Червень, 16
806 нового літочислення

Фрай

Агата зустріла мене перед входом в материну кімнату. Це була дівчина-енігма, нерозгадана загадка для мене, оскільки переглядати її лінії ймовірності було завжди незвичайно тяжко - і я ніколи не міг зрозуміти причину. Відчуття, немов дивишся в середину напівтемної кімнати, і уже розумієш, що тобі ніколи не знайти необхідного, якщо не підійдеш ближче. А “підійти ближче” було дуже непросто, лінії постійно змінювалися, іноді необхідну нитку було неможливо схопити. Тут чітко прослідковувався концепт “туманного майбутнього”. Я запитував матір про цю аномалію - можливо з Ліде відбувалося також щось подібне, коли вона намагалася “читати” Агату. Вона завжди мовчала. Або відповідала, що це не її таємниця. І вона не має ніякого права говорити.

Стосунки з моєю “нареченою” у нас були досить таки заплутані. Не беручи до уваги обставини, в яких опинилася ця дівчина - її було за що поважати й навіть любити було за що, але в нас якось… не склалося. Вона не відчувала до мене нічогісінько, і я бачив в ній швидше сестру по нещастю, ще одну заручницю мого божевільного батька, ніж дівчину, хоча вона і була дуже вродлива, навіть неймовірно вродлива як для не-еспера: волосся колору крила ворона, нижче плеч, очі голубі, жіночна фігура. Та найціннішою рисою цієї дівчини я вважав не зовнішність, а саме ненав'язливість - їй жахливо незручно було виступати в ролі мого конвоїра і шпигуна для Узурпатора, але ми обоє чудово усвідомлювали свої ролі в балагані, який я мусив називати “сімейними справами”. Гадаю, якби обставини склалися інакше, і ми могли б довіряти одне одному - ми обов'язково б подружилися.

- Доброго ранку, Освальде. - о… щось нове. Сьогодні без титулів? І на тому добре.

- Леді Агато. - як завжди, я виконав усі приписані протоколом формальності, необхідні при зустрічі нареченої.

- Я можу залишитися тут, якщо хочеш. - вона опустила очі. Мені здалося, що у неї заплаканий вигляд - і я відчув провину. Мабуть, дісталося за вчорашнє. Якщо в чомусь ми могли б дійти згоди з моїм батьком, так це в тім, що від мене лише неприємності всім, хто мене оточує: Агата, матір, та навіть Узурпатор мають купу проблем уже від одного факту мого існування. Я роздратовано відкинув драму, на яку немає сьогодні часу. Сенс думати про те, що неможливо змінити?

- В цьому нема потреби. - відреагував я на пропозицію Агати. - Для чого нам зайві жертви?

Взявшись за руки ми пройшли до кімнати.

Уже звичний головний біль від бурштину накрив так сильно, що я мусив зціпити зуби. Окинувши кімнату поглядом, мені стало ясно, що я тут, мабуть, востаннє: дерев'яні меблі, польові квіти в глечику і мінімум особистих речей. Ця кімната, точно така як і моя - по ній не можливо дізнатися абсолютно нічого про її власника, жодних особистих речей, крім одягу. Та і які особисті речі можуть бути у в'язня у його камері?

Я підійшов до ліжка матері. Ліде не змінилася: молода й красива, тільки змарніла від хвороби, перебіг котрої сама запустила в себе в організмі. Еспери практично всемогутні, тому часто безжальні до себе… Її обличчя було таке ж біле, як і подушка, на якій вона лежала.

Я опустився на коліна, поклавши голову їй на ліжко. Вона погладила моє волосся трохи тремтячою рукою.

- Фрай… - вона завжди до мене зверталася невербально, Агата звикла до цілковитої мовчанки під час наших зустрічей і вже не дивувалася.

Дівчина сіла за стіл біля вікна і просто дивилася в сад, на сухі троянди. Мати послала телепатему “рада бачити” і ця телепатема  була в рази слабкіша, ніж зазвичай.

Я сконцентрувався на її диханні, на стуку серця і вторив їм… вдихнути… видихнути… біль накотить трохи пізніше. Зараз я відчував лише сором за те, що не можу врятувати єдину близьку мені людину.

- Фрай? Я маю переконатися, що ти напам’ять відтвориш Терріанське пророцтво. - ще одна телепатема, що значить невідкладність, терміновість.

Я не втримався і пхикнув.

- Леді Лорено, ви навіть на смертному одрі продовжуєте дивувати. У нас з вами остання зустріч, а ви змушуєте мене декламувати низькопробні віршики з сумнівними римами. - навіть невербально я звучав роздратовано.

- Немає часу на дурниці, мій дорогоцінний Нефрит… - телепатичний образ стомленої посмішки. Телепатему я сприяняв як жарт через силу.

Я роздратовано послав їй образ вірша - по-перше, так швидше, по-друге, я всім серцем ненавидів цю тарабарщину.

Весь Всесвіт в далину своїх глибин

Прошиє наскрізь демонський бурштин

Нефрита серце - то часу Відгомін,

Він відає найглибший Терри спомин.

Коршун чує між світів, нефритово-зелений

Мерці співають вже приречено й натхненно,

Кунцит сріблясто-синій лиш ввійде у силу,

Відкинувши пітьму в душі зітлілу

Цойзит хоч камінець малий та непримітний,

Лиш з ним Сила Коршунів розквітне,

Та змін чекай лише тоді,

Як лють і ненависть розчиниться в воді.

Третій, не четвертий – Жадеїт,

Він розуму та світу цього квіт

Даритель він, містично-незбагненний,

Життям та смертю керувать натхненний.

Хоч сонце міниться, рікою ллється крев

Діамантовий до престолу сходить Лев

Обличчя його світле гордовите -

Не дасть він Террі у вогні зітліти

І Діамант засяє – але ти змін чекай,

тоді, як коршуни складуть усьому край

Віки помруть, камінню давши шанс

Агат – хоч інший – буде серед вас.

Ростиме мудрість у жіночі вбрана шати,

Тьма силу дасть, і здатність чарувати

Та знайте,
ті зірки засяють в чистоті й любові,

Які загинути в ім’я її готові.

Марення ютетра… Це просто маячня якась, а не пророцтво: все погано - далі гірше, ріки крові… а потім і ви всі загинете в ім'я любові. Я, як людина, яка справді вміє бачити майбутнє, ніколи б не залишив своїм нащадкам подібної єресі, це ж знущання якесь! Сумніваюся, що воно, це передбачення, справжнє.

Мати послала телепатему смутку і втоми одночасно. Можливо краще було б зараз розповісти мені про меч Легартів? Я згадав вчорашню розмову.

- Тобі зарано про це знати.

Я ще раз прокляв себе за невміння ставити блоки на свідомість. Це жахливо бісить, коли всі твої думки назовні. Просто дика лють охопила мене. Одне знати не можна, інше знати не треба, в майбутнє не дивися. Надто багато правил. І взагалі для чого ця маячня з пророцтвом?

- Про це ти вже знаєш все. - нова телепатема від матері. Образ мене, котрий шукає решту “каменів”. - Мені додати нічого. Все готово Фрай, через дві години як і домовлялися. Коня не бери, іди пішки. Замітай сліди. І будь готовий, що так просто ти не виберешся звідси. Не впадай у відчай. Ти нетерплячий. Борись з цим. І головне, будь ще впертішим, ніж ти є. - Ще одна телепатема. Вербально щось типу “еталон впертості” - картинка вийшла яскрава - “концентрований віслюк”. - Пам'ятай, ти не маєш користуватися Даром, поки не знайдеш Темпуса й Едріана. Вони тебе довчать всьому, що не змогла навчити я.

- То поясни, будь ласка, де я мушу їх шукати?

- Вони у Багатовимірності - тобто скрізь, і ніде одночасно. Тут я тобі не зможу дати жодної вказівки.

- Чудово. Піди туди, не знаю куди. Знайди того, не знаю кого. Тобі не здається, що моя місія провальна уже через те, що не вистачає вхідних даних?

- Тобі зараз думається, що ти залишився сам, але це не так, повір мені. У тебе є друзі та обов'язково будуть нові, Нефрит.

Я роздратовано послав телепатему, на якій беру шматок нефритового каменя, і запускаю жабкою на дно озера. Вона слабко посміхнулася.

- Все йде так, як і має бути. Тільки заради Абсолюта, не користуйся Даром передбачення. Я прорахувала твій шлях, але ти знаєш, що в мене немає часу і сил врахувати спонтанних нелогічностей ясновидця-еспера. І Фрай… - телепатема піску, що швидко плине в пісочному годиннику… - Якщо є запитання, то самий час їх задати.

Ні ну, це те саме, що попросити людину не уявляти фіолетового дракона. Всі питання вивітрилися із голови. Хотілося просити її залишитися. Абсолют, який сором! Матері доводиться вмерти, щоб дати мені шанс втекти звідси!

- Фрай… - мати, звісно, почула всі мої думки. - Ми з тобою обговорювали це вже мільйон разів. Мені немає сенсу залишатися на Террі. За сорок восьмим з мене буде більше користі. І стирчала я тут тільки тому, що тобі потрібно було підрости.

- Якби я був сильнішим… Я зміг би вибратися звідси сам.

- … І я все одно вчинила б точно так само. І ти точно так само не здогадувався б, чому я покидаю тебе, навіть якби ми пішли з цього замку вдвох і нас ніхто не зупиняв би. Ти зрозумієш. Я обіцяю. Але не сьогодні. Наш Дар є нашим Прокляттям. Як для нас, так і для наших близьких, розумієш?

Все звучало так гарно з її вуст. А я не вірив жодному слову. Вона вміла маніпулювати. І Узурпатором. І мною, точнісінько так само як ним. Я згадав слова Узурпатора про Юпітеріанське танго. Вона дозволяла мені вірити, що не причетна до цього.

- Так, Фрай. Але навідміну від нього, я люблю тебе. І бажаю тобі тільки добра. Хоч вітер уже змінився і та лінія майбутнього також зазнала значних змін, суть від того ніде не ділася. Це досі важливий момент твоєї долі.

- Змінилася лінія майбутнього? За ці сім років я виріс слабкішим, ніж мав би?

- Ні, справа не в тобі.

Я відправив телепатему знака питання.

-Едріан. Смерть батьків спричинила-таки відкладену психотравму, а Темпус надто пізно це усвідомив. На ньому зараз дуже багато, і він надто впевнений в своїй правоті.

- Хто такий цей Темпус?

- Мій прадавній друг… Ти можеш довіряти йому, як мені. Він попіклується про тебе. І бережи себе, мій Нефрит.

Мати піднялася та обняла мене.

- Я завжди з тобою. Пам'ятай про це. А тепер… Час вийшов… Нехай зірки осяють твій шлях. Вони наглядатимуть за тобою. Пам'ятай, зірки знають все…