Січень, 794 нового літочислення

“Немає в світі ні Добра, ні Зла, Лорено. Є тільки добрі й лихі наміри, що рухають усі сутності Всесвіту. Все решта — недостатнє вміння передбачити наслідки. Або, як кажуть забобонні, — Доля.”

Цитата зі щоденника Лорени Софії Антуанети ван Вейр. Із розмови із Хроносом. (Перша зустріч на Венері)

Лорена зупинилася за крок від жовтуватої шибки демонського бурштину. Світло сочилося неохоче — золотаво-багряне, наче запечена кров, — і тремтіло на її пальцях, що стискали поділ сукні. Вежа дихала отрутою, глушила Дар, висотувала життя крапля за краплею — задушлива келія із загратованим сонцем вдень, липкий морок уночі.

Вона видихнула. Біль спалахнув у нервах, та Лорена вперто прошепотіла:

— Треба подумати.

Хрипкий голос розітнув тишу, тонка нитка, що тримала розум над прірвою самотності.

Лише десять хвилин щодня. Фрай під конвоєм, очі в підлогу, слова під замком. Усе, що їй лишили від сина.

Вона відвернулась і дістала прихований щоденник. Пальці тремтіли, коли виводила першу лінію — план прборкання Ананке-Долі.

У пам’яті спалахнуло видіння: танець. Фрай вів Літу, троянда палала в його петлиці, а ритм тримав їх над прірвою.

Ще не зітліла, — подумала Лорена, й кутик її губ смикнувся в гіркій подобі усмішки.

— Досить обманювати себе, — промовила вона вголос і кинула щоденник на стіл.

Три роки — три роки з дня народження Фрая — вона рвала нитки долі, намагаючись розірвати зв’язок між сином і Літаною. Дар не допоміг.

Це було сильніше за неї.

— Зупинимося на цьому, — її голос затремтів, та в ньому вже бриніла сталь. — Не уникнемо Фатуму. Каталізуємо найменш кривавий шлях.

Перекреслила лінію. Заховала щоденник.

Ретельно обдумати. Не писати. Жоден сховок не є безпечним.

Фрай і Літа. Цього разу все було інакше. Менше трагізму. Більше… романтики?

Їхня перша зустріч. Не на межі смерті. Без кривавих пророкувань. Фрай не мав рятувати Літу, і навпаки. Вперше.

Лорена ще раз пробіглася думками по деталях. Вона ж нічого не упустила?

Заплющила очі, пригадуючи синове обличчя. Як тремтіли його пальці, коли він побачив її. Його долю. .

Напророчене кохання — це не дар, а прокляття. Засліплює. П’янить. А потім рве на шматки.

Як колись її.

Вона зітхнула.

Фатум. Пройти все те, що підготував він також можна. Питання лише — якою ціною? Та вибору немає.

— Варіант зі зближенням через танець, — прошепотіла вона, ніби звертаючись до зірок, які більше не відповідали. — Що треба продумати? Як підготувати Фрая до такого майбутнього? Як перетворити її хлопчика на того, хто це майбутнє витримає — і прийме?

Перше: простір. Місце для реалізації її амбітних ідей.

Вона згадала медові луги Венери — оранжеві поля, небо в червоно-гарячих хмаринках, Сонце і Меркурій удень, Терра вночі. Там вони з коханим зустрілись уперше. Там вона вперше відчула себе живою.

— Синові сподобається, — прошепотіла вона, і крізь втому прорвалась ніжність.

Друге: підготовка.

"Аверн! Еспера-Абсолюта не ростять у клітці," — подумала вона, стискаючи кулак так, що нігті вп’ялися в долоню. Книги, знання, сила — усе, що вона встигне передати синові, обдуривши Дібберта. Цього клятого тирана.

Від самої думки про нього її вивернуло зсередини. Вона відступила від столу, відвертаючись від тьмяного відображення в дзеркалі.

Дібберт завжди приходив мовчки. Завжди без попередження. Вони залишалися наодинці. Запах заліза й диму. Тривожне мовчання охорони за дверима і нудота безпорадності. Він приходив не для розмов. Але іноді говорив. Зверхньо і забагато. Про сина. Про послух. Про вдячність. А коли мовчав - було ще гірше. Нестерпно. Біль, відраза, руки що не мали ані краплі милосердя. Він залишав по собі тільки біль — мовчазний доказ своєї влади.

Право душити її тіло і волю.

Лорена знала: там, де тканина прикриває шкіру, є сліди. А що, якщо одного дня він залишить їх на обличчі?

Побачити це буде нестерпно.

Чи не стане це останньою краплею? Чи не штовхне її на втечу?

І звісно, вона втече. Еспера-Абсолюта неможливо втримати проти волі.

Добре, що він цього не знає.

А потім вона помститься.

О, яка це буде помста... Чхати на психотравми. Чхати на смерті тих, хто потрапить під руку. Після такого вибуху її не зупинить ніхто.

Її руки забагряться в крові. І що тоді?

Ще один Дібберт. Тільки в дзеркалі — леді Лорена. Прекрасна. Незламна. І така ж навіжена.

А що буде з Фраєм?

З Літою?

З Террою?

Вона зціпила губи.

Ні. Інший шлях. Тільки інший шлях.

Третє: попередження

Щодня нагадувати йому: напророчене кохання — це ніж у серце — Лорена провела пальцем по краю столу, ніби гравіюючи слова на дереві. У двадцять він має знати, за які нитки долі не смикати.

То чому ж у її видінні Фрай виглядав так, ніби збирався вкрасти свою принцесу-троянду? Що пішло не так? Що вона не побачила? Що упускає? Він би вже мав розуміти, що є майбутнє-віск - ліпи, міняй, що заманеться, а є - скло, не чіпай, поки не прийшов час - бо залишиш небажаний слід. То що ж він зробив?

Коли саме напророкував собі Літу — до чи після її, Лорени, смерті?

Вона не знає.

А ще вважається Еспер-Абсолютом.

Четверте: каталізатор.

Юпітеріанське танго. Менше трагедії, більше танців… .

Він мусить навчитися, — прошепотіла вона.

— Танець сплутає їхні долі не слабше, ніж кров і багнюка, але менш болісно, ніж рани та вбивства близьких Літи від руки Фрая - дуже багато жахів вона набачилася у попередніх видіннях.. Юпітеріанське танго. Очевидно, доведеться знайти вчителя.

Не просто в її обставинах, але й не безнадійно. Потрібен важіль.

Час не чекає.

Що дати Дібберту в обмін на дурну, на його думку, жіночу забаганку - віддати сина на танці? Щось важливе, інакше не клюне. Зовсім скоро йому дійде, як утримати престол, і, як скажений пес, він поженеться за Леггартівською реліквією. за тим клятим Леггартівським мечем, як собака за кісткою. Що ж… Підкинемо цю ідею.

Та спершу — перевіримо, як вона проросте.

Лорена заплющила очі і потягнулася до Абсолюта.

Удар. Спалах леза в темряві.

Ось Дібберт стискає листа — у ньому згадується меч.

На підлозі - закатований чоловік…

Дар палив, немов розпечене залізо, але вона посилила видіння, вливаючи в нього всю себе.

Вона потягнулася до іншої нитки — тієї, що ще не існувала.

Ось нова, ще тендітна, як паросток павутинка її рішення потяглася в ніщо, схрещуючись з іншими, руйнуючи одні, та підсилюючі інші можливості. Тканинаа майбутнього колихнулася і змінилась..

Закатований залишиться живим.

І якщо все складеться, стане охоронцем камери Фрая, коли Дібберт його схопить.. Можливо, допоможе йому… якщо не буде демонів. Бо демони його жахають. Він - вбивця. Та ще й кат. Не добре. Але і не погано.

Буває й гірше.

Ще трохи - попорпатися в долях, запам'ятати неочевидні наслідки, згладити надто грубі розриви, внести мякші корективи, обрати правильний момент…

Раптом холодний протяг лизнув шию. Немає часу. Ось він - єдиний доступний їй момент. Наступний підвернеться не скоро. Знайомий сморід заліза й диму просочився крізь шпарини. Двері рипнули. Лорена здригнулася, коли Дібберт увійшов. Його кроки, глухі й важкі, відлунювали в тиші. Гучніше за них вона чула тільки стукіт свого серця.

"Чим ти тут займаєшся, відьмо?" — його голос холодний, в ньому - підозра. Вона різко відштовхнулася від столу, ледь втримавшись на ногах. Кашель вирвався з грудей, гарячий і солоний. На долоні — кров. "Ще дванадцять років… Так багато. І так мало…" — подумала вона, витираючи кров рукавом з губ.

— Я знаю, що залишить тебе на престолі.

Її голос був тремтливий. Але в ньому брязнула сталь.

— Реліквія Леггартів.

Дібберт напружився.

— Ти вже чув про неї. Меч.

Вона оперлася об стіл. Стояти було важко. Пальці бігали по дереву, хаотично, безладно, в безупинному русі. Це дратувало Дібберта. Це його відволікало. Це його… лякало. Він боявся її. Боявся її божевілля.

Рука повільно стиснула руків’я кинджала.

— Думаєш, я повірю твоїм казочкам?

О, та ти ж уже віриш.

Лорена всміхнулася.

Усмішка вийшла моторошна - в куточку рота ще лишилася кров.

О, він уже вірив.

Лорена всміхнулася.

На губі ще залишилася кров.

— Дай Фраю вчителя танців із Юпітера і поклянися на крові, що не зачепиш мого сина до дня моєї смерті. Тоді ти дізнаєшся, де меч.

Вона зробила паузу, дозволяючи словам повиснути між ними, важкими, мов свинцева завіса.

— Тобі ластівка на крилі принесе вісточку про Леггартів артефакт в день, коли закриють мою труну.

Голос її впав до шепоту, але в очах палахкотів виклик.

— Порушиш слово — бійся, Дібберте. Я бачу твою смерть. І приведу її за руку.

Тиша затиснула кімнату в кулаці. Дібберт звузив очі. У його голосі не було подиву. Лише зневага:

— Танці?

Але погляд. Погляд змінився. Вона зачепила струну. Він обмірковував. Розумів, що Лорена пропонує йому не дрібниці. В обмін на сина? Це зрозуміло.

Але танці?.. Абсурдне прохання лякало сильніше за всі змови. А втім… Яка шкода може бути від танців? Це можна влаштувати. Мале щеня не завадить. Хай вештається.

Головне — щоб не заважав.

Дібберт розвернувся і вийшов, грюкнувши дверима. Лорена опустилася втомлено на підлогу притиснувшись спиною до столу. Сьогодні обійдеться без насилля. Сміх полегшення злетів, і ту ж мить вона завмерла, злякавшись. Абсолют свідок, я втрачаю глузд...

В куточку ока зібралася сльоза. Та вона все ще посміхалася.

— Граймо, Дібберте.

Не встигло ехо її фразу долунати в кімнаті, як Дар спалахнув новим видінням. Обряд Хранителя Юпітера. Літа. Вона вступає в свої права. Але… Замість видіння судженого, Фрая, що має прийти в цей день, до неї наближається морок. Густа, жива тінь. Вона тремтить, змінюється, вислизає від погляду.

Людина? Чи зовсім не людина? Фрай? Чи Освальд переміг?

Ні те, ні інше.

То хто ж цей третій? Хто ця постать, зіткана з темряви? І чи не зробила вона… фатальну помилку?