Америка. Дикий захід. Салун. Кільканадцять відвідувачів попивають алкоголь, ведуться розмірені балачки. Раптом стулки дверей з гуркотом розчиняються, до залу входить запилений ковбой. На одному плечі шкура вовка, з іншого звисає шкура пантери. В руках гвинтівка.

– Подвійне віскі, – кидає бармену.

Через хвилю до зайшлого підходить завсідник забігайлівки. Уважно придивляється до новоприбулого, зрештою питає:

– Слухай, приятелю, чим це од тебе так тхне?

– О, це довга і сумна історія.

– Нічого, часу в мене вдосталь, а нерви міцні.

– Ну що ж, тоді слухай. Значить, скачу годину, скачу другу, скачу третю, скачу четверту, скачу п’яту, скачу шосту, скачу сьому, скачу восьму, скачу дев’яту, скачу десяту, скачу одинадцяту, скачу дванадцяту, скачу тринадцяту, скачу чотирнадцяту, скачу п’ятнадцяту, скачу шістнадцяту, бачу оазис. Сутеніє. Вирішую заночувати. Ліг під пальмою, рядом вірний кінь в руках вірний вінчестер. Прокинувся серед ночі від підозрілого шурхоту, піднімаю повіки – два вогники поряд, у темноті. Спрямовую дуло вірного вінчестера, постріл… Ранком знаходжу забитого койота. Здер шкуру і рушив в путь.

– То це від нього так смердить?

– Та ти дослухай…

– Скачу годину, скачу другу, скачу третю, скачу четверту, скачу п’яту, скачу шосту, скачу сьому, скачу восьму, скачу дев’яту, скачу десяту, скачу одинадцяту, скачу дванадцяту, скачу тринадцяту, скачу чотирнадцяту, скачу п’ятнадцяту, скачу…

– Зрозуміло, – не витримує слухач, – скачеш шістнадцяту.

– Та ні – ще й сімнадцяту. Цього разу на годину раніше виїхав.

– Ну…

– Так от, бачу оазис. Сутеніє, тож вирішив заночувати. Прихиляюся спиною до стовбура пальми, поряд мій вірний кінь, в руках вірний вінчестер. Опівночі прокидаюся – два вогники. Хватаю венторіз, бабах! – ранком знаходжу мертву пантеру. Оббілував і продовжив добиратися до цілі.

– То це від неї так пахтить?

– Май терпіння – все тільки попереду. Отож, пру далі. Пру годину, пру другу, пру третю, пру четверту, пру п’яту, пру шосту, пру сьому, пру восьму, пру дев’яту, пру десяту, пру одинадцяту, пру дванадцяту, пру тринадцяту, пру чотирнадцяту, пру п’ятнадцяту, пру шістнадцяту…

– Преш сімнадцяту, – допомагає слухач.

– Та ні, духу не вистачило. Та й копчика сідлом набив. Та й вечоріє. Аж глядь, оазис. Вмостився біля стовбура пальми, поруч вірний кінь, в руках вірний вінчестер. Задрімав. Крізь сон відчув чиюсь присутність, спросоння, не розібравшись, стріляю прямо проміж двох вогників. Розвиднилося, бачу, мій кінь лежить.

– Приятелю, на біса мені оці твої історії! Я запитую, що так немилосердно смердить!?

– А-а, та це панчохи…