"Чорт зна що, – думав я дорогою додому, – якась психоделія. Таке буває лише у текстах пісень кислотних рокерів 60х або у розповідях Михася Припурáдного з Хмельницького про те, як він провів свою відпустку на дачі сусіда своєї тітки. Добре, що той шаман хоча б не попросив у мене нічого..."

На мене вже чекав біля дверей моєї кімнати Тудаїнелей.
– Ну то що? Сходив?
– Та сходив, – сказав я, – така хуйня оті ваші шамани! Проте ганджубаска була нормальна така, мені сподобалася.
– Ти ганджу курив? – Тудай засміявся, ніби тупий підліток над жартом про сіські-піські.
– Так, все, з'їбися звідси! – відмахнувся я. Після такого жорсткого трипу мені треба було відпочити.

Лежачи на ліжку, я свердлив поглядом довбану брудно-білу стелю, на якій були сліди від тараканів. Що цей трип взагалі означав? Чому біляші одяглися, як якісь полінезійці? Чому вони встромили в мене свої смолоскипи? Ні, я звичайно знав і до цього, що біле сміття – хуйня ще та, але це було якось надто жорстоко. І до чого тут йобаний краб?

Зі стану дивних думок мене вивів звук стрілянини надворі. "Та ні, хуйня якась", – дійшов я висновку щодо своїх роздумів і вийшов на вулицю. Я знав, що це у черговий раз тупі латинаси влаштували стрілянину посеред головної вулиці, і зараз треба їх рятувати. Я жив у настільки небезпечному районі, що сюди навіть швидкі відмовлялися їхати, і тому мені довелося навчитися самому робити їм штучне дихання, зупиняти кровотечу тощо. Бо крім мене – ніхто.

На вулиці була абсолютно типова ситуація. Один колумбієць влучив в живіт іншого, а потім утік. Навколо пораненого зібралася купа народу, усі зацікавлено дивилися, як він верешить, і як з нього ллється кривавий водограй.
– А ну, розійшлися! – розіпхав я роззяв і підійшов до постраждалого. Виявилося, що в нього настільки тяжке поранення, що цей латинас вже навряд чи виживе. Я, звичайно, зробив усе необхідне, проте він згодом все ж-таки здохнув.
– Ну шо, зетс лайф! – сказав я, – розійдіться, бля, дістали вже, він помер!
Натовп зник за декілька секунд. Усім було начхати на смерть якогось колумбійця. Таких кожен день у Нью-Йорку пачками вбивають.

Минув тиждень. Я в черговий раз вийшов на свою імпровізовану роботу – продавати крадені кредитки. Так, я знаю, що це пиздецьки підступно, проте я був надто крутим, аби займатися легальним бізнесом, і надто дрібним, аби, скажімо, торгувати коксом. Проте іноді я міг з-під прилавку тихенько загнати комусь пакетик креку.

І от, стою я, торгую кредитками, і до мене підходить – хто б ви думали? – Васік Прошлий, мій старий коріш ще з часів Запоріжжя.
– Шалом, брáза, дасиш пластик? – всміхаючись, промовив він.
– О, бля, Васік, а ти шо тут робиш? – здивовано спитав я.
– Та теж з'їбався в Америку з України, намагаюся знайти своє місце в грі.
– Ооо, респект. То ти нащо прийшов?
– А от чому, мазафака, – промовив Васік і поклав мені на прилавок якийсь пакет.
– Що це?
– Якась нова наркота. Застукав нігера за її продажем, взагалі не парився, підар. Я навіть зняв ось...
– Та похуй, – відповів я. – Давай кудись відійдемо, глянемо.
Я склав прилавок і відійшов з пакетом убік. Розгорнувши його, ми побачили, що це ніщо інше, як зелений кокаїн!
– От тобі і кóко з півдня Херсонської області! – вигукнув Васік.
– Та ти почекай! Дай спробувати! – сказав я і спробував собі трішечки. За відчуттями це був типовий кокс, тільки свіжіший та більш їбастий.
– Ууух, піймав одразу флешбек з тієї вечірки в Гуляйполі, пам'ятаєш? На от, – я дав спробувати і Васіку.
– Оооооххх, ніхуя собі!! – він крикнув.
– Тсс, нас можуть почути, – обережно сказав я.

Отак ми й стояли хвилин десять, нюхаючи цей кокс. Залишки я забрав із собою додому, а із Васіком ми домовилися кіп-ін-тач.