Мінорія

Ось я. Стою перед ним. Венеріанська принцеса. Грація й чарівність. Я — перлина цього балу.

А він... навіть не бачить мене!

О ні. Це просто неприйнятно. Я мушу негайно виправити ситуацію.

— Ласкаво просимо на Місяць, лорде ван Вейре, — мій голос солодкий, як щойно зірвана виноградина.

Його погляд на мить зупинився на мені.

А потім — знову на Літу.

Я ніколи, ніколи в житті так не злилася.

Ніхто й ніколи не ігнорував мене отак. Ніхто.

— Ваша п’ятірка справила на нас враження, — я нахилила голову, відкриваючи трохи декольте.

Але, схоже, що б я тут не зробила — Фраю було байдуже.

— Новизна тьмяніє швидко, принцесо, — відповів він, навіть не глянувши на мене.

Блакитні очі все ще мріяли про погляд Літи, ніби варто йому кліпнути — і вона зникне, розтане в повітрі.

Це засмучувало. І розчаровувало.

Перед собою я можу бути чесною: у той момент я приревнувала. І розізлилася. Це ж якесь божевілля! — приревнувати незнайомого хлопця до своєї найкращої подруги, яка навіть не звертає на нього уваги.

Пауза.

Ніби згадавши про манери, він раптово поглянув мені прямо в очі — і я майже захлинулася власним диханням.

— Сяяти й справляти враження в цьому залі — святий обов’язок принцес, які красою та чистотою не поступаються своїм стихіям. Ми ж — лише ваші тіні.

Я відчула підступ… своїм стихіям… моя стихія - емпатія. Він іронізує? Емпатія, кажеш? Це ж треба — лізти до нього в душу просто напролом, коли там явно вже хтось сидить в домашніх капцях із чаєм.

Секундочку. Звідки він знає мою стихію?.. Це випадковість? Чи дійсно…

Може, я просто уявляю?

Та ні ж бо. Це був вишуканий комплімент.

Але не мені.

«Чистотою не поступаються стихіям…» Стихія Літи — природа. Літа не поступається природі. А я поступилася гідністю, здається.

Та стривай, невже стільки напівтонів і схованих сенсів у цій фразі?..

Я різко зиркнула на нього, як після відра холодної води. Достатньо різко, щоб встигнути помітити: його очі сміялися.

Сміялися!

Так воно і є.

Абсолют.

Він мене прочитав. І відчитав. І поставив на місце.

І — ах, витончено, майже ніжно — зробив комплімент. Але Літі!

Просто. Спокійно. Без жодного зусилля.

Я пам’ятаю — мені п’ять, я на дні народження Рени, і тут Мірель вручає їй неймовірні нептуніанські перли. Вони були як гігантські глянцеві вишні, і виблискували так, що моє дитяче “хочу” автоматично перейшло в “ХОЧУ!” з усіма належними ефектами: сльози, тупотіння ногами, драматичне падіння на підлогу посеред тронного залу. Так, я мала непересічний талант ще з пелюшок.

Але знаєш що? Сьогодні я вже не п’ятирічна. Я — Мінорія Лаурель де Селеста. Принцеса Венери. Спадкоємиця Двору Поезії, фаворитка Світанку, діва Злотоцінних Лугів. І якщо якийсь… вискочка думає, що може отак себе зі мною поводити — то я просто зобов’язана поставити його на місце. Інакше я не я.

— Бійтеся своїх бажань, Лорд ван Вейр, — я ніжно кивнула в бік Літи, — вони можуть здійснитися. І в дуже... креативний спосіб.

І він — о, вперше за весь вечір! — усміхнувся. І не просто так. По-справжньому. Я би сказала, надто гарно, надто щиро, аж лячно. Як усмішка того, хто вже виграв, а ти навіть зеленого уявлення не маєш як.

Але ні, мій любий. Не сьогодні.

Я граційно відкинула волосся добре заученим рухом, - ефектна крапка - і вже було відходила — коли…

— А вам, леді Мінорія, слід пам’ятати: не все золото, що має блиск. Зовнішність буває оманлива.

Пробрало. Немовби продовжуючи пророцтво, за спиною лунав його шовковий голос — повільний, майже інтимний, наче хотів залишити слід у мене на шиї:

— Срібло — благородніше. Чистіше. Але Ви про це дізнаєтесь пізніше.

…Вибачте, що?

Ну годі. Божевільний. Дивак. Філософ з Терріанської глушини. Я не обертаючись, попрямувала до Літи. Я чудово відігравала саме втілення врівноваженості, здорового глузду... і, звісно ж, зруйнованих ілюзій..

Лише коли дісталась до неї й змогла сховатись за віяло, дозволила собі той самий погляд — навмисно випадковий, ідеально поставлений.

Все ще дивиться.

А Зеон, що підійшов до нього, бідолашний, щось говорить йому — без шансів. Він Літу бачить, тільки її, і нічого більше.

Ну що ж, Лорд Фрай ван Вейр.

Граймо.

…

— Літо, ну що, визначилася, з ким будеш танцювати? Часу обмаль. Перший танець має початися за твоїм сигналом. — Я вклала в голос усе необхідне: легку байдужість, трохи стурбованості, нотку вишуканої нудьги. Але щось пішло не так, бо навіть я почула у своїх словах надмірне зацікавлення.

— Угу. Зі стіною. У неї чудова постава, вона не коментує мої “занадто складні рухи” і, головне, у неї не пітніють долоні. — Літа картинно зітхнула й примружила очі, уважно мене вивчаючи.

— Я вирішила здатися, — зітхнула вона. — Селена цього не любить, але цей виклик я провалила. Піду визнаю перед нею свою поразку, як тільки вона закінчить розмову з он тим паном.

— Хм… Мабуть, так воно і на краще. — Я схрестила руки на грудях, удаючи глибоку задуму. — Літо, ти Юпітеріанка. Та вони краще ноги собі попереламують, ніж так осоромитися. Хто захоче виглядати незграбною колодою поруч із тобою?

— Колодою? — В її зелених очах спалахнув вогник. — Невдале порівняння, Міно. На моїй планеті дерева ще ті танцюристи. І якщо зазіваєшся — можуть ще й схрумкати тебе надодачу.

— Вічно забуваю, з ким розмовляю! Вибач, Хранителько Юпітера, ображати флору в твоїй присутності — смертний гріх. Але! — Я зробила ефектну паузу, лукаво блиснувши очима. — Якщо ти хочеш чогось… незвичного, то є один варіант.

Літа примружила очі, вловивши зміну в моєму тоні.

— Говори вже. Я морально готова. Хоч і знаю, що нічим добрим для мене це не закінчиться. — Вона схрестила руки, готуючись до чергової авантюри.

Я невинно змигнула віями.

— Сірі Коршуни.

— Хто? Чи, радше, що? Ти знову перебрала первуалі?

— Та ну тебе! — Я картинно закотила очі. — Терріанці, Літо. Просто подумай: це був би розкішний жест — до них ставляться як до чужаків, з недовірою. Селені це сподобається: акт дипломатії від принцеси Внутрішньої Планети. І навіть якщо один із них гепнеться чи танцюватиме, як флімп у багнюці, їм усе пробачать. — Я з лукавинкою продовжила: — Бо дикі. Бо воїни. Бо красунчики. І… — картинно й таємниче замахала віялом біля обличчя. — Якщо вже хтось має право на трохи епатажу, то точно ти. Твоя репутація бездоганна. Це ж витончене та виважене рішення, чи не так?

Літа довго дивилася на мене.

Я могла заприсягтися, що вона гадки не мала, хто такий флімп, і зараз вирішувала, чи готова вона побачити когось, хто танцює, як ця істота.

— І вони погодяться, бо?.. — з сумнівом протягнула вона.

Бо гадки не мають, хто ти, і в яку халепу їх тягнеш.

У цей момент її погляд змінився — стало ясно, що вона все зрозуміла.

— Аж просльозилася… — Вона кивнула, а в її зелених очах спалахнув лукавий вогник.

— Що? — вихопилося в мене надто різко й імпульсивно. Аверн! Нотка паніки точно не залишиться непоміченою.

— То все-таки правильне питання не “що”, а “хто”. Моя повага гостям. — Голос подруги пом’якшав, але лукавинка в ньому бриніла дзвіночком. — Міноріє Злотоцінна, хто з тих “яструбів”, як ти їх називаєш, насмілився відшити незрівнянну тебе?

— Ніхто! — спалахнула я, і як завжди відповіла занадто швидко.

Літа злегка схилила голову на бік. Не повірила.

— Просто... Фрай ван Вейр.

— Ага. — Літа всміхнулася так, що нагадала мені лисичку, яка внюхала запах стиглих ягід. — Отже, жертву обрано. Це ж класична ти - виставити блазнем того, хто не захотів припасти до твоїх ніг за першим покликом. А я, виходить, лише сліпе знаряддя твоєї помсти, підступна, - продовжувала глузувати з мене Літа.

— Та ні! — я пирхнула, але роздратування вивітрилося, Літа показала мені комічність ситуації. — Я б сказала “клинок справедливості” Просто… ну, глянь на нього сама. Той, каштановий. Хочу, щоб він хоч раз спіткнувся. Нічого бути таким ідеальним.

— О. — коротке, але значуще. У перекладі з літо-мови: «Ого». Вразив. Зацікавив. Вкрав подих. Літа зімітувала байдужу посмішку, здогадавшись що виказала себе. - Ну що ж, Злотоцінна, відстоїмо твою честь. Я для тебе навіть тигру вуса в бантики позвязую, чи як там твої високопарні фанатики зазвичай декламують?

Я пирснула, прикрившись віялом, і, на секунду забувши, що всього кілька хвилин тому приглядала Фрая для себе, з чистою совістю передала його в жертву дипломатичним маневрам моєї улюбленої і талановитої подруги.

Вперше в житті спостерігати за розвитком подій було навіть цікавіше, ніж бути в їхньому епіцентрі. І що важливіше — безпечніше для моєї й без того хиткої репутації.

. . .

Літа, мовби випадково, мовби мимохідь, підлетіла до терріанців — така легка, така невимушена, така… без флірту.

Без. Флірту.

У неї, мабуть, особливий талант: не фліртувати настільки, що флірт стає неуникним. Ось, будь ласка, Зеон розцвів у посмішці, як бузок у травні — от прямо видно, як його повело. Бачу, щось їй відповів, з ледь помітним блиском в очах — чарівність рівня «я ж краще ніж він, це очевидно».

А потім — нахилився до Фрая і щось йому шепнув.

Що він йому шепоче? Що, Аверн його забирай, йому треба ще шепотіти?!

І тут — о, тут — почалось найцікавіше.

Ван Фрейт глянув на нього — не просто глянув, а пронизав таким поглядом, що ним можна було б заморозити водоспад на Південному континенті.

А потім — на Літу. І вираз його обличчя змінився. Повільно. Так, ніби він згадав щось настільки важливе, що забути це означало б зрадити самого себе. Це було… моторошно. Моторошно прекрасно.

Тільки б він їй не відмовив! Бо ж така сцена — така пастка! — якщо зійде нанівець, мені буде прикро за всіх жінок, яким він безсоромно морочив голову своєю чарівністю.

Але — ні! Не відмовив. Навіть не завагався! Та він — він виконає будь-яке її бажання. Без запитань і вагань. Я б уже запідозрила щось кримінальне — гіпноз, вплив на нейромережу, якесь закляття з арсеналу юпітеріанських жерців чи хто вони там? — та ж це ж Літа! Моя Літа не зробила б нічого подібного. То що тоді?

А Фрай… О, Фрай. Він усміхнувся — такою бешкетною, зухвалою, невинно-хижою усмішкою - типовий серцеїд, який знає, що ти підеш за ним куди попросить — навіть на підборах, навіть у прірву. І протягнув руку, вкладаючи в цей жест усе: вишуканість, запрошення, трохи покори і крапельку влади, що межує з нахабством. Ніби це його рішення, ніби це не Літа підійшла, не вона попросила, не їй… потрібно. Просила, уявіть собі!

Принцеса Літана Юпітеріанська опустилася до прохань, і він усе переінакшив так, що тепер виглядає, ніби він — захоплений залицяльник, а вона — лише об’єкт його уваги.

Браво, Лорде ван Вейре. Вишукано, бездоганно, стратегічно.

Але не варто забувати, що ця гра — тепер не тільки його. Він ще не знає, який контракт підписав, не читаючи дрібного шрифту.