Турінопсіс – безсмертний Земний організм. Чому безсмертя дісталося саме примітивній медузі? Чому розвинуті люди помирають так рано? І чи можна назвати безсмертям це їх переродження, обернення до зворотнього процесу зростання, а потім знову цикл повторюється? Ні мозку, ні серця, так чому ж саме вони?

– Гей, Неллі! Ти можеш залишатися в одному місці, але тоді ти більше не танцюєш!

– Ем, що? – Неллі вискочивши зі своїх думок перевела погляд на тренера. В ту саму секунду з правого боку їй в голову прилетів потужний удар ногою. Дівчина впала на підлогу спортивного залу, викрашену у яскравий бордовий колір. Музика зупинилася. «Серйозно? Ось так відволікти нормально?» - пронеслося у думках. Відірвавшись від підлоги, погляд дівчини пройшовся по статурі тренера, що несхвально хитав головою з лисиною. Потім важка спроба повернути головою вгору, тепер Неллі зустрілася поглядом з тим, хто завдав неочікуваного удару.

– Вибач, будь ласка, я не очікував, що ти зупинишся, – він протягнув руку дівчині, в очах рудого хлопця промайнула посмішка і як тільки Неллі потягнулася до його руки, він раптово забрав свою. – Хоча сама винна, нічого відволікатись.

Сьогодні точно був не її день. Як би Неллі не старалася, але вона завжди думає про щось своє, наче знаходиться далеко від цього світу. Їх тренер хоч і був доброю людиною, але навіть його іноді виводила поведінка дівчини. Тому вона піднялася з підлоги сама і пішла до роздягальні. Холодний душ мав би відволікти її від її сьогоднішнього провалу, змити усе роздратування, яке ширилося її тілом, викликаючи неприємне тремтіння. Ну затягнула вона джингу, подумаєш. Але це все ще провал. Все коло дивилося на її падіння. Який сором. Неллі відчула, як її щоки почали червоніти, тому вона як можна скоріше одяглася і вибігла на вулицю. Повертатися додому.

В останні теплі дні цієї осені дівчину огорнули промінці сонця. Неллі глибоко вдихнула солодкий аромат свіжого повітря. Спорткомплекс знаходився майже повністю за містом, тому і повітря тут було свіжіше. Все до чого чіпляється погляд – це спортивні білі кросівки. Свідомо проігнорував час автобусу дівчина йде потрісканою дорогою, яка має безліч вибоїн і дивиться собі під ноги.

Проста безсенсова дія – роглядати асфальт під ногами. Але це дає простір для роздумів, нічого не відволікає від цього помірного занурення у себе. Життя Неллі зараз – складний марафон. Вона наче і має мету та мрії, але не так давно її орієнтири збилися. Збилися цілком і повністю. Люди не можуть жити вічно. Не всі навіть можуть прожити спокійне людське життя. Після втрати друга декілька місяців тому, дівчина почала замислюватися над тим, що і її життя матиме таке завершення. У більш зрілому віці, але матиме. Мрія її життя – мати цікаві морські експедиції, вивчати раніше невідомих створінь, робити свій вклад у майбутнє. Турінопсіс. Якби вона могла подарувати хоч частинку цієї регенерації йому. Але ні. На жаль. Неллі згадала слова тренера: «більше не танцюєш». З чого б це? Вона все ще була в ритмі, затягнутому, але незмінному ритмі.

Раптом дівчина помітила, що на асфальті більше немає її тіні, сонце затягнуло хмарою. Неллі вирішила підняти голову і подивитися навколо, але не встигла вона нічого помітити, як нога зачепилася за чергову вибоїну на дорозі. Різкий біль промайнув всією ногою, тому дівчина одразу присіла на м’яку траву, поруч з дорогою, покритою пилом. Вона підняла вгору синю тканину джинсів, щоб подивитися, чи немає серйозних травм, але нога виглядала повністю здоровою, скоріш за все просто трохи підвернула і біль досить скоро вщухне. Але вона знову впала. Вдруге за сьогодні. Якесь прокляття.

Навколо стало помітно тихо. Не було зрозуміло, як давно навколишні звуки, автомобілі та спів птахів вщухли. Майже водночас потягнуло різким холодом, Неллі одразу пожалкувала, що не взяла ще одну теплу кофтинку. Поки біль пройде, вона вирішила поглядом знайти ту неприємну дорожню яму. «З яких пір тут…» - думки дівчини обірвалися, вона почала з подивом оглядати місцевість. Замість асфальту дорога вся була вкрита бруківкою, яка є дуже незвичним явищем для цієї місцевості. Небо було повністю затягнуто темними хмарами, хоча весь день до цього на ньому не було ні хмаринки. Та ще й цей туман згущується. Але вибило подих зовсім інше, коли дівчина перевела погляд в сторону міста, замість звичної картини зі знаком назви міста на табличці значилося «Фоглібург». Біля напису стояв ледь видимий жовтий ліхтарик, а сам в’їзд до міста був більш вузькою вулицею, викладеною бруківкою.

Найперше Неллі охопила недовіра, наче хтось її просто розігрує і зробив макет в’їзду в якесь інше містечко. Але туман ставав все більш щільним, разом з цим більш відчутним став і холод, паніка та страх замінили нервову посмішку і дівчина різко підскочила. Нога вже і так боліла менше, а адреналін тільки більше надавав сил і блокував відчуття.

Першим розумним рішенням стало одразу піти назад, до спортзалу, там і безпечніше, і спокійніше, і зупинка поруч. З такими думками дівчина пройшла близько тридцяти метрів, поки знову не вперлась в таблицю Фоглібургу. Так, ну вона впала, трохи злякалася, може й пішла не в ту сторону через переляк. Всяке буває. Намагаючись себе заспокоїти та зігріти, Неллі обійняла себе руками в рукавах помаранчевого худі.

Дівчина розвернулася назад, туман став зовсім густим, видно лише на декілька метрів. Тепер точно пішла в протилежний дивній табличці бік. Але через дві хвилини шляху спереду вже знов був цей напис. «Ні, ну ні, не може бути вдруге» - дівчина зовсім розгубилася через цей туман. Дерев’яна старовина табличка все ще зловіще стояла попереду. Таких знаків в нас давно не знайти, що ж тут коїться?

– Напевно все-таки потрібно було їхати на автобусі, – вголос прокоментувала дівчина. – Чи, можливо, це я так вдарилась? – ще одне припущення.

На цей раз Неллі вирішила бути максимально уважною. Вона подивилася на табличку, розвернулася в протилежну від неї сторону та обернулася побачити, що Фоглібург все ще позаду, тільки тепер вона пішла. «Тільки не знову, тільки не знову» – подумки благала дівчина. Через хвилину шляху перед очима з’явився той самий напис. «Що ж це за Фоглібург такий?» – запитувала в себе дівчина.

Вона зупинилася. Перед очима тільки туман, табличка з назвою міста, жовтий ліхтарик та бруківка. Хоч би один автомобіль проїхав. Просто. Щоб зрозуміти, що вона тут не одна і навколо як завжди є життя. Але ні. Нікого. Гучний звук позаду змусив підстрибнути. Лише ворона. Птах пролетів над головою та всівся на майже голий кущ позаду таблички.

В голові промайнула нова ідея, можливо, якщо побігти швидко, то вийде вирватися з цієї дивної петлі. Неллі знову розвернулася та побігла в протилежну сторону, але вкотре опинилася біля Фоглібурга. Наступною думкою було не йти по дорозі, а зійти в поле та просто піти у довільному напрямку, щоб хоча б якнайдалі піти від цього місця. Через декілька десятків кроків трава змінилася бруківкою, а цей зловісний знак все стояв попереду.

Сил не лишилося. Не так. Сили для того, щоб йти ще звісно були. Але мозок вже відмовлявся працювати нормально. Неллі не розуміла, що не так з нею чи цим місцем. Вона вже хотіла знову всістися на траву, але та виявилася вологою від туману. Тому дівчина всілася на бруківку, прямо посеред дороги. Вона вже для себе вирішила, що машина тут точно ніяка не проїде.

Поглядом Неллі проводжала, певне, останній пожовклий лист, який падав з одного з дерев на краю Фоглібурга. Можливо це місто дійсно хоче, щоб вона до нього зайшла, але чи точно це гарна ідея? Дівчина гадала, що ні. Не може щось безпечне ось так не давати від нього піти. Та й взагалі, як таке можливо? Куди не підеш – усюди це місто.

Легкі джинси не захищали від холоду кам’яної дороги. Витримувати це і сидіти тут дуже погана ідея. Від цього взагалі нічого не зміниться. Як можна було опинитися в такому місці, коли просто йшла додому? Чи могла Неллі звернути не туди? Щось певно точно пішло не так в її прогулянці. А тепер дівчина куталася у свій одяг і розуміла, що вдіта зовсім не по погоді. Потрібно щось робити, поки вона зовсім не змерзла. Можливо у цьому місті і буде хтось, хто зможе їй допомогти з пошуком шляху додому. Остання спроба звідси втекти, якщо не вийде – доведеться піти до Фоглібурга.

Неллі знову дивиться на табличку та намагається піти від неї, як тільки напис стає не видно за туманом, він з’являється попереду. Мурашки охопили тіло не тільки від холоду. Цікавість змішалася з острахом, довелося скинути з себе зацепеніння, щоб піти далі. «Ну що ж, Фоглібург, якщо так хочеш, я йду», - хоча ця думка і була дуже невпевненою, дівчина все-таки наважилася піти по дорозі з бруківки вглиб цього міста. Коли вона пройшла знак, туман став трохи розсіянішим, а за табличкою позаду стало геть нічого не видно через туман.

Пройшовши декілька кроків, дівчина зрозуміла, що це звичайне місто. Тут наче осінь стала більш глибокою, як у середині листопада, але загалом ця сірість була їй знайома. Просто місто наче історичне, збереглися маленькі вузькі вулиці та бруківка. А ще ці ліхтарі, що освітлювали маленькі частинки дороги теплим жовтим кольором. Невеличкий яблуневий сад виявився початком міста. Дерева, ніби належали одночасно всім і нікому не були нічим огорожені. Вони стоять повністю голі, а навколо ні людей, ні тварин. А кожен стовбур огортає лише сіруваті хмарки туману. Сад зовсім маленький, тому Неллі швидко добирається до перших домівок. Такі сірі. Вони здаються повністю закинутими. Але дівчина чує якісь віддалені звуки. Вона прислуховується, можливо, ці будинки не закинуті, а просто дуже старі і в них ще хтось мешкає. Але це тільки її здогадки.

Будинки виглядають досить дивно: невеликі кам’яні та дерев’яні споруди, ніби з іншої епохи, гострі дахи з черепицею, дерев’яні вікна. Все таке незвичне, старовинне. В одному з вікон відносно високої споруди стає помітним світло. В серці розливається надія. Можливо там хтось є. Є до кого звернутися за допомогою. Але світло швидко згасає, наче мандрує по різним вікнам будівель.

Сподіваючись знайти хоч щось, що може допомогти, дівчина йде цією незвичною вулицею далі. Її увагу привертає покинута книжкова крамниця з вибитим вікном. Коли Неллі наближається до неї, то бачить, що все вкрито великим шаром пилу, навіть розбите скло. Вона нахиляється, намагаючись подивитися через розбитий отвір, що там всередині і бачить купу розкиданих книжок та паперів. Вони розкидані всюди, на підлозі, на вітрині та на столі. Все в цій крамниці ніби застигло в часі. Дівчині здалося, що навіть далекі звуки припинилися, коли вона заглянула до цього книжкового світу. В один момент на очі трапляється якийсь рух. Темні нелюдські тіні рухаються крамницею. Це водночас лякає, але й заворожує, не даючи поворухнутися з місця. Химерні тіні утворюють різні абстрактні фігури, але нікого не видно, хто б міг створювати ці тіні. Крамниця порожня.

Раптом, позаду Неллі щось швидко промайнуло, в голові з'явилася повна тиша і лише одне відчуття залишилося у цій пустоті. Рухів стало більше, вони ставали швидше, але не доносилося жодного близького шороху, наче й немає нікого за спиною. Серце почало стукати з більшою швидкістю, а дихання стало прериватися. Хто б це не був, він точно вміє ховатися. Дівчина все-таки наважилася різко розвернутися, щоб побачити, хто цей безшумний гость.

Перед очима блимнула яскрава цятка. Ніби намагалася засліпити. Неллі зробила крок назад, але наштовхнулася на скло вікна крамниці. Нога наступила на уламки. «Хоч би не порізатися. Тільки не зараз. Невчасно» – моментально з’явилося у голові. Тільки потім прийшло усвідомлення, що єдине, що тут ворушиться – це світляки. Дівчина може й бачила колись світляків у своєму житті, але це було дуже давно і вони були далеко. Ось звідки з’явилися тіні, всього лише світло цих комах. З цікавістю вона почала розглядати цих дивних створінь. Навіть зробила крок до них, але близько все одно не підходила. Хоча виглядали ці істоти трохи дивно. Вони сяяли досить яскраво і літали послідовною хмаркою. Але нічого, що б нагадувало поведінку комах, Неллі не помітила. Ніколи в житті вона не бачила таке диво, ще й так близько, адже для себе дівчина хоч і вирішила, що це світляки, але ж вони якісь особливі, якийсь цікавий вид, напевно. Чому вона не чула про такий раніше?

Світляки ще деякий час літали на одному місці, постійно змінюючи своє положення, після цього вони підлетіли вгору, світилися приємним жовтим кольором на фоні сірого, безжиттєвого неба, залетіли у порожнє темне вікно шпилю якоїсь будови і, освітивши старі, трухлі дошки, з яких складалася будова, вилетіли з іншої сторони. Світляки здавалися такими теплими і затишними, що ставалося враження – можна зігрітися цим світлом.

Змусивши себе відірвати погляд від цих чаруючих створінь, Неллі вирішила піти далі по місту. Раз вона натрапила на світляків, то й можливо людей теж знайде. Хоча такі істоти досить рідко живуть поряд із людьми. Легкий прохолодний вітерець пройшовся пустою, холодною вулицею, яка, на подив дівчини, була занадто вузькою для нормального пересування автомобілів. Та і таке враження було, що по цьому місту ніколи не їздив жоден сучасний транспорт.

Грубі кросівки постійно чіплялися за бруківку, поки Неллі звикала до пересування по таким вулицям. В голові виникала купа питань. Як так вийшло, що вона натрапила на це невідоме містечко? Чому вона не змогла відійти від Фоглібурга? Можливо з нею щось сталося по дорозі й тепер наснився такий химерний сон? Ось на це схоже. На сон. Бо порожнє, тихе місто, яке не схоже ні на що, та й ще змінилося все: погода, температура та пора року, замість теплої, яскравої осені з’явилася холодна, похмура пора. Точно, це сталося ще раніше, Неллі напевно ще взагалі лежить в спортзалі, після удару в голову.

Кожен крок дівчина все більше хотіла вірити в несправжність цього місця, але холод, який окутав її, доводив зворотнє. Перед ногами бруківку наче хтось підсвітив ліхтариком, хоча поруч його не було, Неллі не одразу зрозуміла, що світло з’явилося з-за спини. Розвернувшись, вона помітила, як світляки відлітають від неї, ховаючись між закинутими домівками. І вони летіли за дівчиною весь цей час? Чи це просто співпадіння? Неллі цього не знала, але вона з задоволенням посміхнулася, як тільки зрозуміла, що чує голоси. І не один!

Зі сторони, в яку йде дівчина, лунає багато звуків, наче люди зібралися на якийсь захід і тому натовп переговорюється між собою. Неллі швидко забула про цих дивних світляків і радісно побігла в сторону розмов. Можливо якесь місцеве свято пояснює пустоту цих вулиць.

Через декілька хвилин одноманітних домівок на вулиці, попереду виднілися красиві старовинні ліхтарі, які сяяли з двох боків дороги, вказуючи вихід на площу. Посередині ділянки був невеликий фонтан, а навколо нього, по колу була розташована ярмарка. Різні люди ходили від навісу до навісу і купували товари.

Одяг у людей був дивний, нічого яскравого, всі вдягнені наче сто років тому. Костюми, плащі та застарілі капелюхи. Напевно якесь свято, костюмоване. Можливо це на честь минувшого вчора Геловіну? Це все пояснить. Особливо якщо для заходу було вистроєне фальшиве містечко, напевно в Фоглібурзі і є тільки одна ця невелика вулиця і люди прийшли за запрошенням. Але як так трапилося, що Неллі випадково змогла потрапити сюди? Зараз це питання її хвилювало найменше. Дівчина пришвидшилася, щоб скоріше зігрітися, купивши якийсь теплий напій, а також посміятися над ситуацією, яка з нею трапилася, і нарешті дізнатися шлях додому та до друзів.

Побачивши людей і змінивши свої здогадки Неллі забула про цілком справжній сад, віковий пил крамниці та незвичних світляків. Тепер вона була точно впевнена, що попала на свято, а не закинуте місто.

Дійшовши до самої ярмарки, Неллі проглядала дивний товар, проходячи повз, але щось не знаходилося нічого сучасного, аби продавали гарячу каву або чай. Можливо настільки все заплановано реалістично?

– Привіт, я Алек, що бажаєте придбати? Дорогоцінне каміння, цілющі трави, сувеніри, - приємний голос доносився від одного з наступних продавців. – Привіт, я Алек, що бажаєте придбати?..

Неллі вирішила підійти саме до цього продавця. Вона йшла на голос, який їй вже сподобався, і ось вже бачила силует у капюшоні. Чоловік вдівся настільки закрито, що не можна було зі сторони побачити його вигляд. Як же йому напевно тепло в такому одязі, не те, що Неллі. Нарешті дівчині вдалося крізь натовп добратися до цього Алека.

– Доброго дня, - посміхнулася Неллі і почала нервово перебирати пальцями рукава своєї кофтини, - вибачте мене будь ласка, але я трохи загубилася і… – погляд бігав по столу з товаром, якась старовинна шкатулка, дійсно справжні сушені трави та сувенірна продукція у вигляді статуеток, які обережно тримав руками у рукавицях продавець. Рукава його плаща були дуже довгі, гудзики приємного коричневого кольору були застібнуті до самого верха, а під капюшоном були… Спочатку Неллі вирішила, що під капюшоном була святкова маска, але придивившись, вона побачила темну безодню замість очей співрозмовника. На голому білому черепі виднівся весь ряд зубів, а носа й очей не було зовсім. Перед дівчиною стояв живий скелет.