він це так швидко й елегантно, як це роблять біляки, що продають Марію Іванівну біля Рокфеллеровського центру підприємцям-японцям та мільярдерам в білих футболках. Скручений косяк він мовчки простягнув мені.

Я запалив. Перше, що я відчув, – це нереальний кайф. Було видно, що ганджа була неймовірно високої якості: я зрозумів це за запахом її диму. Давно я не палив настільки крутих косячків. Проте потім почалося щось, що я не відчував ані до цього, ані після.

Я ніби стояв на крихітному острівку посеред велетенського фіолетового океану. Маленький крабик, що бігав біля мене, підійшовши до краю води, раптом відлетів на небо, збільшився до колосальних розмірів і замінив собою сонце. Я опинився на пальмі, якої раніше тут не було, і крабик заговорив зі мною.
– Ну, розповідай.
– Це в усіх так? – поцікавився я.
– Ні, в кожного своє, – сказав на те Містер Сонце. – Але ти на вірному шляху.
– Що це значить? – спитав я.
– Навіщо ти прийшов? – мені на те краб, – Що ти хочеш?
– Я хочу дізнатися своє майбутнє.
– А ти подивився просто вниз, – сказав краб-монстр.

І я глянув вниз. Навколо пальми кружляли білі люди, одягнуті, як тубільці, і кожен з них тримав смолоскип різного кольору, яких саме – я не запам'ятав. Вони кричали: "Алоя, алоя! На наших руках – саме свято!"
– Ти будеш їх берегти? – спитав у мене голос зверху.
– Так, – відповів я, бо одразу ж відчув неймовірно сильне бажання турбуватися про цих диваків під пальмою.
– Пообіцяй мені, – вимовили одночасно голос і тубільці.
– Обіцяю, – присягнув я. – Клянуся своїми думками, що з ними все буде добре.
– А якщо буде серйозно? – спитав у мене голос через деякий час (виявилося, що це був мій власний голос).
– Ми усе пройдемо разом, усі хвилі, а якщо буде роздоріжжя – я оберу шлях смолоскипів.
– Ну от бачиш, – лагідно відповів мені голос краба, – ти і сам все зрозумів. Спускайся з пальми.

Я обережно спустився вниз. Білі люди давно вже не кружляли, і лише дивилися на мене байдужими очима. Раптом вони кинулися на мене і встромили мені смолоскипи у вуха, очі, ніздрі та дали по факелу в кожну руку і ногу. Я закричав від шаленої болі. "Обіцяй, що будеш поруч із ними, незважаючи ні на що", – вимовив голос краба. Я відкрив очі і побачив перед собою шамана.
– Тепер ти винен, – сказав він мені. – Тільки не забудь одягнути гарну сорочку.



¹"Торкнися знань" арабською.