ічень, 794 нового літочислення

— Ананке… Доля… Невідворотність… Фатум… — Лорена Софія Антуанета ван Вейр прошепотіла несвідомо й сама злякалася власного голосу, що відбився луною від стін вежі. Витонченої вязниці, схожої на келих, до країв наповнений демонічним бурштином.

— Фраю… чому знову?

Скільки разів вона намагалася змінити майбутнє, щоб ця зустріч не відбулася… Марно. Літана і Фрай. Фрай і Літана. Вони завжди знаходили одне одного.

Кінець усього. І народження незвіданого.

Пелюстки рожевої троянди падають на мармурову підлогу зали, щоб розвіятися попелом.

На шиї Літани червона стрічка… ні не стрічка - рана від перерізаного горла.

І скривавлений меч. В руках у Фрая. Більше не її Фрая. Більше не Фрая. Освальда. Освальда ван Дібберта.

Нічного жахіття Літани і Терри.

Терра, її дім, захлинається своєю кров'ю.

А ще - очі ластівки.

Її пальці тремтіли, коли вона стиснула скроні, намагаючись прогнати Фатум, та куди там...

Як по очах ластівки - бездушної птахи - зрозуміти, що вона відчуває в цю мить?

Як добитися того, щоб її син, її янгол, якому ще не виповнилося й чотири, не зруйнував себе, не зруйнував свою Долю, не зруйнував свою Терру?

Скільки разів вона втручалася? Рвала лінії ймовірності, істерично і хижо роздирала сутність Фрая, безжально препарувала характрер свого сина, намагаючись зрозуміти, що мусить виправвити, перешивала і переписувала, мріяла зробити так, щоб не співпали ці двоє... Все намарано. І сьогодні стало очевидним - навіть, коли міжсвітові мости зруйновано, коли здається для цієї зустрічі втрачено все. Він знайде її.

Все. Одно. Знайде.

Якби ж вона ще не була ув’язнена тут, на самій верхівці, можливо тоді… Можливо, хоча б смерть Літани… Але ні. Вона тут і на те є причини. Інакше й бути не може, бо не варто відвертати одну біду, накликавши іншу - світ захлинеться в крові і помсті вже від її руки - Еспер-Абсолют, який вирвався з під контролю, життя якого зруйноване вщерть, буде мститися. І її не зупинить уже ніщо. Треба хоч тут відіграти за добре відомим сценарієм - тим, де вона тихо помирає у задушливий полудень 16 червня, 806 року за новим літочисленням. Дванадцять років, у неї є всього дванадцять років, щоб зробити цю прірву не такою нестерпною для Фрая. Або ж приректи його на ще страшнішу долю.

Божевілля…

Саме воно тримало її на плаву.

Її видіння. Її Дар.

Коли розум затьмарювали уривки майбутнього, що мерехтіли, мов биті дзеркала, це приносило то надію, то відчай, вона могла змінити хід подій, могла на мить відчути, що ще має шанс.

До сьогодні.

Сьогоднішнє видіння розбило останню ілюзію.

Пам’ять еспера зберегла кожну деталь. І цього разу вона бачила не лише своїми очима. Зливаючись зі свідомістю іншої есперки, Лорена спостерігала за всім ніби під мікроскопом, немов розкладеним на атоми. Витончене катування.

Вона ненавиділа себе за марновірство, за цю дитячу віру, що, повернувши видіння в пам’яті, зможе побачити там щось нове. Але все одно знову і знову програвала його в голові.

Іронічно.

Ще вранці вона жадібно чекала на нове пророцтво, мов ковток повітря. Хотіла відчути відгомін реального життя.

Не знала, що пробудження принесе лише відчай.

Відчай, який не полишить її більше ніколи.