…А в тронній залі, як завжди, панував напівморок, незважаючи на палючий сонячний день. Брунатно-сині кола розповзлися перед поглядом Фрая, накотив головний біль і нудота. Призвичаївшись до темряви, кола зникли… решта симптомів отруєння демонічним бурштином залишилися. Опанувавши себе, він вкотре подякував Абсолюту за те, що він не емпат-еспер, бо його відразу ж розмазало б по підлозі, а так, ще нічого… тримається.

Вкотре хлопець подумки вжахнувся, як змінилося місце, порівняно з його видіннями минулого: багато світла через великі аркоподібні вітражні вікна, які зараз були щільно затягнуті важкими портьерами чорного кольору з золотавим візерунком, вічні квіти Дому Лагертів також зникли. “У труні на цвинтарі, і то затишніше” - роздратовано подумав Фрай.

Ефемерні тіні від тисячі свічок скакали по стінах, вогники були розкидані абсолютно по всіх поверхнях залу, вони надавали залі химерного відчуття безкінечного простору. Якось так - зависнувши над всім світом - без простору і часу - Фрай завжди уявляв собі останній, сорок восьмий вимір - вимір, звідкіля не повертаються.

Єдиною точкою, на якій можна було сфокусувати погляд, був огидний брудно-жовтий трон, але це не приносило полегшення, бо Фрай знав - варто було підійти ближче, як накриє ще потужнішою хвилею головного болю. Раніше цього одоробла не було в залі - він пам'ятав із видінь інший - срібний трон - ще один втрачений символ згубленої Династії. Фрай з роздратуванням подумав, що знаючи цю бридку наволоч, яку всі називали його батьком, він міг віддати наказ його переплавити, або просто зруйнувати.

Трон з демонічного бурштину - справжній пам'ятник параної. Так і смердить страхом перед есперами. В цій кімнаті таких "пам'ятників" було ще декілька - корона, просто гігантська, гротескна, абсолютно не пропорційна і позбавлена здорового глузду - немов би Короля робить корона! А ще те, що блискало очицями і масляно переливалося слизькою шкірою біля ніг так званого правителя, зубате дещо, схоже на горгулію, дещо кострубате чорне, гігантська жаба, риба і найгидкіша собака в світі одночасно. Цьому було ім'я. Демон сімнадцятого виміру з варіації Всесвіту Дигма-53. Або просто абад-жерун. Тупе, але жорстоке створіння, здатне виконувати тільки наказ “жерти”. Звідси і назва… - через головний біль думки сповільнювалися плавно перетікаючи одна в одну, притуплюючи увагу і розмиваючи все у марення і потік свідомості.

Абад-жерун глипав зараз на Фрая своїми масляно-мутним поглядом, і немов із нетерпінням підіймав голову на господаря, ніби питав “це ж мій обід, правда?” Але це також була Фраєва фантазія, пов'язана із погіршенням стану - ця тварюка не здатна на будь-який прояв комунікації. Просто тупа лялька - цей вимір для його мозку надто швидкий, а для тіла трохи сповільнений, це неспівпадіння ритмів Терри робить із тварюки дебіла. Саме ця істота, в купі із демонічним бурштином зараз була причиною Фраєвого раптового недугу.

На жаль, йому так і не вдалося за більше, ніж десять років навчитися ставити блок на свідомість, але це й не дивувало, процедура була достатньо болюча і потребувала фізичної наявності ще одного еспера. Це не лекція, її в астралі не прочитаєш.

Не звертаючи уваги на чоловіка, що сидів на троні, Фрай театрально-повільно і абсолютно з байдужим виразом обличчя підійшов до стіни, взяв з рівного ряду стільців біля столу один, поставив його по центру зали, так близько до Узурпатора, наскільки міг, не втративши при цьому свідомість. З кожним кроком біль у голові посилювався прямо-таки в геометричній прогресії. З роздратуванням Фрай подумав, що попри всі тренування, його досі відділяють від Узурпатора добрі десять метрів. Розвернув стілець спинкою вперед і нахабно всівся на нього, склавши лікті на спинку і однією рукою підперши голову. Фрай мовчки дивився на батька - зараз мало послідувати обурення. Хлопець не помилився: реакція не змусила себе довго чекати.

- Освальде! Підіймися в присутності короля!!! Коли це я дозволяв тобі сісти? - заволав так, ніби раскал його вкусив, Узурпатор, хвиля ехо розійшлась по пустій залі. “Ну і кому я зробив гірше?” - саркастично подумав хлопець, тамуюючи і без того злісний біль. Хлопець театрально зітхнув, піджав губи і спокійно повільно проговорив, розтягуючи слова, немов з розмовляв з душевно-хворим:

- В твоїй сентенції як мінімум дві помилки. Хоча, потенційно - три. По-перше, моє ім'я - Фрай. По-друге, ти - не Король, а Узурпатор, коли ти вже нарешті запам'ятаєш це? А потенційна третя заключається в тому, що ти прекрасно знаєш, що я не буду стояти, бо не маю ні краплі поваги до тебе. І тут є два сценарії розвитку подій: перший - сценарій дуже болючої пихи - ти все-таки змусиш мене встати, натравивши свого милого песика на мене, тоді зав'яжеться бійка, і наша розмова піде твоєму пожирачу під хвіст - чи що там у нього? Я тішу себе надією що я тут у справі, чи ти скучив? - хлопець із вдаваним здивуванням підняв одну брову. - А другий сценарій, назвімо його - діловий: ти залишиш все як є, і нарешті перейдеш до суті справи, зекономивши нам купу часу при цьому. - Фрай відчував майже садистське задоволення, спостерігаючи за безсиллям Узурпатора. Той чотири рази змінився в обличчі від Фраєвої зухвалості, але протиставити йому було нічого і Узурпатор це чудово знав. Щось стримувало душогуба від усунення досадної перешкоди - сина-еспера, інакше Фрай, без сумніву, давно був би мертвим. Хлопець трохи міцніше зжав спинку стільця однією рукою, розуміючи, що напад Жеруна-дигма-53 зовсім виключати не можна.

- Твоє ім'я - не Фрай, а Освальд Геральт Вільхельм ван Дібберт, ім'я дане тобі батьком при народженні, і ти не можеш відректись від нього.

- А… так-так… а ще “смердюче щеня проклятої відьми”, і як там… моє улюблене: “продукт недозволеного кохання демона і відьми-повії”, я вже мовчу про звичне і миле моєму серцю “проклятий виродок”. То може додамо до імені тоді всі титули, якими ти мене величаєш, так буде навіть ефектніше - будь-яка із шваб звучить приємніше, ніж згадка про те, що я твій син. - Фрай замовкнув, ніби прислухався на мить.

- О… а ти молодець, яке геніальне рішення, - продовжував Фрай, коментуючи вочевидь неозвучені думки короля. - Знову сто ударів батога. Ніякої оригінальності. Хоч би одна наша “розмова” закінчилася по-іншому. Юрба вже звикла до вистави - пора змінить репертуар! - продовжував блазнювати Фрай. Навіть сам собі він не міг пояснити, на чому більше базувалося його зухвальство: на ненависті, чи на болю, від якого хлопець буквально сходив з розуму.

- Якщо ти такий розумний, то ти прекрасно знаєш, чому ти тут.

- Так. - дуркувати більше не хотілося. Біль фізичний різко витіснився болем душевним, а в голові тенькало одне слово - "Ліде". Він зосередився на тому, щоб втримати рівні інотації. Узурпатор не мусив навіть здогадуватися, наскільки йому зараз паскудно.

- Леді Лорена завтра помре, - почув, ніби крізь товщу води, власний голос Фрай. - і ти хочеш перемир'я, і не хочеш цього показати, тому зараз будеш мені погрожувати і хамити. А потім все закінчиться батогом. Можемо переходити до останньої частини. Вона обов'язкова, я так розумію - все решта - не цікаво, ми це проходили. - попри ту маячню, яку ніс Фрай автоматично, в мозку, що здавалося вже починав витікати через вуха, була тільки одна думка: “Її завтра не стане”.

Навдивовижу, Узурпатор тільки видихнув, пропустивши всю тираду повз вуха, лиш по холодному погляду очей можна було здогадатися, що він хоче смерті Фрая не менше, ніж хлопець мріяв про “передчасну погибель батька”.

- Материна смерть, клятий виродку, на твоїх руках, а ти ще смієш жартувати з цього приводу?

Фрай завмер. Ще секунда - і він кинеться - байдуже на його проклятий бурштин, скажених демонів - не думати - діяти… але він не міг собі дозволити, бо надто багато зараз стояло на кону.

- О… то це ж звичайно моя провина… - Фрай не збирався мовчати цього разу, так, це засмутить Лорену, але, можливо другого шансу вже не буде. Весь біль, що збирався всі ці роки виплеснувся і зупинитися Фрай уже не міг. - Це ж яка я паскуда: замкнув її у вежі з демонічного бурштину, яка повільно вбиває її навіть зараз, коли Абсолют знає, чим ми тут маємося, це ж я, звичайно, викрав її у віці шістнадцяти років, зруйнував її домівку, стратив її сім'ю, зарізав у неї на очах Королеву Троянд, яка була їй майже сестрою, я вже мовчу про найбридкіше - те, що сам факт мого народження означає… Але так, ти правий, я винен в смерті матері!

- Стули писка, щеня! Це все ваша магія!!! Вона її вбиває! - несамовито волав Король. Знову завів стару волинку.

- Магія? - з презирством підняв брову Фрай. - Я тобі що магічка-жебрачка, розцяцькована золотом з ринковій площі? Хоча, тобі, що - магія, не - магія… Це треба книги читати, а тобі ніколи, ти демонам дупи підтираєш. Часом не підкажеш, коли і як часто ми з матір'ю практикуєм чорне відьмацтво? - Фрай закотив очі - Запитай у "кохання мого" Агати.

Щось пригадавши, король невдоволено глянув на хлопця.

- До речі, де ця хвойда Агата? Я ж сказав їй, щоб вона тебе привела!! Вона посміла мене ослухатись?

- За для чого вона тобі тут? Бачити оце все лайно? Ні, вона залишилася помилуватися садом. Трохи проти своєї волі, щоправда. - Фрай байдуже знизав плечима.

- Ти не міг!! На ній захист!!

- Був. - усміхнувся Фрай майже весело. - Але злий дух Королеви-матері, сухий сад, пекуче сонце і блакитна сукня, придбана майже за останні гроші, зробили свою справу. - “Ну для чого я взагалі згадав її у розмові? Бевзь. Не потрібно було втручатися, прийшов би під конвоєм, а так буде її покарано за те, що я злегковажив. Та що ж… Facilis descensus Averni… Легкий спуск через Аверн…” - промайнуло в думках Фрая, потім він відмітив, що перед прощанням потрібно Агаті залишити якихось коштовних речей, і попросити, щоб не ховала в себе вдома, бо після всього, що трапиться завтра, її будуть обшукувати в першу чергу. В решті-решт, хай там як, але він відчував особисту відповідальність за неї. “І ще необхідно було як слід перевірити її лінії ймовірності. Обов'язково.” - прийняв рішення Фрай.

Правитель роздратовано подивився на сина.

- Ти такий же макоцвітний, як і твоя матінка.

- Моя матір не божевільна! - зі злобою відповів Фрай.

- Чого вартував лише її ультиматум про Юпітеріанське Танго! Ваша парочка сидить мені вже поперек горлянки!

- О… то ти також не знаєш на трясця я його вивчаю вже сім років? - вперше щиро здивувався Фрай. - Я думав це твій новий спосіб з мене познущатися. “Хоча… для цього треба мати певну фантазію” - відмітив про себе хлопець.

- Це ж треба!! Є щось, чого навіть такий оракул як ти не знає? - зі злобою виплюнув батько. - Дар підвів?

Фрай промовчав. Були певні правила, яким Ліде наказала підкорятися. Майбутнє певних критеріїв він не повинен був перевіряти - з чим хлопець категорично був не згоден - завжди краще знати. Але з Ліде він не сперечався, в цьому питанні вона йому заборонила порпатися категорично.

- Завтра Леді Лорена помре, - холодно продовжував батько, але Фрай помітив біль в його очах, захований десь дуже глибоко. "Це ж треба - у цій гидоті ще залишилася хоч крапля людського. І завтра вона, ця дещиця, помре разом з матір'ю." - похмуро подумав хлопець. - Ти знаєш, що це значить для тебе. Гадаю, час визначитися на чиєму ти боці. Як тільки твоєї матері не стане, разом з неї злетить в Аверн і моя обіцянка дбати про тебе.

- Клятвопреступник, який тримає обіцянки. Цікаво. - хмикнув Фрай.

Узурпатор замовк, добираючи слова і повністю ігноруючи сина, а потім вдруге за день здивував хлопця:

- Є в мене думка, що ти знаєш, де меч… - отак от просто, без жодного вступу і пояснення, він різко змінив тему, і Фраєві на мить здалося, що на фоні вбивчого головного болю у нього розігралися слухові галюцинації.

-Де що? - перепитав Фрай. - Звісно в цойґгавзі, де ж ще бути всьому гострому і небезпечному у домі параноїка?

- І ти хочеш сказати, що нічого не знаєш про Меч Небесного Престолу. Королівський Артефакт? - знову пропустив їдучу репліку Узурпатор.

- Отакої! Ну і кому ж у цій сім'ї носити титул макоцвітного? Звичайно, я тягаю цього "магічного" - Фрай знову іронічно глянув на батька - меча за собою скрізь. Т-сс-с-с-с!! Нікому не говори, тільки… Я зарив його в саду і поставив Агату охороняти його.

Хлопець замовк.

- Якщо чесно, я не маю ні жодного уявлення про що ти - гірко засміявся Фрай. - Вона ніколи не довіряла мені настільки і ні разу не згадала про нього.

- А мені докладали, що всі ваші зустрічі проходять в цілковитій мовчанці! - гарикнув Узурпатор так, що аж стіни задрижали.

Стало тихо.

Фрай прикусив язика. Емоції, головний біль і абсурдність того, що тут відбувалося далися взнаки - він послабив пильність.

- Хотів попросити тебе про дозвіл з нею попрощатися, - хлопець вагався, голос прозвучав розгублено і жалюгідно, відбився ехом пустої зали і нерішучість Фрая заповнила весь простір, багатократно повторюючись. Плювати він хотів на все, він має побачити її востаннє, перед тим як відпустить назавжди.

Узурпатор байдуже знизав плечима:

- Це не змінить уже нічого! - з презирством докинув він. - Чому б і ні? Шкода, але правило десяти хвилинної зустрічі ніхто не скасовував. І присутність леді Агати обов'язкова.

Юлава, ледь помітна посмішка на вустах Фрая свідчила про те, що ця відповідь його задовольнила.

- Звичайно. - зітхнув Фрай.

- Буде тобі завдатком... Думай, Освальде. Твоє бажання свободи може здійснитися, варто тобі допомогти з пошуками. Сам подумай, підеш куди захочеш, займатимешся, чим забагнеться. Гадаю, ти розумієш, що у разі відмови я або згодую тебе демонам, або посаджу у бурштинову кімнату на місце матері.

Душогубець немигаючим поглядом дивився на сина, поглядом кобри - безжальним і байдужим..

- Будуть розв'язані руки, чи не так? Так от чим тебе шантажувала матір всі ці роки! Завдаси мені шкоди - і ніколи не побачиш меча? - питання було риторичне. Відповідь Фрай знав ще до того, як його поставив. - І тут також вона тебе переграла… І що взагалі в тій клятій іграшці такого?

- Лайдак і блазень, замість сина, пощастило ж мені! То дізнайся, якщо не знаєш. У тебе є час до післязавтра. Часу на твої трюки у тебе більше, ніж достатньо. - холодно сказав Узурпатор. - Якщо ти хочеш волі… Фрай… - підступно додав король, - ти приймеш правильне рішення. Ти подумай лишень… Поїдеш шукати свого давно мертвого принца, плести інтриги проти мене - все, про що ти мрієш з народження, мій вірний спадкоємцю престола. - іронічно посміхнувся батько.

- Добре, батьку. - вперше за все своє життя вимовив Освальд. І відвів погляд. Підвівся. - Я піду?

Король задоволено посміхнувся і кивнув.

“Мале щеня купилося… Чудово. Ось якої заспівав, коли зрозумів, що більше не вийде ховатися за материну спідницю. З таким союзником - розумів Дібберт - довести до розуму почате буде в рази легше. Спокусити Освальда на престол - і я отримаю ручного еспера. Тим паче, що Лорена зі своїм "кодексом честі" вже не буде крутитися під ногами."

Якраз зараз проблем на голову Узурпатора сипалася ціла купа… Час не чекає… Демони лізуть з усіх вимірів і потроху віджирають його землі. Сьогодні прийшла новина про те, що з Північного Краю були вибиті вірні прибічники Небесного Престолу, господарі тих земель, які хоч і не були лояльні до Дібберта, опору не чинили, бо вічно були зайняті - відбивали північні землі від демонів. Цього разу шансів у них просто не було - Вищий, Карро розтерзав всю сім'ю. Що таке два еспери проти Вищого демона? Новина була б чудовою, якби він не знав, що демон оголосив себе Князем Півночі. Вдіяти Дібберт проти Карро нічогісінько не міг, адже сам відкрив дорогу в цей світ створінням, що в сотні разів сильніші за нього… Нічого, коли в нього буде меч Хранителя Терри і Освальд в кишені, він зможе дати відсіч. Він був в цьому впевнений. Майже.