Мінорія

Почався танець.

Фрай вів її по залу так, наче вимальовував кожен крок пензлем по натягнутому полотну. Його рука впевнено тримала її вузьку долоню, інша ж — лише зап’ястям торкалася шовку на її спині - обурливо стриманий жест. Протокольний початок, бездоганна рівність ліній, сувора витонченість, але під цією байдужістю вирувала буря. Вона спалахувала в кожному русі, відчувалася в кожному обережному, але інтуїтивно непристойному дотику.

Юпітеріанське танго — не просто танець, а ритуал. Виклик. Боротьба і злиття. Його вивчають із дитинства, але навіть на Юпітері мало хто може опанувати його повністю. І ще менше тих, хто міг стати рівним Літі. Але Фрай зміг.

Він не домінував, не змушував, не брав силою. Кожен легкий жест, ледь помітне натискання пальців, невагоме ковзання долоні — він знав її крок ще до того, як вона сама про нього думала. Вона могла гратися, вислизати, хитрувати — але куди б не йшла, він був поруч, на півподиху попереду, стираючи відстань між ними, створюючи ілюзію вибору, якого насправді не було. Він не гнався — і все ж вона не могла втекти.

Літа приймала цей ритм, наче саму долю — без опору, без страху, але з тремтінням, яке не могла втамувати. Його рука — гаряча, палаюча навіть через тонку тканину, — ковзнула уздовж її спини. Її шовкова сукня прилипала до розпаленого тіла. Стегно до стегна. Плече під рукою. Долоня в долоні.

Мелодія змінилася. Ритм став більш швидким, зухвалим, нестримним як Юпітеріанські водоспади. Задушливий полудень змішаний із прохолодою крапель на шкірі. Запах акацій — пряний, дурманний, затягував у забуття. Танець вимагав. Вмовляв. Силував забути про все і просто… горіти.

Я вдивлялася в них, і мене не покидало відчуття, що я підглядаю за чимось, надто особистим, надто відвертим - тим, що ховають за зачиненими дверима. Мені б відвести погляд, але я не могла. Їхній танець, балансував на межі пристойності, але не перетинав її. Жодного вульгарного погляду, жодного липкого натяку, жодного зайвого дотику. І все ж… У тому, як Фрай вів її, було щось небезпечне, витончене — дражливе, майже знущальне. Він контролював її навіть не прагнучи цього, і саме тому це виглядало так безсоромно. Я помітила як її подих збився на одному з піруетів. Як вона майже непомітно затримала погляд на його губах - о, як мило, Літо, ти уже навіть не приховуєш, що тонеш у ньому! Граєшся з вогнем - він марить тобою не менше…

Літині рухи були плавними, витонченими, але я бачила, як вона випробовує межі, кидає йому виклик. Вислизає — лише для того, щоб він повернув її назад. Провокує — і приймає його відповідь.

І як же витончено вона провокувала…Вона ковзає за його спину. Всього пів крока. Близько. Хвилююче близько, і перш ніж він встигає повернутися, її руки лягають йому на плечі. Це не ніжний дотик — це власницький, нахабний жест. Вона зволікає.

Її груди майже торкаються його спини. Її дихання — гаряче, відчутне, занадто близько. Вона не каже нічого, не робить нічого зайвого, просто залишається там, змушуючи його відчути себе тим, кого обирають.

Його рух майже невидимий. Лише коротке напруження м’язів, різкий поворот — і ось уже він веде.

Вона не опирається.

Її тіло — вихор світла й тканини. Волосся розтріпалося, додаючи їй ще більше дикої, небезпечної вроди. Порожевілі щічки краще всякої косметики. Із зачіски випала троянда, але кого це взагалі цікавить, коли поруч — Літа?

Фрай навіть не глянув на квітку.

Він нахилився нижче.

Занадто низько.

Його губи - за міліметри від її.

Достатньо близько, щоб вона відчула його тепло, щоб тонка тканина її сукні раптово здалася зайвою перешкодою. Невже він зараз?..

Я забула вдихнути. Кінець танцю? Фінальний акцент? Якщо всі ми були розчаровані і не готові до завершення, що ж тоді говорити про цю парочку?

Та перш ніж ця мить розчинилася в чомусь ще більш небезпечному, він, жартома, знову поніс її у вир танцю. Знову не втримався, не готовий відпустити її… зарано… він не награвся.

Вона знала це. І їй подобалося.

Літа сміялася, щаслива, розкрита, вільна. Вона забула про натовп, про чужі погляди. Лише вона. Лише він. Рух, відчуття, гра.

І цей танець був не просто танцем.

Це було щось більше.

Це була маленька смерть і маленьке народження.

Гола, чиста пристрасть.

Здивування спалахнуло в її очах, коли він посміхнувся — лукаво, впевнено. В петлиці його піджака тепер палала та сама троянда, яка щойно лежала на підлозі. Магія? Спритність? Вона не знала, та її очі сяяли.

Ще один пірует. І він за її спиною. Його руки — примарні, ледь вловимі, але вона відчувала їх. О, я теж відчувала. Плече. Передпліччя. Долоні ковзають вздовж її тіла, не торкаючись, і все ж... Від одного цього напівдотику в повітрі бриніло щось гаряче, небезпечне. Літа подивилася на нього розгублено. Її шовкова сукня тремтіла на грудях від частого дихання.

Він схиляючи голову до плеча, так близько, що достатньо було б найменшого руху - і він торкнувся, варто було б їм подивитися одне на одного — і їхні губи зустрілися б.

І саме це було найзухвалішим усьому цьому танці.

Він не залишив на ній нічого — жодного дотику, жодного виправдання. Лише цей розпечений до білого момент, який волав про продовження. Момент пристрасті і в той же час - поваги.

Літа повільно видихнула.

Фініта.

Браво.

Публіка весело переговорювалася, хтось навіть плескав у долоні. Я готова була поклястися своїм іменем, що вони сприйняли танець як талановиту постановку. Та й чого приховувати — якби я сама не наінтригувала всього цього, то ні за що б не повірила, що ці двоє не знайомі. Ван Вейр із легкою посмішкою уклонився та провів Літу вглиб зали, до мене. Вона ледь трималася на ногах.

Ще б пак. Навіть мене після такого похитувало.

Підійшовши, він злегка нахилився, і я раптом відчула його голос дуже близько:

— Я вас розчарував, правда? — його усмішка була такою щирою й заразною, як у дитини, що отримала подарунок, про який мріяла все життя, що я навіть не змогла розізлитися. — Дякую Вам, леді Міноріє… за можливість, яку я, за всіма правилами пристойності, мав би ввічливо проігнорувати. Я ж пообіцяв принцу Едріану — разів зо сто — бути хорошим хлопчиком, не встрявати в історії й не привертати до себе уваги. Знаєте… з цим у мене, м’яко кажучи, не складається.

- Помітно. - Літа все ще спиралася на його руку, із тією ж відчайдушно-щасливою посмішкою, ніби боялася — варто їй поворухнутися, і він розтане.

-Де на Террі так навчають танцювати? - театрально здивувалася я.

— Нудне дитинство, — знизав плечима Фрай. — Бойові мистецтва, танці й мови — це все, чим можна було розважитися в замку Леггартів, леді Міноріє. Тільки в тринадцять я зрозумів: якщо вдатися до шантажу й компромісів із совістю, можна отримати від батька доступ до книг.

Я примружилася. Це жарт? Чи… Ні. Не жарт. Йому пекли ці слова.

— Вашого батька?.. — і тут мене пронизало. — Ви ж… жартуєте? Ви що… Освальд?!

Я витріщилася на нього мовчки. Ось він. Легендарний зрадник. Ім’я, яке не сходить із вуст пліткарів увесь вечір. Узурпаторський син.

Вау. Просто… Вау.

— Ну, це також та частина де мені важко не привертати зайвої уваги і не знаходити клопоти на свою голову — вимушено посміхнувся він. — Фрай. Фрай ван Вейр. Я відрікся від свого імені. І хто б на моєму місці вчинив інакше?

Його погляд ковзнув по залі, ніби його щось відволікло. А може, хтось - от як Едріан, наприклад, що свердлив його поглядом. Але очі Фрая за мить повернувся до Літи — і його голос змінився. Став тихим, м’яким, майже зламаним.

— Принцесо Літана… мені дуже шкода, що нам доводиться прощатися.

Він не відводив від неї очей. Його голос звучав настільки інтимно, що я раптом відчула себе зайвою.

— Принц Едріан уже підготував довгу розмову про вільності, які я собі дозволив, — додав він, обернувшись у бік принца з ледь помітним роздратуванням. Його губи смикнулися у посмішці, яка виглядала майже вибачливо.

Потім він нахилився трохи ближче. Його голос став шепотом.

— Але, якщо чесно… я не шкодую.

Літа затамувала подих. Вона не кліпала, не ворушилася, тільки дивилася на нього так, ніби боялася прокинутися.

— Я теж, — видихнула вона і опустила очі. Вії здригнулися, як крильця метелика.

— Можливо, я втратив контроль… можливо, зайшов занадто далеко… Але не існує скарбу, на який я проміняв би бодай мить цього танцю.

Його пальці ковзнули до її руки. Ледь-ледь, ніби боячись зруйнувати магію, він торкнувся губами кінчиків її пальців. Літа затамувала подих—тепло його дотику, хоч і майже невагоме, обпалювало.

— Дякую Вам за цей танець.

Літа не відповіла. Здається, вона просто не могла. Обличчя її палахкотіло — і я була певна: винен тут уже не танець.

Я закотила очі.

— Ой, припиніть, обидва. Це вже занадто мило, — пробурмотіла я.

Але, як би я не бурчала, відчуття залишилося: щойно між ними сталося щось дуже важливе. Щось, що вже не зітреш.

Свідомість Лорени перепурхнула до Фрая,який підійшов до Едріана, що ще трохи і насильно відтягнув би його за руку від Літи. Він повернувся так, щоб все ще чути голос капризної та примхливої Венери.

- Літа, що взагалі це було?

- Танго. Справжнє юпітеріанське танго. - задумливо відповіла його Доля, мовби нічого надзвичайного й не сталося.

— Танго, кажеш? — Міна звузила очі. — Ой, та ну? Я ж бачила танці… але те, що щойно відбулося, до них не відноситься.

— Це ж чому? — Літа здивовано глянула на неї. — Тобі не сподобалось?

— Та не так, як тобі, очевидно, — фиркнула Мінорія. — Але знаєш… проблема не в танці. Проблема в тому, що ви там, здається, коханням займалися на очах у всієї зали!

Фрай не міг не відзначити, що своєю безцеремонністю вона могла б дати фору навіть Зеону.

Хлопець ледь посміхнувся, згадавши як мило знічується Літа, коли її задіваєш за живе, але, на його подив, дівчина, хоч явно розгубилася, але все ж знайшла, що відповісти.

- Ти маєш рацію, це було дещо відверто… - повільно мовила вона, і в голосі прозвучала така м'яка усмішка, що Фрая ледь не пробило на сміх. Він навіть не вдавав що слухає Леггарта.

— От тільки я не можу згадати, коли саме перестала контролювати себе…

— Ой, дозволь, я нагадаю! — з іронічним ентузіазмом втрутилася Мінорія. — Як тільки він взяв тебе за руку! Літо! Припини, дивитися на нього так замріяно, немов би це - твій особистий Абсолют! Це не пристойно так дивитися на того, кого тільки но… відтанцювала тут до знемоги. Люди спостерігають!

- Заздри мовчки.

- Мовчки вже не вийде. Та де той бісів первуаль коли він так треба? Закоханою ти станеш ще нестрепнішою…

У Фрая серце солодко защеміло.

Вона не образилася. Вона зрозуміла все — до останнього напівтону. Вловила кожен сенс, кожен підтекст. Почула його клич… і відгукнулася.

Добре.

Він буде навіки проклятим, якщо колись вона покличе його, а він не прийде. Навіть із найдальшого куточка Всесвіту. Навіть із потойбіччя.

А поки що…

Фрай трохи нахилив голову, спостерігаючи, як Літа, не усвідомлюючи, торкається кінчиків пальців, там, де він щойно їх поцілував.

Щоки її й досі палали.

Гаразд.

Він дозволить собі ще трошки побути нестерпно щасливим і вільним. Як у дитинстві, на лимонних лугах, коли ще вірилося в краще.