Червень, 806 нового літочислення

Змучені часом і бурями, стіни замку Легартів обросли мяким мохом, що палав смарагами під палючими променями червневого сонця.

Занедбаний сад здавався мертвим. Рослини стояли, як привиди: згорблені, злі, ніби саме життя тут було прокляте. Агата ненавиділа цей сад з дитинства. Їй здавалося: варто лиш втратити пильність — і троянди вишкрябають їй очі, відростять коріння, затягнуть під землю, і тоді вона проросте чорною квіткою, щоб потягти за собою наступного ідіота, який насмілиться тут гуляти.

"Повернись. Тікай. Не озирайся..." — шепотів внутрішній голос.

Моторошні бабусині оповідки — старі, затхлі й липкі, як павутиння — пасували цьому місцю ідеально. Перед сном, уже втративши останню дещицю розуму, ба шепотіла малій Агаті про Королеву з Втраченої династії. Ту, що вирощувала троянди з місячного світла — квіти, які буяли навіть узимку.

Королева готувала сад, щоб вразити принцесу-місяцівну, юну Серену, що мала стати долею трирічного принца Едріана в майбутньому, як напророкувала леді Лорена. Їй без сумніву, варто було довіряти - еспер-пророк і найближча подруга королеви ще жодного разу не схибила. Відьма Троянд — так бабуся називала королеву — була казковою красунею, ревною садівницею. Її сад дякував за турботу — і замок потопав у квітах.

Але її мріям судилося стати попелом.

Червона троянда стала знаком загиблої династії, символом крові, що заливала ці стежки, іронічним подарунком тим, хто цю кров пролив.

Кожного вечора, вслуховуючись в навіжене бурмотіння - криваві подробиці вбивства королівської родини, мала Агата назавжди розлюбила казки. Її тепер цікавили не історії, а висновки.. Наприклад, ось який: казки завжди закінчуються. Або ж цей: слухач завжди важливіший і хитріший за оповідача. Оповідач зв'язаний тим, що хоче розповісти. Сама історія має над ним владу. А от слухач бере з неї, що хоче.

От до прикладу троянди — вони теж слухачі. Хитрі. Вони цвітуть навіть для вбивці своєї королеви.

Тому, щоб вижити, треба бути слухачем. Хитрим. Або безжальним. Як троянди або Дібберт, скажімо.

Вона обрала перше. Поки що.

Бредучи крізь нетрі, Агата намагалася думати про що завгодно, лише не про привида Королеви-матері, що тисячами криваво-червоних очей стежив за нею. Цей чіпкий погляд вона відчувала фізично. Колючий. Обволікаючий. Живий.

Її прекрасна сукня — невагома, блакитна, з широкими рукавами, що схожі були на крила райського птаха, — рвалася об пазурі мертвих квітів.

Рукава-крила верещали, розриваючись у тиші.

І чим відчайдушніше вона продиралася через сад, тим глибше вгризалися в неї шипи.

Спека. Духота. Гидкий, важкий, чужий жовтий гердан прилипав до шиї, наче вічний нагадувач про її місце у цьому театрі абсурду.

Агата ненавиділа його. Настільки, що навіть дала йому ім’я. “Воля короля”.

Хай вибачить їй вразливе серце бабусі, але ця прикраса кольору сечі — як не крути — огидна.

Бісить.

І не викинеш: “воля короля”, “подарунок”, “символ”, “наказ”, “не можна знімати”...

Всюди це “не можна”.

Спіткнувшись об підступно виставлений корінь троянди, здерши м’яку тканину черевичка, Агата різко зупинилася.

Це була остання крапля.

— Все. Досить. Узурпатор однак не бачить, — пробурмотіла вона, зірвала гердан і запхала в потаємну кишеню. Хай лежить там — раз уже мусить бути. Тільки б ця “Воля короля” не торкалася до тіла.

Насправді,“Воля короля” для Агати означала набагато більше, ніж цей ланцюг на шиї.

Цей ранок — типовий прояв цього поняття.

Усіма цими дрібними муками.

Подряпаним передпліччям.

Пошматованою нервовою системою.

І — треба дивитися правді в очі — знищеною сукнею.

Всим цим Агата мала завдячувати черговому наказу його королівської Світлості, у якому не було нічого світлого, Геральта-Вільгельма Дібберта.

Офіційно — переможця Відьми Троянд.

Неофіційно — огидномого, старого, знервованого тирана із вокабуляром вуличного матроса.

Коли він волав, здавалося, що світ має скрутитися в калачик і вибачитися.

Ця “воля короля” повзала за Агатою вже багато років — іноді зміїлася тихо, шепотом, а іноді вгризалася в душу - з усім тріском ланцюгів. Вперше вона почула її тієї ночі, коли їй наказали "замарити голову" принцу.

Так, наче це було взагалі можливо. У тій голові й без неї вистачало марень.

Вдруге — коли “Воля” була шпигувати за Освальдом, мов за якоюсь проклятою реліквією, що могла або самознищитися, або рознести довкола все.

Так воно власне і було. Розносив. І не раз.

А сьогодні вранці знайомий капризний голос — із тоном диктатора, який страждає від болячки, про яку не говорять у порядному товаристві — видав нову інструкцію:

— Приволокти того виродка в замок. Негайно!

Саме в таких виразах. І ще дещо додав — низку коментарів, які благородні леді зазвичай не чують і не повторюють. Особливо щодо принців.

Агата вислухала. Зітхнула. І прийняла неминуче - як людина, що знову взуває черевики, що натерли її вісім років тому, але все ще входять у дрес-код.

Колись вона мріяла бути королевою цього замку. Дружиною Освальда. Так обіцяв Дібберт.

Як же вона мріяла наказати вирвати троянди з корінням, засипати цей проклятий сад сіллю, стерти його з пам’яті! Або хоча б засіяти тут поле м’яти, та хоч би й бур’янів - байдуже.

Але що довше вона тут перебувала, то чіткіше розуміла: то був сон. Милий, нетривалий і — не її.

Стосунки між Принцом та Фавориткою давно перетнули платонічну межу. Що це змінювало? Нічого.

Він не був їй другом. Не був коханцем. Не був навіть союзником.

Освальд був... дослідником. Він вивчав її. Розглядав, як щось цікаве, незрозуміле. Можливо, трохи зіпсоване. Мов жабу перед розтином.

І найгірше — здається, він розумів усе.

Розумів, що вона робить. Розумів, навіщо. Розумів, що ця гра з королем — фарс. Але ніколи не казав про це. Навіть поглядом.

Агата ж із кожним днем усе менше вірила у примарне спільне майбутнє. Не тому, що не хотіла. А тому, що бачила: Дібберт міг правити Террою, міг тримати в узді своїх камердинерів, зграю придворних змій і повій, та він не керував сином.

Освальд був його помилкою. Хронічною, болючою і не підвладною розумінню. І Агаті дуже хотілося вірити, що саме тією, що врешті укоротить Узурпатору віку.

Вона підійшла до альтанки.

Колись білосніжна, тепер вона нагадувала гнилий зуб, що виріс посеред кам’яного піднебіння алеї. Сіра, напіврозвалена, з клаптями мережива на колоні, яке пожерли час, волога і байдужість.

Занепад.

Занепад, якому було шістнадцять років.

Занепад, що, за дивним збігом (а може, й ні?), був її ровесником. І, чомусь, здавався братом-близнюком.

Саме тут, у тіні й тиші, Освальд тренувався щодня.

Воїни приходили й ішли — Ліде-лучник, Ліде-мечник, ще якісь мовчазні вбивці без імен, для яких він був лише частиною роботи. Вони зникали. А Освальд — залишався. Чотирнадцять годин на добу.

Тут. Сам. Із сталлю в руках.

З вічними синцями, роздертими руками й ногами. Часто — просто на траві, не тямлячи себе від втоми чи болю. Будь-хто інший уже давно би зламався.

Але не Принц.

Сьогодні ж альтанка була порожньою. Тиша розтікалася липкою слиною, чіплялася до шкіри. Агата зупинилася, глянувши вбік. Принца не було.

Весь її шлях — марнота. Сукня, нерви, крапля крові… усе пішло на даремне. Особливо шкода було сукні.

Агата закусила щоку. Відчувала безвихідь ситуації, але все ж рушила далі — обійти альтанку, роззирнутися. Дурний, недоумкуватий Освальд. Де тебе, лихий забирай, носить?

І…

Знову ледь не впала. Другий раз за день. Черевички точно доведеться викинути.

Вона роздратовано глянула на винуватця своїх незручностей.

Прямо під її ногами, поклавши голову на коріння старого розлогого рододендрону, спав спадкоємець престолу.

“Ідеальна пара”, — роздратовано подумала вона. Живучі, мов бур'яни. Примудряються якимось чудом вижити, попри доволі-таки аскетичні умови життя.

Дівчина мимохіть задивилася на Освальда. Сидів, спершись спиною об дерево, безтурботний і затишний, як великий лінивий кіт. І беззахисний. Таким він здавався тільки уві сні — ефірний, ніби розчинений у тіні листя. Нарешті не хмурився, не іронізував, не сперечався з кожним зустрічним. Аж занадто гарненький. Хотілося поцілувати й прибити — часто одночасно.

Весь у матір. Лорену-провидицю, що гниє тепер у вежі, приречена розмовляти лише з відлунням своїх передбачень.

Отака вона - ціна її лояльності короні Легартів — тому мудра провидиця Лорена виявилася дурнішою за квітку. Ту червону, колючу.

А ще, хвала терріанським ластівкам, Освальд абсолютно нічого не успадкував від батька. Ні краплі. Ні злоби, ні жорстокості. Нікого ніколи не ображав. Принаймні без причини.

Хоча… Ні, він далеко не янгол. Можливо, оту “неянгольськість” і успадкував від короля. Обидва були свавільні, надзвичайно вперті і… лякали. Король - жорстокістю. Освальд - більш витончено – владою над нею. Він говорив — вона мусила робити. Немов альтернативи не існувало. Це не могло не дратувати.

Агата нахилилася, простягла руку, щоб злегка штовхнути його за плече, але… Вона ще не встигла його торкнутися, як він вчепився в неї, його рука здригнулася, наче очікуючи клинка.

Рефлекторно хапає її за руку. Вивертає зухвало, боляче, по-своєму досконало. Гострий біль пронизує зап'ясток, і перш ніж вона встигає щось сказати, її рівновага летить під три чорти. Невдалий рух - і вона падає в траву.

— Що, заради Абсолюта, ти тут робиш? — роздратовано запитав Освальд. Потім згадав про манери. І посміхнувся — невимушено, навіть мило. — Вибач. Але, будь ласка, не підкрадайся до мене так більше ніколи.

Останнє слово — шовкове, оксамитове, з легким натяком на хижий оскал.

Подає руку Агаті, та роздратована, та все ж приймає і зводиться на ноги. Блакитна сукня — безнадійно зіпсована. Зап'ясток болить. А безсовісний принц… Просто стоїть. Дивиться. Очікує.

— Вас бажає бачити його Світлість, — нарешті видає Агата, намагаючись зберегти спокій.

Освальд бурмоче щось собі під ніс, що не слід було б чути стороннім. Але вона чує. І не розуміє.

«Рецидив кретинізму у фатальної помилки світобудови».

“Мабуть, ще не зовсім прокинувся” вирішила для себе Агата.

Немов в підтвердження її думок, Освальд розтягнувся на траві, знову прикрив очі, нарешті видає Агата, намагаючись зберегти спокій. Хлопець завмер зосереджений, немов вирішував якусь неймовірно складну задачу. Агата із досвіду знала, що краще його зараз не чіпати - як правило така “медитація” займе не більше хвилини.

“Красунчик. Шкода, що повний дивак.” - сумно і стомлено подумала вона.

А дивак-красунчик тим часом підвівся. Струсив суху траву з одягу. Відкинув волосся. Куртуазно усміхнувся. Відвісив бездоганний уклін. І заговорив. Голос оксамитовий, теплий. Як майстерний обман.

— Леді Агато, вас провести до замку?

Знову посмішка— як личить спадкоємцю: куртуазно, протокольно, бездоганно. Вона виблискувала, як ідеально відполірована пастка. Агата навіть не встигла роздратуватися, як він уже продовжив: — Хоча сьогодні такий прекрасний і теплий літній день, ви, мабуть, все ж таки більше хотіли б прогулятися по цьому неймовірному саду?

Його голос — шовковий, вкрадливий, надто ввічливий. Він ніколи не питав, тільки змушував думати, що запитує.

— Так, я вважаю це місце надзвичайно привабливим і не проти прогулятися тут з пів годинки, — відгукнулася Агата, спантеличена.

Щось у її тоні змусило Освальда ще раз усміхнутися — чи то самовдоволено, чи то зверхньо. — От і чудово. Яке ж ви, все-таки, чудо.

Тонким аристократичним жестом він підніс її руку до губ, легенько торкнувшись шкіри. Очі його в цей момент не посміхалися.

— Мені дуже шкода, що не зможу приєднатися до вас сьогодні.

Уклін. Усмішка. Ідеально вивірене прощання.

Але, щойно він розвернувся до замку, флер вдоволеності й веселості злетів, як кинута на вітер маска. Спина напружилася, хода стала пружною, погляд — важким. Він більше не грав, не прикидався.

Тепер це був Фрай. Справжній.