Нічого не сказавши, я відчинив двері та увійшов до кабінету Дедді Мура. Він сидів до мене спиною на своєму велетенському кріслі.

– Я знаю, знаю, Грейві, – ласкавим, майже батьківським голосом сказав він. – Ти думаєш про те, що я – вампір, що мені подобається живитися енергією ненависних мені людей. А давай-но тепер подивимося на це з іншого боку. – Мур розвернувся до мене. Мій босс був білошкірим.

– Навіщо вам цей кокаїн?! – зголосив я.
– А хіба ти не зрозумів? – усміхнувся Дедді, – Аби знищити біле сміття та латинасів. Згадай, скільки принижень зазнавав ти від них і в себе на батьківщині, і тут, у Нью-Йорку. Через що ти жив у злиднях, доїдав останній хуй без солі? Через білих. А хто довів тебе до такого стану, що ти був змушений стати наркоторговцем? Правильно. Білі. Вони кинули тебе, Грейві, й усіх нас кинули. Тому я хотів помститися. Згадай-но, яке задоволення ти отримав, роздаючи цим тупим яппі справжнісіньку зелену смерть!
– Я не знав, що воно вбиває! – зізнавався я. – Зачекайте-но... А як тоді я вижив?
– Знаєш, Грейві, – відповів Дедді Мур, – тут, у Нью-Йорку, можна знайти будь-кого, якщо ти дуже хочеш. Я найняв китайців, гарвардських випускників, і вони створили флорекс, який вбиває конкретно білих та латину. Таким чином, я пристрелив двох зайців, створив продукт, який комусь дає безмежну насолоду, а комусь – смерть. Цей світ дуалістичний, як і уся Америка: життя – і смерть, чорні – та білі, багатство – та злидні. О, я знаю, ти думаєш, що який я тупий, розтриндів увесь свій план. А що, ти думаєш, я став би це робити, якби в тебе був час щось змінити? Це в коміксах тупі лиходії. Запущений мною процес вже не зупинити: уся Америка підсіла на флорекс, і ти цього вже не зміниш.

"Усе – отрута, й усе – ліки!" – згадав я газетний заголовок і мене осяяло. Я схопив пачку зеленого коксу і почав хуячити його, як осатанілий. Крізь галюни я встиг побачити, що Мур також заходився нюхати флорекс – значить, я розкрив його загадку.

Ми опинилися на якихось велетенських кулях в різнокольоровому просторі. Усюди на мене дивилися очі, сповнені надії та переживання. Раптом я помітив, що Дедді виріс десь утричі, і ми почали з ним битися, стрибаючи з однієї кулі на іншу. Кожен намагався скинути ворога вниз, у безмежний загадковий простір, а коли я його вдаряв, очі кліпали, ніби спросоння.

Врешті-решт, Муру вдалося повалити мене на землю. Лиходій повільно підійшов до мене та вимовив: "Невже ти думаєш, що вбивши мене, ти врятуєш тих біляків та латинасів? В усьому світі лишатимуться їхні натовпи, і ніхто з них не зрозуміє твій подвиг. Для них ти просто сучий нігер з задрипаної української провінції. Мені дійсно шкода".

Дедді вже замахнувся було, аби мене скинути в безодню, аж тут я почув неподалік до болю знайомий голос: "Шоу продовжується, мазафакер!"
Хтось настільки сильно їбанув Муру по макітрі кувалдою, що той одразу ж полетів до бісової матусі, ніби москальський вазік під час Великої Запорізької Аварії. Я розвернув голову і побачив перед собою Васіка, який із захопленням дивився на мене.

– Бачиш, таки кувалда дійсно працює! – весело гукнув мій коріш.
– Ага... – тільки й вичав я із себе. – А що далі?
– Тобі маг вже розповідав, – сказав Васік, – ти ж обрав шлях смолоскипу. Ну то й отримуй смолоскипи!
До мене одразу ж набігла купа людей у полінезійському одязі (цього разу, окрім білих, були ще й латинаси). Я боявся, що вони повтикають у мене оті різнокольорові штуки, але вони замість цього зробили ще краще: піднесли їх до мене та підпалили.
– Це обряд посвяти, – почув я голос Васіка та вирубився.