Червень, 805 нового літочислення

Вкриті віковим мохом стіни замка Легартів світилися смарагдово-зеленим сяйвом від яскравого та гарячого серпневого сонця. Занедбаний сад здавався зовсім покинутим та пустим і Агата ненавиділа це місце з дитинства. Вона завжди відчувала щось моторошне, проходячи по цих алеях-пустках… Згадувалися історію про сім'ю Небесного Престолу, жорстоко розтерзану демонами в стінах власного замку. Бабуся їй розповідала, що колись це місце виглядало точно як на картині на стіні камінної зали - сад і навіть сам замок потопав у трояндах - улюблених квітах королеви. Червона троянда була символом Втраченої династії. Мати-королева, казкова красуня, буцімто, була відьмою, і за своїм садом душі не чула, доглядала його власноруч, плекала кожну квітку. Бабця Агати вічно розповідала небувальщину, говорила, що королева могла за ніч виростити цілий сад, і що троянди цвіли навіть взимку. Агата в це не вірила і винесла з цієї оповіді тільки один урок - будь якій казці приходить кінець, і який фінал буде - щасливий чи сумний, залежить від того, хто його пише. Щоб домогтися свого, потрібно багато трудитися або бути дуже хитрим. Особисто їй більше імпонувало останнє.

Дівчина, спотикаючись та бредучи по непролазним нетрям сухих троянд, роблячи зачіпки на новому прекрасному небесно-блакитному платті об шипи давно мертвих квітів, мимоволі почала вірити в підступного привида Королеви-матері, яка норовила вчепитися в поділ її прекрасної сукні. Спека стояла неймовірна, на шиї бовтався дурний ґердан із бридких жовтих самоцвітів, який не пасував до плаття, і бісив страшенно - але носити потрібно - нічого не поробиш, бо, як любила говорити її мама, “треба виконувати волю Короля”, який подарував цю жахливу прикрасу і наказав ніколи її не знімати. Ще одна колючка боляче вп'ялася в шкіру. “Все. З мене досить” - подумала Агата і зняла обридливу штукенцію із шиї та запхнула у маленьку таємну кишеньку на сукні.

Не минула “воля Короля” її і сьогодні. Всіма цими муками дівчина завдячувала черговому наказу його королівської Світлості, у якому не було нічого світлого, Короля Геральта-Вільгельма Дібберта - переможця огидної відьми троянд, з вини якої вона геть розідрала нову - і не дешеву! - сукню. “Воля короля” отруювала життя Агаті вже багато років. Вона була неминуча, коли той наказав замарити голову Принцу - ніби-то це було можливо! - вона підленько пошкреблася до дверей її душі, коли було віддано наказ шпигувати за Освальдом. Сьогодні зранку, ця сама “воля”, капризним волаючим тоном вічно незадоволеного Узурпатора веліла приволокти в замок цього виродка негайно - саме в таких виразах. І коли він ще додав пару слів, які не були звичні для ніжних леді, детально розписуючи, що він думає про спадкоємця престолу - тут він не шкодував епітетів та порівнянь - Агата зрозуміла, що зустріч з “улюбленим” садом неминуча, і стоїчно прийняла її.

Думка про те, що вона могла б одного прекрасного дня стати королевою цього замку - і наказати нарешті слугам викорчувати всі чагарі, до останньої сухої троянди, гріла душу дівчини, але вона не надто на це розраховувала.

Відносини між принцом та фавориткою давно перестали бути платонічними, що, за великим рахунком, не значило взагалі абсолютно нічого. Агату дратувала звичка Освальда розглядати її, як якусь дивну тваринку - мало не з науковим інтересом. Дівчині здавалось, що той бачить її наскрізь, длубається в її думках, препарує її рішення з беземоційністю вченого, який розбирає мишу на органи. Підтвердження своїй теорії вона, звісно, знайти не могла, тому доводилося завдовольнятися здогадками. А ще, здається, Освальд чудово розумів роль батька у всьому цьому театрі, хоч ніяк і не демонстрував цього. З кожним днем Агата все менше вірила у ймовірність її з принцем одруження, і вона ясно розуміла, що навіть Король не зможе тут ні на що вплинути: тиран та деспот міг управляти всім і всіма, але, за іронією долі, він не мав абсолютно ніякої управи на сина.

Вона наблизилася до старої, колись білосніжної, а зараз сірої напівзруйнованої альтанки. Споруда гнилим зламаним зубом випиналася трохи обіч центральної алеї і навіювала думки про занепад та розруху, яка панувала в замку останні шістнадцять років. Саме тут, схований від сторонніх поглядів, принц тренувався кожного дня зі своїми безкінечними наставниками. Ліде-лучник, Ліде-мечник, ще якісь головорізи, з якими спадкоємець проводив по чотирнадцять годин на добу, зустрічалися кожного дня з ним саме тут. Ні одна інша людина не витримала б такого розкладу, але не Освальд.

Зараз місце було тихим і зовсім пустим. Агата подумала, що всі її старання були зведені нанівець - принца не було. “Нова сукня, нерви і навіть пару крапель крові з роздертого передпліччя - все намарно…” Особливо засмутила сукня. Від безвиході дівчина вирішила обійти Альтанку… І ледве не впала на спадкоємця престолу. Той дрімав у тіні розлого рододендрону, що примудрився якимось чудом вижити попри доволі-таки аскетичні умови життя в саду.

Дівчина мимохіть задивилася на Освальда. Він сидів, спершись спиною об дерево, чимось нагадуючи великого лінивого кота. Тільки уві сні він здавався беззахисним абсолютно ефірним створінням, він не хмурився, і не іронізував, не сперечався з кожним зустрічним. Гарненький хлопець - дуже схожий на маму і який абсолютно нічого не перейняв від батька - в ньому не було ні краплі злоби, жорстокості, він не ображав нікого… принаймні без причини, але все-ж таки Агата знала, що характер Освальда також далеко не янгольський. Мабуть, якраз-таки ця “неянгольськість” від короля і успадкована - обидва були свавільні і надзвичайно вперті, і, на превеликий жаль для неї, вона була вимушена коритися обом. Обидва трохи її лякали - Король жорстокістю і безпощадністю, а Освальд тим, що було притаманним лише йому - безмежною владою над нею, він говорив - вона мусила робити, немов би альтернативи не послухатися просто не було. Це нервувало.

Агата нахилилася та простягла руку, щоб злегка штовхнути його плече, але не встигла вона до нього торкнутися, як хлопець різко підвівся, і одним стрімким рухом вивернув її запястя в бік. Дівчину пронизав гострий біль, вона, щоб зменшити тиск на руку невдало перемістила вагу тіла, і вмить пірнула в траву.

- Що, заради Абсолюта, ти тут робиш? - роздратовано запитав Освальд, а потім, згадавши про манери посміхнувся невимушено. - Вибач. Не підкрадайся до мене так більше ніколи.

- Вибачте, ваша Високість. - Агата звелась на ноги. Блакитна сукня була уже безнадійно зіпсована, запясток болів. А безсовісний принц мовчки дивився на неї, очікуючи на відповідь. - Вас бажає бачити його Світлість.

Принц роздратовано пробурмотів щось, що не слід було чути стороннім, Агата розчула лише “рецидив кретинізму у фатальної помилки світобудови” і вирішила, що принц ще не зовсім прокинувся. Немов в підтвердження її думок, Освальд розтягнувся на траві, знову прикрив очі, але вже ні краплі того янгольського спокою в ньому не було. Хлопець замер в напрузі і сконцентувався, немов би вирішував у голові неймовірно складну задачу. Агата із особистого досвіду знала, що краще його зараз не чіпать - як правило така “медитація” займала в нього не більше хвилини. “Красунчик, шкода, все ж що він зовсім дивак” сумно подумала дівчина. Дивак-красунчик в той час піднявся і струсив суху траву з одягу, відкинув волосся, куртуазно і протокольно усміхнувся, відвісив уклін і проговорив улесливим голосом з оксамитовими нотками.

- Леді Агато, вас провести до замку? - і перш ніж дівчина встигла відреагувати, він продовжив, - Хоча сьогодні такий прекрасний і теплий літній день, ви мабуть все ж таки більше хотіли б прогулятися по цьому неймовірному саду?

Як зачарована, Агата беземоційно повторила:

- Так, я вважаю це місце надзвичайно привабливим і не проти прогулятися тут з пів годинки.

- От і чудово. Яке ж ви - все-таки чудо. Мені дуже шкода, що не зможу приєднатися до вас сьогодні.

Він ввічливо уклонився, ще раз посміхнувся, поцілував руку своїй “дамі серця” і пішов у бік замку, лишивши Агату стовбичити серед сухих кущів біля напівзруйнованої альтанки із трохи замисленим розфокусованим поглядом і відсутнім виразом обличчя.

Варто було Фраю відійти, як флер вдоволеності і веселості миттю злетів. Він нахмурився і зібрався, немов би леопард перед стрибком.