Червень, 18
806 нового літочислення
Давно вже перевалило за опівніч. Агата, закутавшись в довгий плащ та підібгавши ноги під себе, сиділа на голій кам'яній долівці темниці Легартів. Вогка, покрита мохом камянка, що слугувала підлогою, відгонила могильним холодом. Вогкість та затхлість, здавалося, просякали аж до кісток… По праву руку металеві грати, по ліву - аж під стелею, маленьке віконце, через яке дівчина-ластівка і влетіла сюди, в камеру… Вона замерзла так, що ледь стримувала цокотіння зубів, та дрижати не можна - на колінах у неї лежала голова зраненого Освальда… Коли вона ще могла бачити його рану, його обличчя - їй, здається, було не так важко… А зараз усюди ця пітьма, цей чорний, клятий морок. Він оточував з усіх боків, слався перед очима, висів над головою невидимою загрозою, безцеремонно заповзав під шкіру, темінь проникала в кожну клітину, і ось уже дівчина - частина пітьми…
Надаремне вона витріщала очі - тут не відрізниш навіть пальців на своїй руці. Морок жив, він кублом гадюк огидно слизнув і переплітався, невидимий, але тяжкий, наче могильний камінь на грудях. Морок дихав, шепотів тисячами вуст, безперестанно і уперто, з посвистом, як падаючий пісок. Агата не прислухалася до свисту мороку - вона і так знала…
- Т-с-с-с… т-с-с-с… - починав він іздалека - Ш-ш-ш-ш-ш… - тут ще вторило около неї – Тсшуу.у..у.у. - шепотіло все разом – А не варто було клясти, відьмо… тс-шс-суу… а тепер умре… ось побачиш… - умре… і не вдієш… уже… нічого… ти…
Агата рідко щось боялась по-справжньому… І зараз їй було не лячно, лише подих перехоплювало і боляче було… і безнадійно було… Вона закусила губу до крові. “Брешеш!! Брешеш!!” - подумки гарчало її нутро зраненим звіром, розриваючи в уяві темінь на шматки - а тіло завмерло, повністю знерухомлене - тільки не потривожить… не причинити зайвого болю - “Він - мій… він буде жити… коли я відступала від свого? Його не сильно поранено… Адже він і досі живий… Ми виберемося звідси… хай тільки прийде до тями… ” Якби ж Агата могла лікувати, як еспери… А вона тільки руйнувала і псувала… Хлопця лихоманило… він не реагував ні на що, повністю провалившись у свої марення. "Отямся ж…"
А морок шумів своє “Т-с-шс-с… Умре… Проклинала… Кляла…”
“Кляла. - спокійно визнала Агата. - Кляла, бо хотіла собі кращої долі… Кляла, бо Дібберти винні в смерті батьків… а, можливо, і відповідальність за смерть брата також на них... хто ж знає? Лорена знала… Освальд знає… Кляла… від безсилля. Кляла… і прощала… І так до запаморочення, до безкінечності, до остервеніння, а тепер ладна тут залишитися довіку - тільки б жив…” І, немов у відповідь на її думки, важко дихаючи Фрай, повторював крізь сон: “Залишся… залишся…” так легко було обманутися, повірити, що це її він кликав… та себе не обдуриш.
Агата нишком прокралася до нього в свідомість, те, що вона бачила, дерло душу… та нічого не поробиш - вона вже сім років знала правду… Лорена їй говорила, застерігала… Вона пам'ятала слова Ліде, немов би вони були сказані вчора “Не прикипай до нього… Не підпускай надто близько… Його доля зав'язана з іншою… Міцно зав'язана… Житиме вона - живий буде і він, варто одному з них померти - потягне іншого… Така доля есперів, ми - не любимо, ми - зав'язані, так, що ні Світло, ні Пітьма, ні Доля, ні Час не розірвуть пута, дорога - одна, навіть коли веде в різні боки… один зве - інший відгукнеться, один падає - інший тримає, не станеш на заваді, бо знесе, зіб'є, зірве всі перепони, як паводок, розметає все на своєму шляху, це вище Небес, довше Вічності, сильніше Смерті….” Священний жах сковував восьмирічну Агату, нічого романтичного в цьому не було, для чого ж добровільно затягувати себе в такі страшні тенета? “Агато, ти - інша, і ти це знаєш… Ти - унікальна, як екзотична квітка, як небачена ніким раніше коштовність. Ти відчуваєш по-іншому, живеш по-іншому… Тебе страшить те, що я зараз сказала… і буде страшити все життя… і це нормально… Існує тоненька ниточка, існує можливість і реальність вашого зближення, але це - завжди по лезу… І… це - зовсім не те, чого хотілося б тобі…” Агата не мала ілюзій. І Агата не мала вибору. Ніколи… За неї вирішила Доля… навіть не її Доля… Тому і кляла… А тепер, як зачарована дивилася на марево Фрая, дивилася, хоч боліло і пекло… Можливо, якщо довго згорати живцем, то відімре і відпаде, не зможе більше пекти пеклом…
“Зачекай, зажди… не тікай… залишся зі мною” знову прошепотів хлопець. Агата поринула в його видіння…
… Її волосся - бронзове, в ньому сяють іскринки схожі на світлячків казкового лісу, запах цвіту акації, що ліниво мліє на сонці зводить з розуму, п'янить… Її очі - зелені, бешкетні, веселі і дуже, дуже сумні… Вона дивиться на світ блискітним поглядом дитини, жадної до вражень. Їй все цікаво, і все байдуже… Ясні, жорстокі і мудрі очі. Вона босонога, і ноги завжди зранені від гострого каміння та коренів… Це мабуть боляче? Та, здається, ця неземна істота не боїться болю… вона його бачила чимало… вона вміє з ним ладнати… Чим рани глибші, тим дзвінкіше вона сміється… Сміється для всіх і кожного - друзів і недругів… А ще… іноді… зовсім не часто, вона посміхається… але не всім… батько бачив лагідно-ніжну її… дівчата-подруги… а зараз вона посміхається йому… Фраю, серце якого колотиться, він не вірить своєму щастю - ось вона, легка, як пір'їнка, зараз злетить в повітря - повітря настільки вологе, густе та ароматне, що, здається, ніби вдихаєш нектар… І він готовий померти, щоб побачити цю посмішку.
А ще, він ладен віддати все на світі, щоб не бачити цю танцівницю ніколи…
І тоді вона починає свій танець…
Танець безумства, танець натхнення, гніву, радості, печалі… Що замішано в тому танці?.. В ньому - все… і в ньому - нічого… Їй не потрібні сенси і пояснення - вона тут… вона є… І він прикипів поглядом - і його вже немає, він пропав… розчинився в погляді…
Босі ноги плетуть візерунки на мокрій від мрячки траві… мрячки водоспаду, що гуркоче десь там, за деревами… Звук стихії і є мелодією її танцю.
Вихор волосся, срібних кілець на її сукні, що дзвіночково колють в самісіньке серце… Під ногами - стежка, під ногами - камені… Босі ноги вкриваються краплями солоного вишневого соку… Хочеться підхопити її на руки - вберегти, але не вдасться… Вона - танцює… Ніхто не сміє заважати.
Навіть він… Вона посміхається йому, вона танцює йому… Треба прийняти правила гри… Гри, яка болить їм обом… їй - ногами… йому - душею.
А небо дзвенить небаченим ніколи птаством… Сонце клубком котиться за верхівки дерев… Час - нитка, змотана в клубок недбало, кимось нетерплячим.
- Ім'я? - Фрай намагається згадати як її звати.
- Називай, як хочеш. Яка різниця? - сміються очі.
Все має свою ціну. Чим же я заплачу за зустріч з тобою? - думає він розгублено… І знає відповідь… Він заплатить сповна… душею.
Та зараз, це - не важливо, то колись - потім. Зараз вона танцює під акомпанемент музики, що чують тільки вони - Фрай та його Лісова Діва. Душа обривається вниз, немов би водяний вир затягує його кудись в безодню, на дно лісового озера, звідтіля в підземну ріку, як в Аверн... Поки триває танок - можливо все, бери в неї все, що схочеш, вона не стане пручатися… покірно віддасть все… навіть життя. Та потім - візьме вона. Сповна, до останньої краплі крові… І вже не посмієш пручатися ти…
Вона віддаляється в танці, біжить, невпинно танцюючи, кличе, вабить, заманює кудись в гущавину… цю силу мабуть, має вона і ще меркуріанські русалки… і він сліпо, заворожений, йде за нею: “Зачекай, тільки зачекай… Дочекайся, чуєш?” в розпачі… на грані слуху… шепоче він.
Агата відчула, що задихається - біль розкраював груди… Більше не може дивитися… Більше не може почувати… випірнула в темряву камери… Хотілось затулити вуха, щоб не чути його ледь чутного шепоту, що гримів громом в німій і сліпій в'язниці - та могла лише заплющити очі… Своя пітьма більш знайома, свійська, з нею - на “ти”, вона мучить - але не так сильно. Вогкий холод проймав наскрізь. Зловісне шепотіння мороку відступило, немов би, натерпівшись тортур разом з Агатою, вирішило відстати від дівчини.
Він вигоїться, він житиме… не заради неї - Агати, заради тої, що приходить у снах… Лорена називала її ім'я одного разу… І Агата запам'ятала його, запам'ятала на все життя: “Літана… Літа…”. Тепле, сонячне імя… куди там чорній Агаті…
…яка занапастила Фрая, коли мусила рятувати… занапастила, бо мала інше єство, бо мала інші сили, яким не могла чинити спротив…
Подумки дівчина знову повернулася у вчорашній вечір, в ту мить, коли вона насичувалась іхором демона, відринувши все людське, що в ній було… В момент повної ейфорії, віддавшись небаченому блаженству, дівчина не почула криків та шуму, а може і чула, та не звернула увагу… А коли зрозуміла, що діється, було уже надто пізно… Декілька не-есперів та демони прийшли за Фраєм…
Що вона вже могла вдіяти?.. Нічого… непомітно перетворившись на ластівку, спостерігала, як не-еспери забирають тіло нерухомого Освальда Дібберта, на зустріч з батьком, що не сулила нічого хорошого для хлопця. Агата розуміла, що його тягнуть на страту… Дібберт не дасть другого шансу… Він ніколи і нікому його не давав… Від розпачу дівчина-ластівка не бачила, куди летить… і все ж інтуїтивно слідувала за Фраєм… До самої в'язниці, куди кинули тіло Освальда…
Далі Агата тормошила Фрая в камері, била по щоках, намагаючись привести до тями, кликала і прокинала… та все було марно… вона і непритомний принц чекали на прихід Узурпатора, але він не з'являвся… Проходила година за годиною, а його не було… Були марення Освальда, що тортурили дівчину… було багато чого… А Дібберт не з'явився… в цьому було щось навіть цинічніше за швидке і холоднокровне вбивство сина… просто кинути його у в'язницю в холод, на вірну смерть і нехтувати ним… точнісінько так, як нехтував все життя…
Лорено, чи ти бачиш зараз, що відбувається? Чи ти бачила це у своїх видіннях, коли марево застилало твої очі? Чи ти цього хотіла для свого Фрая, що був тобі всім світом? Ніхто не відповість зараз на ці питання. Просто нема кому…
Цього разу Агата почула шум в коридорі вчасно. Обережно поклавши голову Фрая на холодний камінь та закинувши плаща у власний сховок у багатомірності, Агата перекинувшись пташкою, заховалася в кутку кімнати…
Кроки наближалися… І кожен крок набатом віддавався в голові дівчини-ластівки…
