Я міг нюхати цей зелений кокс ну там, не знаю, 10 годин, і мені при цьому кортілося ще. Коротше кажучи, підсів я. І це вже не кажучи про те, що іноді я використовував цей кокс замість борошна і пік з нього мафіни. Мій сусід-латинас якраз одного разу був під кайфом, і коли побачив їх, сказав:
– ¡Estas tartas son normales, maldita sea! ¡Puedes comer en exceso!¹
Я ніхуя не зрозумів і просто пішов їсти свої коксо-кекси до кімнати.

Одного чудового сонячного дня я пішов на роботу, взявши із собою кілька мафінів. У спеченому стані вони давали дуже легкий та приємний галюциногенний ефект. Так, я бачив червону машину фіолетовою, латинас із великими вухами здавався мені слоном, а дядько у костюмі та із кейсом у руках – якимось магом чи чарівником в індійському одязі.

Коротше кажучи, прийшов я на своє робоче місце, продав кілька кредиток, аж ось до мене підбігає Васік із ОТАКЕННИМИ очима, бере мої кекси і кидає їх до найближчого смітника.
– Бля, ти йобнувся, йоптанах?! – закричав я. – Ти що робиш?!
– Хоумі, цей чортовий кокс робить людей їбанутими, хоумі!! – кричав він.
– Та по тобі видно, блядська ти свиномаха!! – кричав я у відповідь. Перехожі дивилися на нас, ніби ми якісь фріки у старенькому авто, які накурилися трави і тепер переспівували найкращі хіти Абби.
– Я це знаю, Грейвз, кажу ж тобі! – намагався мене переконати Васік. – Хочеш, підемо до мене додому – я там взяв одного нігера на шпіонажі, хочеш, ні??
– Та ти їбанутий! – вигукнув я.
– Так, все, пішли, це наказ, мазафакер! – і Васік тупо схопив мене за руку та потягнув кудись. На картки мені було вже якось трохи похуй, адже в мене на очах гарний, іноді навіть топовий чорнушник-нігер перетворювався на їбанутого, зовсім йобнутого негритоса.

Нарешті, ми отак прийшли до дому Васіка. Він жив у праджекті з велетенською сім'єю мулатів, яка практикувала свінг-вечеринки та захоплювалася йогою. Вони виявилися дружніми людьми, проте нас колихало не це, а той самий "шпійон". У кімнаті мого чувака сидів зв'язаний, заплаканий, ледве живий нігер, в якого очі ніби от-от мали б остаточно вилетіти з орбіт. Васік відірвав з його рота скотч і закричав:
– Ти, сука йобана, падла блядська, свинарня коломийська, кажи хутко блять, хто тебе підіслав до мене!!!
– Я працюю на містера Кóнніуола!! На районі його знають як Татусь Кошмар!! – істерично волав він, поки Васік стояв поруч і погрожував йому кувалдою.
– А що твоєму Татусю треба? – спокійно спитав я. Нігер же продовжував кричати щосили:
– Він продає флóрекс, каже, що хоче вивести ідеальну дурь, а мені просто сказав слідкувати за паном Васіком, я хуй знає, навіщо!!
– Ууу, сука, падла!! – закричав Васік і потягся було до пістолета, але я його зупинив:
– Вас, не треба, він не пиздить. Відпусти його.
– Ммм, ну ти й падлюка, – примовляючи так він розв'язав нігера.
Але наш гість виявився пиздецьки тупим і чогось вистрибнув з вікна шостого поверху в нас на очах. Нахуя він це зробив – тут вже історія мовчить. Шейм он е нігга, як-то кажуть.

– Хм... Коніуолл... Татусь Кошмар... Не чув про такого, – зрештою видав я.
– Так, я теж, – відповів Васік. – Але нам треба знайти цю падлюку, хай там як!

Вийшовши надвір, ми побачили, що до нас підійшов малий чорний пацан у кепці набік, як вже ніхто не носить, і простягнув нам конверт (таких хлопчиків в Нью-Йорку називали кур'єрами, їх наймали надто старі або надто круті гангстери, аби пхати усім підряд наркоту). Відкривши конверт, ми побачили на листку коротке речення:

"Вітаю вас. Є ділова пропозиція. Без хуйні. Якщо зацікавив, приходьте до ресторану на Тейк-Авеню, 46.

Daddy Moore"

– Бля, ще один татусь... – іронічно зітхнув я.
– А раптом це той самий, як його там... 
– Татусь Кошмар?
– Так, він! Може, то він?
– А хуй його зна, – зізнавався я, – проте нам конче треба там бути.
– Я з тобою! – одразу гукнув Васік.
– Ні, бля, я краще сам. Проте ти будеш неподалік ресторану на стрьомі, окі-докі?
– Окі-докі, літератур клаб! – радісно вигукнув мій хоумі.



¹Нормальні такі пиріжки, чорт забирай! Навіть об'їстися можна!