Якось дивно було бачити непоганенький такий ресторан у центрі доволі задрипаного гетто. Проте я абсолютно не здивувався, коли виявилося, що його фактично відкрили спеціально для Дедді Мура, який забив мені зустріч сьогодні ввечері.

Він сидів один в абсолютно порожній залі в італійському стилі, сідий, одягнутий в сірий піджак та рожеву сорочку. Одна деталь зовнішності Мура мені запам'яталася особливо сильно: темні ретро-окуляри, ніби в якогось джазмена.

– О, вітаю, сідай, – сказав Дедді Мур, доїдаючи свій стейк. Я, нічого не сказавши, сів навпроти.
– Ви – Дедді Мур?
– О, так. І не тільки я. Є декілька щурів, які хочуть мене прибрати, тому доводиться мати двійників, розумієш, про що я?
"У розмові намагається косити під італійського мафіозника, – подумав я, – це вже перша ознака гниленької особистості. Проте пох, подвимось, що він скаже далі".
– Так, звичайно. То ви мене запросили, щоб розповісти про якесь діло?
– О, так, звичайно, – Дедді Мур елегантно витерся серветкою та дістав звідкись маленьку скриньку. Я, звичайно ж, думав, що то – наркотики, але він замість цього витяг звідти невеличку білу таблетку та випив її. – Проблеми зі шлунком, – сказав Мур про це. – Тож, ближче до справи. В мене є бізнес, мабуть, ти чув, – я займаюся наркоторгівлею. Ні-ні, стій, зачекай! – весело вигукнув він, ніби прочитавши мої думки: "Бля, та це хуйня якась!"

І він розповів мені про свій бізнес. Виявилося, що Дедді Мур – це великий наркобарон, який сам, тим не менш, дурь не вживає. Саме він є автором цього зеленого коксу, це його люди товкнули його Васіку. Він знав, що мені цей кокс подобається, і тому запропонував вступити до його клану, аби, торгуючи флорексом, як він називав цю хуйню, поступово піднятися на самісінький хвостик цього велетенського яблучка. Він обіцяв штуку баксів за день роботи. Я прекрасно розумів, що навіть Ескобар платив своїм пішакам менше, і що усе те хуйня, проте якби я тоді викинув щось отаке, то з вірогідністю в 110% отримав по 10 куль у кожний квадратний сантиметр своєї шкіри: за роки життя в гетто я навчився відчувати, коли на мене наводять мушку, і в цьому нібито порожньому кафе я був на прицілі близко сорока кулеметників.

– Що ж, – вимовив я, – який ніггер не мріяв про купу грошей, гарну машину, купу хвойд та гідну старість для своєї матусі? Пане Муре, ваша пропозиція настільки ж вигідна, наскільки гарним є ваш товар. Можете вважати, що ми тепер з вами тагс фо лайф.
– Хе-хе-хе, – всміхнувся Дедді, – знаєш, я обожнюю самовпевнених та пишномовних нігерів, таких, як ти! Образу видно, що справа вірна! Ти прийнятий до лав сім'ї, синку. Можеш вважати, що тепер я твій татко.

Так я і влився до клану Мура. Не Ву-Тенг Клен, звичайно, проте теж нічого так. Кожного ранку я тепер виходив не на зашарпану вулицю десь в себе на районі, а на самісіньку Волл-Стріт, де на чарівний зелений порошок вже чатували молоді банкіри з ідеальними обличчями. Мені було пиздецьки приємно, коли вони без зайвих слів брали в мене кокс, а у відповідь давали купюри крупного номіналу. У такі моменти я думав: ооо так, блять, нігери – це найкраще, що могло бути на цій довбаній планеті! А кокс ішов неперервним потоком, і разом з флорексом я набував дóларексу. Красиве життя затягнуло мене: бувало, ми всім гуртожитком влаштовували кокосові перегони, мішали флорекс із Хеннессі – і все купюри, купюри, купюри! Життя було кращим, ніж у піснях Тупака, але, самі розумієте, лише в кіношці буває все так гладко.