Реальність – це пастка, наповнена кокаїном. Веде до нього доріжка – теж із кокаїну. І в якийсь момент ти і сам стаєш кокаїновим, таким собі смертельним сніговиком напередодні весни. А як відомо, там, де весна, там і посадки.

Настав день, коли Дедді Мура, як і його кумира Аля Капоне, схопили за дупу ФБРівці під приводом несплати податків.
– Я обов'язково повернуся! – це єдине, що він встиг крикнути, від'їжджаючи на автозаці.

У відсутність босса новим керівником став його 17-річний син CLOZE2DAEDGE, і першим ділом він розпочав розробку плану визволення свого татка. Не буду йти у ці хуйові дебрі, розповідаючи про план визволення Мура з в'язниці. Скажу лише, що план був охуєнний, Волтер, надійний, блять, як швейцарський годинник.

Ну, коротше кажучи, під час штурму Алькатрасу загинув Васік. Я був дуже засмучений, бо він, як не крути, був зі мною з 12 років і от до цього дня. І загинув не від наркоти, як мріяв батько, який його не хотів, але через наркоту. Це звучатиме цинічно, проте смерть Васіка для мене була не такою важливою, як визволення Мура, оскільки, втративши Васіка, я втратив лиш невеличку частину своїх трешових спогадів, а якби загинув Мур, то я б вартив усі свої гроші, увесь свій статус та найголовніше – увесь флорекс. Тому визволення Мура стало для мене нереально радісною подією, через яку я нюхнув стільки зеленки, що прокинувся на вулиці з пляшкою від пива.

Хай там як, після алькатрасської двіжухи за мною почали слідкувати ФБР та ЦРУ повним складом. Кожного дня в мене стріляли 8711 разів, і жодного разу не влучали. Врешті-решт, завдяки нереально гігантській купі бабла Мур зміг зробити так, аби федерали втратили сенс до спроб мене схопити за булки. Я був пиздецьки вдячний йому за це, оскільки, знову ж-таки, не хотілося б позбавлятися усього на світі через якихось пиздюків.

Одного разу, споживаючи 10 кілограм флорексу, я побачив на стіні перед собою підозріло схоже мерехтіння. Я жахнув ще кілька кіло, і переді мною постала знайома картина: маленький острівець із пальмою серед філоетового моря і краб на небі. Тільки тепер під пальмою сидів той самий шаман, в якого я і спіймав оцей містичний кайф. Він тримав у руках смартфон, і, підійшовши ближче, я побачив, що він переглядає одну й ту саму фотку Васіка, якої ніколи в реальності не існувало.

– То хто ж ти? – спитав у мене арабський маг.
– Я хз, – відповів я. – Людина.
– Людина? А хіба людина дозволяє наркотикам повністю захоплювати свою свідомість? Ні, ти поки що не людина. Ти – генгста. От хто ти.
– А у чому різниця? – спитав я.
– Ти і сам усе зрозумієш, – відповів на те шаман. – А поки що дай мені свою руку.
Я простягнув долоню арабу, але вона провалилася крізь його руку.
– Ааа! – крикнув я від несподіванки, проте не прибрав руки, – Що це за фігня?!
– Так відбувається, бо мене вже немає на цій землі. Як і його, – він показав мені смартфон із фото Васіка. – Пам'ятаєш, що ти обіцяв мені?
– Завжди піклуватися про них, – одразу ж сказав я.
– А про кого "про них"? Ти не думав?
– А... Що... – простір навколо мене почав розчинятися.
– Пам'ятай! – кричав мені, зникаючи, маг, – Ван шат! Ван ченс! Ти все зрозумієш!..

Я прокинувся зі страшною думкою. Я згадав дещо. Ті білі люди у полінезійському вбранні під пальмою – це ж оті банкіри, яким я заганяв дурь! А голос краба? Це ж казав сам шаман! Так, я згадав його тихі інтонації! Різнокольорові смолоскипи... Неонові вивіски на Манхеттені, прапори ЛГБТ на прайд-параді минулої середи... Вечірні вогні від атракціонів луна-парку із дітьми. На столі – газета, на четвертій сторінці – новина про вбивство шамана грабіжниками з його фоткою. Заголовок наступної статті: "Усе – отрута, й усе – ліки!"
– Тут щось нечисто! – вигукнув я і машинально побіг до офісу Мура.