Мінорія

Я у самісінькому вирі життя.

У серці блиску, галасу й гіпнотичного дзвону келихів. Дзеркала, музика, коштовності, сміх, танці — усе зливається золотим маревом, надто блискуче і… надто нудне без перльвуалю - блаженного напою, який я вже півгодини як обіцяла собі знайти, але все ще не знайшла. Класика.

Я вдихнула глибше, примружилася від яскравого світла кришталевих люстр. Ах, якби можна було спинити цей момент — щоб блиск залишався на шкірі, щоб тканина сукні здавалася ще ніжнішою, щоб погляди—всі до єдиного!—належали тільки мені.

Але, хай йому грім, поряд стояла Літа.

Звісно, я люблю Літу, вона частина моєї душі - при цьому очевидно краща і добріша. Але чому, о Абсолют, чому вона мусила так сяяти саме сьогодні?

Її сукня — юпітеріанська розкіш — обтікала її, наче рідкий смарагд, а коштовне каміння вбирало світло й розкидало його довкола ніжним мерехтінням. Тканина ідеально облягала її тонку талію, підкреслювала легкість рухів. Кілька малахітових камінців бриніли у волоссі, а тонка ніжно-рожева троянда, заколота над вухом, виглядала так, наче її тільки-но зірвали.

Та навіть не це було найгірше. Найгірше — оце її просте, дурненьке, невинне смикання пасма волосся. Якби я могла хоч злегка зачепити її ліктем. Просто щоб... знаєте. Випадково. Не можна ж так відкрито показувати, що на душі.

— Ти нервуєшся, Літо, — сказала я так, як вмію тільки я: солодко, із натяком “Люди дивляться!”

— З чого б? Просто відміню… Це - просто танець, Міно, — пробурмотіла вона, кусаючи губу.

Просто танець?

Просто танець?!

Я б плеснула себе по чолі, але зачіска.

Це був перший танець!

Уся зала чекає, поки вона, принцеса Юпітера, вийде на паркет і зачарує гостей юпітанго—і вона каже «просто відміню»?! Я лише похитала головою.

Ну, звісно. Літа завжди була така.

І я б навіть могла б змиритися з її славою - куди правду діти - в танцях мені з нею рівнятися - але ні! Доля вирішила випробувати моє терпіння і доброчинність . Партнер Літи кудись зник. Немає його. А Королева Селена — та ще залізна леді — не дозволяє змінювати плани. Усе, як є, і крапка — жодних винятків, жодних поблажок. Мій іспит на янголятко я, звісно, провалила з тріском. Бо замість того, щоб смиренно прийняти долю, я інтригувала, як навіжена, намагаючись вибити цей перший танець собі.

Тим часом герольд розгорнув сувій.

«Принц Едріан ван Леггарт, лорд Креіл ван Рейн, лорд Фрай ван Вейр, лорд Джейс ван Лір та лорд Зеон ван Ксі, Володарі Благословенної Терри!»

Ой. Ой-ой-ой.

Спочатку — німа тиша. Потім — як якщо б по залі пройшовся буревій. Оце зараз почнеться.

Ахання, смішки, здивування — зала затріпотіла відлуннями шереху і. шепоту, як стукіт дощу по даху - спочатку поодинокі, а потім раптові та невпинні, звідусіль:

— «Сірі Коршуни!»

— «Глянь на отого… це ж…»

— «Він, він… Освальд фон Дібберт…!»

— «Син зрадника…»

— «Я б на місці Едріана…»

— «…Вовки Терри…»

-”...і він поруч із законним наступником…”

- той, хто зардив раз, зрадить і вдруге…

Так, це була сенсація. Та що там - скандал... А вони — ці п’ятеро — просто йшли вперед. Ніби ходять на аудієнцію до кожного з Векторату простору і часу щодня і по черзі. Ніби цей зал належав їм із народження.

Чомусь Рена нервово хіхікає, а Рей пошепки її відчитує «Ти ж донька Королеви Селени», — бурмоче вона, так, наче це має магічно зупинити істерику. Та хто б казав. Вона сама шепоче при самісінькій Селені — от би її хтось відчитав. Я б, звісно, зробила це з радістю, але зараз була зайнята важливішим - я вся перетворилася на споглядання.

Пятірка терріанців, тим часом байдужа до реакції залу приблизилась до королеви.

О, благословенні зірки, чому я не народилася на Террі?

Чому у нас, на Венері, немає таких чоловіків?

З таким профілем. З такою лінією плечей..

Рену нарешті заціпило. А точніше — обірвало на півслові. А знаєш чому? Принц Едріан Терріанський дивився її прямо в очі, не намагаючись відвести погляд. І принцеса Місяця зніяковіла! Ого, ущипніть мене, я Рену знаю все життя, і готова заприсягтися, що це в неї вперше! Я б, може, й звернула увагу, розклала це по поличках, але… мені було просто не до того.

Бо вся увага, геть уся моя аристократична концентрація — була на іншому. На п’ятірці. Я чудово знаю - зараз будуть нудні формальності і банальності. Принц представився, королева привітно кивнула, Рена, з її добре відпрацьованими інтонаціями, чомусь затнулася — о зорі, навіть голос тремтів! Але вибачте, у мене був значно важливіший обов’язок — максимально гідно, максимально непомітно розглядати п’ятірку. І повірте, це мистецтво, яке вимагає тренування. Так, дехто вправляється у стрільбі з арбалета, а я — в аналізі чужих думок і аур на швидкість. Не дарма ж я - емпат.

Але, ох уже ці коршуни!..

Їх однолітки в залі виглядали як декоративні диванні собачки — ці милі, блискучі, породисті створіння, що годяться хіба сидіти на подушках, поки хтось вирішує долю світів. А ці — ні, ці були з іншої казки. Хижаки з Терри. Хижаки в оксамитовому камуфляжі.

Навіть коли вони стояли мовчки, навіть коли посміхались — усе в них кричало:

Вижили.

Воювали.

Вигризли.

Вони пройшли демонічний апокаліпсис, втратили більше, ніж решта з нас коли-небудь матиме, і все ж… вирвали свою планету, повернули з лап Узурпатора.

З крові й попелу, з тіней і полум’я. І повернули її собі, як леви відвойовують прайд.

Я дивилася на них — і всередині щось тремтіло. Не від страху. Від захвату. Від того дикого, підкіркового усвідомлення, що ти бачиш не просто майбутнє епохи. Ти бачиш тих, хто її створює.

І якщо вони — коршуни, то я, вибачте, радше пірну в небо з ними, ігноруючи можливі фатальні наслідки, ніж сягну безсмертя серед пуделів.

От тільки з котрим? Вибір шикарний, насправді…

Дихай Міно, просто дихай… Привітна посмішка…

Едріан. Ох. Невблаганно спокійний, упевнений, як людина, яка точно знає: він — не просто на своєму місці, він — центр цього місця.

Його погляд пронизує, як лезо — і не тому, що агресивний, а тому що гострий. Такі не питають дозволу — вони беруть.

Глибокий вдих.

Поруч із ним — Креїл.

Сріблясте волосся, аж до пояса. А очі… Що це? Чому?

Сріблясті очі! Від природи?! Яка природа творить таке?! Це явно мутація, якщо так, то… що він таке?

Втім… мені краще не знати. Бо від його погляду хотілося або завмерти, або… тікати. Щось у ньому було нелюдське. Прекрасне. Але не для ніжних принцес, як я, ох ні.

Крок. Реверанс. Формальності, Міно. Формальності.

Зеон.

У нього була та усмішка. ТА сама. З категорії «я просто добрий хлопець», «довірся мені», «можеш залишити в мене серце на ніч — збережу, чесно».

Ага. Звісно. Іще трохи — і я попрошу його потримати мою діадему, він не гірший за мене. Треба запитати у мами чи не приховує вона від мене братика?

Ця усмішка була аж занадто щирою і мала б обеззброювати. І вона дійсно обеззброювала. Але не в тому сенсі, в якому хотілося б. Молодший за решту, і через те — прозоріший.

Гарячий серпанок довкола, наче повітря над палаючим полем. Аура піроманта ворушилася, мерехтіла, пульсувала — його сила не спала, вона була тут, поруч, просто під шкірою. Без намордника.

Не такий витриманий, не такий загартований.

Його магія просочувалась у рухи, дихання, навіть погляд. Занадто багато сили, занадто мало контролю. І через це — в сто крат небезпечніший.

Не варто злити мене, красуне, бо від тебе залишиться тільки попіл.

Терріанський коршун під маскою безневинного підлітка.

Коли ти бачиш полум’я просто в очах — без фільтрів, без стримань, без вибачень — стає очевидно: ось хто лишає після себе згарище. Усміхаючись.

Я ледь стрималася, щоб не відступити на крок. І водночас — химерно захотілося ще ближче.

Яка дурна ідея, Міно. Але ж яка спокуслива.

Я підморгнула йому. І, здається, зробила це трохи занадто щиро. Ну… горіти — то вже з феєрверком.

Чууудовенько, хто там далі?

Далі — Джейс. Задумливий, майже нудьгуючий, втомлений... але не дайте себе обдурити. Цей чоловік бачив усе. Абсолютно все.

І, що гірше — розумів.

Від нього віяло спокоєм — густим, як ранковий туман над озером.

Спокоєм, у якому хочеться втопитися.

А ще — захистом. Не показним, не демонстративним, а таким, що просто є. Типу: «ти не можеш зламатися — я тут, я триматиму».

Зеленоокий блондин.

Виглядав так, ніби прокинувся вже змученим, але все одно витримає ще сто років війни, якщо треба.

Я зиркнула на Рей, та робила вигляд, що не помічала його — і, ох, як же їй зараз подобалося те, чого вона не помічала! Я б сказала навіть — надто.

Відчувалося, що в Рени сьогодні є всі шанси на вечір без нотацій. Реяна мліла від таких — тихих, надійних, розумних… і, вибач, сестро, нудних.

Хоча, підозрюю, що в Джейса там усередині не просто книга — ціла бібліотека зі стелажами небезпек і скелетів.

Ну і, звісно, я була б не я, якби не обрала собі фаворита ще біля дверей. Щойно він з’явився з іншого боку зали - його доля вже була вирішена. Мною.

У мене око наметане в таких питаннях.

Фрай.

Я вдихнула глибше.

О, будь ласка, тільки не настільки красивий, як я собі науявляла.

Але ні… Аверн!

Настільки.

Мій погляд упав на його каштанове волосся — недбало розтріпане, одне пасмо вибилося вперед… і чомусь у мене засвербіла рука — так хотілося відкинути його за вухо.

З цієї миті мої подруги, лорди, музика, жарти й дипломатія — все перестало існувати.

Світ стиснувся до однієї фігури.

І перш ніж дорікати мені, покажіть дівчину, яка побачивши його — змогла б відвести погляд.

Він був шедевром.

Суцільні сто дев’яносто три — можливо, навіть чотири — сантиметри грації.

Довгі ноги. Широкі плечі.

Каштанове волосся розсипалося по сорочці, комірець якої був розстебнутий — зухвало, недбало.

А я чомусь знала, що його скромно опущений погляд може обпекти льодяною синявою — або бути теплим і прозорим, ясним, як опали.

Аристократичний ніс. Вольова лінія підборіддя.

І щось… незрозуміле.

Стиснуті в кулаки руки, напружена щелепа, бліде обличчя — наче побачив привида.

Погляд — відсутній, розгублений.

Але мить — і все змінилося.

Погляд Фрая — крижаний, відсторонений — спалахнув нептуніанськими аквамариинами.

Він ожив. Усміхнувся ледве помітно. Зрадів.

Впізнав. Знайшов те, чого так довго шукав…

О Зорі!!!

Він дивився на мене!

…А, ні. Майже.

Здалося.

Я ковтнула повітря, розгублено кліпнула — і таки змусила себе простежити, куди насправді був звернений той погляд.

Попри те, що відірвати очі від нього — наче розірвати щось живе в собі — я мусила знати.

І побачила.

Ну звісно. Вона.

Літа.

Всередині в мене щось скрутилося вузлом.

Але ні, не ревнощі.

Зовсім ні.

Просто… просто я завжди уявляла, що якщо з’явиться чоловік, який буде виглядати отак, і який буде дивитися отак…

То дивитиметься він тільки на мене.

Бо я ж — Мінорія Венеріанська.

Перша красуня цього залу. Та й будь-якого іншого.

Всі це знають.

Всі, крім Фрая.

А Фрай досі дивився на Літу.

Від цього погляду в мені зашаруділо щось нетерпляче — хотілося вибігти із зали, схопити олівець і блокнот, встигнути… бодай зробити ескіз.

Ван Вейр здавався зітканим із напів-світла і напів-тьми. Профіль. Погляд кудись туди, вдалечінь — на силует дівчини.

Літу я б, звісно, розмила. Або, принаймні, зробила б блондинкою.

Він дивився так, ніби… знає її цілу вічність. Ніби вона — його останній шанс на порятунок.

Його останній подих.

Але це було не те, що я бачила раніше. Не звична жага, не волога похіть. Це було… обожнення. І воно рвало мене на шматки. Сильніше, ніж будь-що інше.

Він виглядав оберігаючим, аж нереально ніжним — так, ніби вона для нього найцінніше у світі. Складно описати. Ніби під закляттям. Ніби стоїть на краю прірви — і якщо відведе очі, провалиться.

Звідки ця увага до неї? До незнайомки? Незнайомки ж? Агов, Літо, ти його знаєш? Літо, ти там що?

А Літа… нічого.

Просто нічого.

Нервує через свій дурнуватий танець.

Я ледь не закотила очі. Ну от як так можна? Вона повністю випала з реальності — замкнулася у своїх думках, і навіть не намагалася вдавати, що помічає, що навколо неї коїться щось епохальне.

А він же… кличе! Молить! Я ледь не підскочила, чесно. Хотілося підійти й просто смикнути її за руку:

Глянь, Літо. Глянь, як він горить! Для тебе!

П’ятірка елегантно відступила вбік, щось пошепки обговорюючи, а нові гості вже зупинилися перед очима Її Величності.

А тим часом ті очі, які мені були справді потрібні, шукали не мене.

Ні. Це нестерпно. Я не дозволю, щоб усе закінчилося так.

Не тіште себе ілюзіями, лорде ван Вейр, — вам потрібна я. Ви просто ще не встигли цього усвідомити.

Але не хвилюйтеся — я буду ніжною.

Просто покажу вам, наскільки фатально ви помилилися у своєму виборі.