Вони хотіли писати листи...ті, що можна взяти до рук...які пахнуть чорнилом та надіями...щоб хтось, кого так сильно любиш...читав...і мріяв...чекав...і сподівався... Вони хотіли слухати музику живих інструментів...ту, яку не можна повторити, бо кожна нова композиція, якщо й грається по тих самих нотах...все рівно інша...неповторна...з новим акцентом чи непередбачуваною імпровізацією... Вони хотіли, тримаючись за руки, йти садом...вдихати повітря, в якому свіжість ранкової пори змішується з трепетом...всередині...по всьому тілу... Вони хотіли...пізнати...одне одного...себе...увесь світ...

Склянка. Чи хай краще стакан. Бо все ж таки саме цього загадкового пана можна зустріти практично в кожному кулінарному рецепті. Чому він загадковий? Бо ніхто точно не знає, який саме у нього вигляд. Для когось це витончена скляна посудина з візерунками чи прозорим орнаментом, а хтось під стаканом, як і я, чесно сказати, одразу уявляє наш добрий, славний "гранчак". Саме йому ми маємо завдячувати нашим умінням куховарити. Бо, як то кажуть, на кухні без нього, як без рук. Особливо якщо ви зібралися приготувати пиріг. Заґуґліть. Більшість рецептів починаються саме з нашого доброго друга. І хоч моя сьогоднішня історія не пов'язана з кулінарією, але...я теж беру стакан. Так-так, саме стакан. Той, що завжди наполовину пустий, як одвічно стверджують песимісти, і той самий, який майже наповнений, на думку позитивномислячих. Стакан. Я використовую його для пиття. Наливаю воду. Випиваю. Знову наливаю. Випиваю не до кінця, бо не завжди відчуваю спрагу. Доливаю свіжої води. І так по колу. Тож, мій стакан рідко коли пустує. Буває, води так багато, що вона переливається через край. Тоді я ділюся нею з іншими. Але намагаюся не заливати воду насильно, бо людина може захлинутися. Та й життя показує, що питиме лише той, хто відчуває спрагу. Буває, правда, вода переповнює мій стакан і ненавмисне бризки летять на все і всіх, хто поруч, але про це потім. Одним словом, мій стакан існує не лише для мене. І це тішить. Інколи він буває зовсім спустошений, та саме це дає змогу потім наповнити його свіжою водою, якої і мені напитися вистачить і оточуючим перепаде. Зазвичай багато свіженького випивають найближчі нам люди, з якими ми хочемо посмакувати найкращу водичку. Хоча...чи має вода смак? Чи вона ніяка? А робить її різною те, що ми додаємо у неї? Цікаво б було про це поговорити... А от застояною водою ми ділимося досить часто з незнайомцями. Бо, мабуть, розуміємо, що більше ніколи їх не побачимо, а тому не маємо страху, що їм не сподобається вигляд нашого стакану та його наповнення, яке, ох як часто, буває "з душком". Але це теж окрема історія, про яку ми поговоримо трішки пізніше. А поки що про стакан. Хоча...Ви ж зрозуміли, що ця історія зовсім не про нього...