Мегаполіс

Субстанція Ночі

Нескінченний поток машин, Сіре небо, бетон і мости, Гул мотора, сліди від шин В мегаполіс навічно вросли. Темні хмари, брудна вода Різкий вітер шмагає лице, Всіх тримає міцна узда, Всіх забрала рутина в кільце. Якби ми не хотіли так жити, Змогли б все змінити враз, Та не можемо ми зрозуміти - Ніхто це не зробить за нас!

2018-01-18 15:30:29

Коментарі

Упорядкувати

За популярністю
Спочатку нові
По порядку

Показати всі коментарі (5)

Tanya Myr

Красиво и жизненно

Відповісти

2018-01-23 10:29:56

Мілена Забута

Дуже гарно)

Відповісти

2019-01-29 21:04:10

Субстанція Ночі

@Мілена Забута дякую)

Відповісти

2019-01-30 05:14:08

Подобається

Інші вірші поета

Те, що звем любов'ю Немов сліпий, що зорі споглядає Озовись... Ворог людства

Інші поети

Aëden

@jewdiks

B I

@boredintrovert

Momen ali

@momen_ali

Схожі вірші

Всі

Печаль прячется в словах

Позитивна Морквинка ( &Не Мілашка ;)

Полны отчаяния слова Достигли й душат вдруг меня Не знаю дальше как мне быть И стоит ли их отпустить Всю грусть ,что прячется внутри Пусть заберёт с собою дни А шоколад утешет впредь Всё горести уйдут под дверь Но чувства ,что живут внутри Не скроешь с время позади Ведь вырвуться с оков груди Их не сдержать нечем увы ... Как не было мне тяжело Я не смогу забить их льдов И холод тот , что тронул весь Согреть не сможет даже лесть...

4376

Дитинство

Ruslana

Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.

11995