Листопад, 798 нового літочислення

Фрай відчув хвилювання і радісне передчуття ще до того, як зрозумів, де він. Озирнувся - усе знайоме. Луг пахне медом, небо - кольору лимону, золотиста трава, якій ніколи не судилося стати стернею, небо без краю палає перед заходом сонця.

- Ліде? - з надією протягнув він.

Мама з'явилася за його спиною, як завжди тихо. Тендітна з рудим волоссям, що спалахувало в променях, вона посміхнулася - тепло але з тінню втоми в зелених очах.

- Скільки разів казала: я - мама, не - Ліде, не наставник, - її сміх задзвенів лугом, і здавалося, все навколо посміхнулося разом з нею.

- Мама - це по-дитячому. А Лорена - ну… я не знаю… ти - Еспер-Абсолют, я думаю, це - занадто. Ліде - учитель наставник. Тобі підходить.

- Маєш рацію, якщо “мама” ти вже переріс, а Лорена ще поки занадто, зупинимося, на “Ліде”. Згодна. - Лорену завжди забавляла оця риса Фрая, читати між рядків. Давати речам справжні імена. Вона лагідно посміхнулася. Фрай тим часом розмірковував далі:

- Щоправда, це трохи не чесно. Я завжди називаю словом “ліде” самозванців. Ну які наставники можуть вийти з посіпак Дібберта? Ліде-мечник - гидкий тип, але я мушу слухатися. - презирливо зморщив ніс хлопчик.

- І тому, ти - великий молодець, не дратуєш батька зайвий раз. - вона ледь стримала усмішку.

- І тому, я - великий лицемір. - буркнув Фрай, передражнивши її тон.

— Ох, ні, ти - точно не лицемір — Ліде розсміялася дзвінкіше, аж Фрай мимоволі всміхнувся. — Чутки про твої "подвиги" доходять навіть до мене, а до мене мало що долітає впринципі. Не мрій, що батько зляже від серцевого нападу через твої витівки. Марні надії.

- Я знаю. - серйозно сказав хлопчик. А потім похмуро додав: - Я перевіряв.

Ліде знову засміялася, але в її голосі промайнув смуток

- Рада, що ти вчишся, але мені шкода, що ти витрачаєш сили Дару на дурниці.

- А мені шкода, що крім Дару мені дістався мій батько. Це ціле прокляття. - Фрай опустив очі, уважно роздивляючись щось під ногами, його плечі мимохіть опустилися.

- Із сьомим днем народження, малий зухвальцю. - перевела тему мама.

- Я знав, що сьогодні буде тренування, - очі хлопця стали хитрі, мов у лисеняти. - Ти ніколи не пропускала мої дні народження. Я чекав. Але сподівався, що ми побачимося раніше. У нас не було тренувань два місяці. Ти погано себе почуваєш?

- Швидше втомлена. Мені потрібен час, щоб відновити сили, це нормально, Фрай. - швидко сказала вона, але в її голосі промайнула тінь виправдання. Фрай це помітив.

- І щоразу більше...

— Ти ростеш, і вчити тебе стає все важче, — Ліде відвела погляд, ніби ховаючи щось у глибині очей.

- Батько не здогадується? - від тривоги голос прозвучав трохи вище.

— Хвала Абсолюту, твій батько — феноменальний невіглас, — вона всміхнулася, але без радості.

— І це його згубить, — Фрай стиснув кулаки. — Я казав йому: ще не пізно все змінити. Якби він слухав хоч когось, крім демонів, що керують ним як хочуть.

- Фрай, після останньої такої розмови ти два тижні не міг звестися з ліжка. Він знову накаже тебе відшмагати, якщо якщо почує про Принца чи зречення престолу.

— Я бачив лінії ймовірності, — вперто відрізав хлопчик. — Є шанс, що він мене послухає. Навіть якщо його посіпаки заб’ють мене на місці, я не зупинюсь. Ми всі загинемо, якщо Принц не повернеться на Престол Неба. Про що батько думав, скидаючи Короля? Чого він добився? Оні роздеруть цей світ на шматки.

- Оні? - мати посміхнулась - Ти часу надаремно не втрачав. Ти добрався до Історії Непамятних Часів?

- Мені ну-у-удно. - протягнув хлопчик. - Ліде-науковець знає тільки геральдику, а я її давно вивчив. Уявляєш, він намагається мені довести, що геральдика - це єдина наука яку я маю знати. Та це ж - взагалі не наука! Батько змушує дружити з дворянськими дітьми, але нееспери в десять років — як ми у чотири.

— Ти звучиш пихато, Фрай, — Ліде глянула на нього з докором. — Нееспери — суть нашого світу. Ми, еспери, існуємо заради них.

- Знаю, знаю - -він зітхнув, не замислюючись повсторив стару, як світ істину: — Нееспери — перші. Еспери створені Абсолютом, щоб за допомогою Верховного Векторату Часу захищати, оберігати та примножувати мир.

- А як можна примножити мир? - здивовано запитала мама.

— Не знаю. Сам вигадав. - хлопчик відверто дуркував.

— Годі жартувати. Припини злити батька. Твої наміри благородні, але марні.

— Я бачив лінії, — втомлено повторив Фрай. — Є ймовірність. Я відчуваю її так само, як зараз відчуваю тебе.

— Якби ми мали доступ до Архібібліотек, — Ліде зітхнула, — ти б стільки дізнався.

— Якби його милість король Геральт-Вільгельм умів не лише мечем махати, а й читати, у нас була б бібліотека, — Фрай закотив очі.

— Він уміє читати, і у палаці колись була неймовірно велика бібліотека — машинально відповіла Ліде, думаючи про щось інше.

— То хай хоч раз це продемонструє, — буркнув хлопчик. - А ще навик критичного мислення також би йому не завадив. Та для нього це була б певно “надсила”.

- Немає слова “надсила” .

- Уже є. Я - сказав, а отже воно є. Це як з цим неймовірним місцем. Ми його бачим - отже воно існує. Правда?

- Тобі тут подобається? - посміхнулася мати. - Це Венеріанські ландшафти.

- То ми на Венері?

Ліде заперечно похитала головою.

А де?

— Тут, — сказала вона, усміхаючись. — Просто "тут". Це наш луг.

Медово-лимонний. Запам’ятай його добре.

— А він справжній?

— Справжні речі — не завжди ті, які можна помацати. Іноді найбільш справжнє — у тобі. А все інше — змінюється.

— Як сни?

— І сни, і думки, і всі ці луги… Вони — частина тебе. - Вона зітхнула й торкнулася його чола. — Я зробила це місце з любові до тебе. Щоб ти міг сюди приходити, коли світ ставатиме надто гучним.

— А як я зумію сюди потрапити сам?

— Серце підкаже. Якщо ти відчуєш, що тобі є з ким поділитися теплом і тишею, або навпаки, якщо запах меду і лимонної м’яти буде потрібен тобі як дихання, щоб врятуватися від самотності — ти потрапиш сюди. Додому.

Фрай закрив очі, вдихаючи аромат квітів, і прошепотів: — Я не хочу тебе втратити. Не хочу бути самотнім

— Ти не втратиш мене. Я завжди буду з тобою. У тобі. Навіть якщо ти цього не помітиш.

Вона провела пальцями по його щоках, запам’ятовуючи.

— Але одного дня… ти обов'язково матимеш рухатися сам, у напрямку, який може здаватись тобі хибним.

— Чому?

— Тому що ти незвичайна дитина, Фраю. Ти — той, хто успадкує…

Вона замовкла. Її голос затремтів.

— …успадкує надто багато.

— Я не хочу надто багато. Я хочу… просто бути з тобою.

— І будеш. Але вже по-іншому. Щось ми з тобою заговорилися, а час спливає… - немов би прокинулася від сумних думок мама. Де ми зупинилися?

Ти мені не встиглаа пояснити теорію Множинних Вимірів.

- Точно… Існує теорія Множинних Вимірів, - почала урок Ліде. Тепер уже Фрай не посмів би перебити її, навіть якби побачив батькового демона, що вальсував у матері за спиною. - Згідно з цією теорією для багатьох подій у Трьохвимірних системах, однією - але не єдиною - з котрих є Земля, існує ймовірність справдитися. Це те, що вмієш відчувати ти, хоча це називається не відчувати, а мати здатність детектувати для подальшого корегування елемента сингулярності через простір Множинних Вимірів. А простіше кажучи, у системі Множинних Вимірів кожен вибір створює ймовірність. Ти вмієш бачити ці ймовірності — не просто відчувати, а знаходити їх у просторі вимірів, щоб, в подальшому за бажанням, намагатися маніпулювати ними. Запитуй, якщо щось неясно. - мати побачила в очах сина запитання і зупинилася.

— Якщо я бачу ймовірності, то можу сягати інших вимірів?

— Так, — кивнула вона. — Коли ти виростеш і оволодієш Даром, ти станеш Еспер-Абсолютом — наближеним до Абсолюта, а зараз мільйон полів-ймовірностей виростають з кожного твого кроку і це робить тебе самовпевненим і вразливим одночасно.

— Ти Еспер-Абсолют? - проігнорував критику Ліде Фрай.

— Так, — Ліде замовкла, даючи йому час осмислити. — Є ймовірні події й ті, що стануться обов’язково. Останні називають Фатумом, але навіть Абсолютний Фатум не завжди певний.

— Чому? — Фрай нахмурився.

— Бо події перетинаються, сплітаються, змінюють одна одну, — пояснила вона. — Як камінь у воді — хвилі розходяться й торкаються всього, що є на їхньому шляху: щось відносять вдаль, щось сточуюють, а щось роблять мокрим.

— Тобто поле ймовірностей? — уточнив він.

— Саме так, — Ліде всміхнулася. — Воно буває ширшим чи вужчим, сильнішим чи слабшим. Ти поки бачиш лише можливості, але не їхню силу.

— Поки? — перепитав Фрай, забувши про мовчання перепитав Фрай, від цікавості забувши навіть про ненависний з першого дня свого існування “мовчи поки не спитали” принцип.

— Ти навчишся бачити величину ймовірностей, — її голос став тихшим, — коли успадкуєш це.

— Успадкую? — він глянув на неї пильно. — Від тебе? То я генетично його від тебе успадкував і мені треба підрости, щоб його набути? - перепитав Фрай, не розуміючи в чому підступ і чому так неохоче про це говорить матір.

Ліде відвела очі.

— Поки вважай, що так.

— Ти щось приховуєш, — Фрай стиснув губи.

— Є правда, яку краще не знати, — м’яко сказала вона.

— Це дурниця для боягузів. Завжди краще знати, — вперто відповів він.

Ліде сумно всміхнулася.

- Хто-хто, а ти зрозумієш і дуже скоро наскільки ти помиляєшся. Прийде день, коли знання долі — твоєї чи близьких — ляже тягарем на душу.

Фрай опустив голову, задумавшись. Потім глянув на неї, шукаючи відповідь у її очах.

- Малоймовірно. Завжди краще знати, Ліде. - підняв бездонні очі на маму Фрай, ніби намагаючись прочитати її думки.

— Упертюх, — вона похитала головою. — У полі ймовірностей важливо не лише бачити, а й розуміти, що реально змінити. Але ніхто з нас не може прорахувати все точно.

Навіть ти? Навіть Абсолют?

Це не можливо для нас, тому що ми надто мало живем, і при цьому кожну секунду, поки ми живемо, система також змінюється, роблячи наші розрахуннки безглуздими. Це тільки якщо розглядати нашу тривимірну систему. Та коли спроектувати цю проблему на Систему Множинних Вимірів, або просто Всесвіт? Скільки абсолютного часу не займав би розрахунок, майже завжди існує можливість повернутися в те місце і час, з якого він почався. Де він актуальний та релевантний.

- Отак ми з тобою функціонуємо? То хто там у Всесвіті прораховує все для нас? - уточнив Фрай.

- Дізнаєшся одного разу. Зараз відповідь здасться тобі надто заплутаною і неймовірною.

- Якщо все прораховується, і можна змінити, чому тоді існує Абсолютний Фатум?

- Це парадокс Всесвіту. Це така річ, яку всі хочуть обійти, але майже нікому не вдається.

— Чому? — щиро здивувався Фрай.

— Бо фатум — не подія. Це… вектор.

— Вектор?

— Напрям, мій любий. Сила, яка веде. Ти можеш боротися, ухилятися, танцювати на краєчку обриву… але фатум — це те, що вплетено в саме тіло світу. Тобто ти танцюватимеш із долею, Фраю, і не завжди знатимеш, хто веде.

Він трохи подумав, потім запитав: — А ти віриш у нього?

— Я вірю у вибір. Але знаю, що вибір — це завжди гра між тим, що ти хочеш… і тим, що мусиш.

— А я щось… мушу?

Ліде пригорнула його до себе.

— Ще ні. Зараз ти просто мій хлопчик. І ми з тобою навчаємося на медово-лимонному лузі, і в нас поки є час.

Її голос був м’який, але десь у глибині — тріснутий.

— Колись… коли це місце зітреться з пам’яті, і слово "невідворотність" ляже свинцем на душу… — вона ковтнула повітря. — ...згадай: ти вже переміг. Якщо зумів вижити — ти вже переміг.

Він обійняв її міцніше.

— Я згадаю, мамо. Обіцяю.

- бачу ти засвоїв теорію - задоволено і гордо всміхнулась мама.

- Тебе це дивує? - обурився хлопчик.

-Тобі хоч цілих сім років, але ти ще й досі малий, який не вміє блокувати свої вміння, що дуже енергозатратно і не вміє приховувати від оточуючих суть твого Дару, що уже небезпечно.

- Я тренувався, але в мене так нічого і не вийшло, Ліде. - Більше всього на світі Фрай ненавидів визнавати, що чогось не зумів, підвів. Йому було неймовірно соромно. - Еспер невдаха.

- Нічого Фрай, все в тебе вийде. Твій шлях ще тільки починається.

Хлопцю на секунду здалося, що він почув смуток у маминому голосі, але коли він підняв голову і подивився на неї, вона стояла в ореолі рудого палаючого волосся і посміхалася ніжно і трохи розгублено.

Потім почалися години тренувань — важкі, але приємні, бо це час із мамою. Ще бажаніший від того, що випадав не часто.