Початок кінця
Видіння Лорени
…Світ, що відкрився перед її очима, був таким яскравим, що забуваєш дихати. Лорена не одразу збагнула, чи бачить чиєсь життя, чи — своє колишнє, адже бувала вже в цьому розкішному палаці раніше. Вона дивилася очима юної дівчини, і повітря здавалося п’янким, мов перльвуаль.
Мінорія - а саме так звали особу, яка навіть не підозрювала, що її життя з нею зараз проживає ще хтось - стояла в самісінькому центрі зали, гнучка й вродлива. Вона вбирала погляди гостей, як шкіра вбирає золото. Сукня з напівпрозорого шифону огортала її стегна, груди — зухвало, безсоромно, як тільки юність дозволяє собі. Вона знала, що прекрасна. І любила цю правду.
Лорена згадала — ні, відчула! — як це: бути живою. Бути бажаною не як володіння, а як та, що вступає до зали й зупиняє час. Танцювальна зала - з мармуру і світла. Дзеркала, кришталеві канделябри, музика, що тече в жилах. Її тіло — юне, легке, — пливло крізь простір, що належав їй. Її впізнавали. Її чекали.
Так колись і вона сама з’являлася на балах Місяця. Лорена Сяйна. А тепер — вона лише тінь, втиснута в чужу свідомість. І все, що залишалося їй - насолоджуватися запаморочливим відлунням чужої свободи…