Їхні тіла віддають холодом
Олександр Гусейнов
Їхні тіла віддають холодом Вони нетакі, вони незвичайні Воюють з своїм природнім голодом Худоба прикована в стайні З болем в собі відвикають від крові Вони є незвірі, вони розуміють Зовні страшні та їх душі чудові Істоти про мир і життя тихо мріють Та в світі біда, називається "люди" Все що страшить вони звикли вбивати Від них не сховатись, вони є усюди Бідним істотам судилось програти Ми королі на цій рідній землі! Ми є краса, а вони є потвори! Ми завжди в усьому будем праві! Для нас всі ліси, всі річки і всі гори! І зникли створіння із світу людського Які так хотіли собі мирне життя Їх вбито усіх, усіх до одного Що є людина? Людина - це я! Ми так про себе гордо говорим Кожний гідний підняти сам Молот Тора Та тяжкі гріхи постійно всі творим Так, хто тут людина, а хто тут потвора???
2020-09-25 09:35:43
8
0
Інші вірші поета
Ми зустрілися не в тому часі В коханні часто обгораєм Повернись Я не палю, але сьогодні...
Інші поети
Asker Nerys
@Asker_Nerys
Elae Marks
@Elae_Marks
Схожі вірші
Всі
Все й одразу
Ай
Ти завжди хотів все й одразу. Жага зрушити гори з місця, не торкаючись навіть каменя. Писав про світло в своїй душі, але від тебе ні променя. Тобі моря по коліно, це звісно, але ти навіть не увійшов у воду. Ти з тих, хто забув про природу слова. Раніше вірші — це була мова любові, а ти радієш кожній римі, бо знаєш, що вони випадкові. Повторюєш, як мантру що прагнеш визнання та безперечної слави. Не занадто великі бажання, навіть без крихти таланту? Ти можеш римувати, але в тебе не має душі: Твої очі порожні, як і твої вірші.
84
2
5260
Дитинство
Ruslana
Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.
71
7
13037