Сірий парк, з його похмурими деревами і млявими тінями, здавався безжальним. Дівчина спостерігала, як Еріка обернулася на мить, а потім, наче нічого не сталося, пішла далі по тропі вглиб сірого парку. Якщо вона хоче знайти свій шлях до порятунку, їй потрібно діяти самостійно. Можливо, якби вона була з друзями, Фоглібург і не існував би для неї...

Все стало вирішено для Неллі. Вона охопила поглядом жваву площу, з якої втекла декілька хвилин тому, відчуваючи, як у серці з’являється відчуття сумніву. Звуки ярмарку, сміх і обговорення людей, що зливаються в єдиний гамір, змушували її відчути себе частиною цього незвичайного світу. Погляд почав чіплятися до дрібниць, які раніше залишалися непоміченими. Багато людей на плащі насправді виглядали звичайно, їх видавав лише одяг, який не мав нічого спільного із сучасністю. Але навіть ті монстри, яких дівчина напочатку злякалась, вели себе зовсім звично. Високий, з зеленою лускою по всьому тілі, спокійно обирав тканину для свого одягу і неспішно спілкувався з продавцем. А дівчина з сірою шкірою, що напіврозклалася, з посмішкою розмовляла з хлопцем, який був повернутий до Неллі спиною. Площа навколо фонтану виглядала дійсно просто. І навіть зовнішність місцевих жителів не давала сильно відрізняти їх від людей.

Неллі не поспішала, хоча вона і дуже хотіла повернутися до своїх друзів, вона все ще не наважилася піти у натовп нечисті та розмовляти з ними. Тому зараз дівчина йшла по траві парку, не заходячи на сіру бруківку ярмарку. Друзі… Вона не хотіла, щоб її шукали як Лео, Неллі ще дуже добре пам’ятала, як всі були налякані його зникненням. Вони не спали ночами, намагалися додзвонитися до друга і навіть викликали поліцію. Неллі й досі не могла зрозуміти: просте розставання — і таке повне зникнення? Ліхтар, під яким проходила дівчина, почав миготіти своїм теплим жовтим світлом. Проходячи повз, один монстр з довгими фіолетовими рогами, гострими, як лезо, звернув увагу на миготіння, а також подивився на Неллі та бридливо усміхнувся. Дівчина вдихнула, але вже не могла видихнути. Монстр ще декілька секунд тупо вдивлявся в її очі, без слів, без рухів, але потім наче передумав і пішов далі своїм шляхом. Неллі видихнула, її кулаки, які зжалися під поглядом монстра, самі по собі розтиснулися.

Отже, часу зволікати немає. Дівчині стало зрозуміло, що або вона зараз сама підійде до потрібного їй монстра, або якийсь поганець сам знайде її. Ворона над головою голосно каркнула, чим вивела Неллі з трансу. В голові стало чисто, сталося враження, наче сам туман у місті трохи відступив, даючи можливість мислити ясніше. Вже зовсім поруч стоять ряди продавців ярмарки. Дерев’яні столи з різними дрібницями та мішковаті навіси, захищаючи їх від можливого дощу, навіть запах від них доносився теплого дерева, наче й немає цього всього кошмару. Першою, хто стояв у цьому напівкруглому ряду, була жінка з облізлою в деяких місцях до кісток шкірою, вона продавала яблука і, на думку Неллі, виглядала наче відьма, що отруїла Білосніжку. Дівчина не хотіла повторювати долю героїні, тому погляд пішов до наступного продавця – величезного м’ясника, який здалеку нагадував собою бика з рогами, що стирчали у два різні боки. Він мав червону шкіру, а коли повернувся так, що дівчина змогла побачити його обличчя, замість людського воно і справді нагадувало бика. До цього монстра Неллі точно не хотіла б підходити, один тільки погляд на нього викликав таке швидке серцебиття, що хотілося бігти куди подалі.

Дуже обережно дівчина зробила перші кроки на бруківку цієї площі. Їй потрібно було пройти лише два прилавки, щоб дійти до потрібного. До прилавку скелета. Вона вже чула в гамірі звуків добродушні заклики Алека: «Привіт, я Алек, що бажаєте придбати? Дорогоцінне каміння, цілющі трави, сувеніри» — його голос лунав так спокійно і приємно, що Неллі на мить майже забула, з ким має справу. У купі різних монстрів, майже повністю ховаючий свою моторошну зовнішність, скелет вже не здається таким страшним, як на перший погляд. Але Неллі точно знала: довіряти тут не можна нікому.

Дівчина відчула, як її ноги важчають, кожен крок на бруківці був сповнений сумнівів. З кожним кроком її серце билося дедалі сильніше, але вона намагалася зберігати спокійний вигляд. Злякавшись дивитися на цих міфічних створінь зблизька, весь шлях до потрібного прилавку вона здолала опустивши голову донизу. На бруківці було видно лише взуття людей, які юрмилися на ярмарку. Брудні та начищені: чоботи виглядали, наче вона опинилася в музеї і дивилася виставку столітньої давності. Насправді, це її білі кросівки виглядали тут чужими. І ось нарешті Неллі зрозуміла, що підійшла до потрібного їй столу. Дошки були викладені горизонтально і змащені воском, вони виглядали більш доглянуто, ніж на більшості прилавків. Але погляд підіймався вище, обійшовши товари повз, очі з зусиллям зупинилися на прихованому під капюшоном обличчі. Серце на мить завмерло — скелет.

Алек був зайнятий спілкуванням з одним із покупців, котрий купляв ромашку для чаю своїй доньці. На вигляд цей чоловік був зовсім звичайним, але була видна стурбованість на його обличчі. Хутко схопивши товар, він розвернувся і побіг, тільки прокричавши щось про оплату потім. Скелет невдоволено похитав головою, його погляд пробіг по людям, що проходили повз, і зупинився на Неллі. Дихати стало нічим, запах трав та воску так і залишився у голові, м’язи на руках і ногах напружилися і дівчина була готова до будь-якого розвитку подій. Протягом хвилини Алек завмер з відкритим ротом, розглядаючи дівчину. Потім, не роблячи жодного різкого руху, він спробував заговорити. Голос скелета зазвучав дуже тихо, спокійно, наче він розмовляв з маленькою наляканою дитиною.

— Будь ласка, тільки не біжи, — його рука наче хотіла простягнутися до Неллі, але скелет робив все, щоб не поворушитися і не злякати дівчину. — Я розумію, тобі страшно. Але я лише хочу допомогти.

— Справді? — нервово тряхнула рукою вона.

— Я не хочу зробити тобі нічого поганого, мене просто цікавить те, що ти якось змогла потрапити сюди. Напевно, якщо до Фоглібурга можна потрапити, є шанс з нього і вибратися?

Неллі пам’ятала слова Еріки, тому не вірила жодному слову скелета.

— Мені сказали, що звідси немає виходу.

— На жаль, це правда, — зітхнув Алек. — Але я ще маю надію на свободу, — він мрійливо підняв голову вгору, але його шия, наче зламана, різким рухом опустилася в неприродне положення. Скелет поспішив виправити голову руками, і в його жестах промайнуло невпевнене прагнення показати, що він не небезпечний. — Зачекай, будь ласка.

Алек почав збирати свої товари, дорогоцінності акуратно сховалися у дерев’яну шкатулку з замочком, трави він обережно розсортував на різні купки і розсунув по невеликих мішечках з зав’язками, а статуетки та інші маленькі дрібниці просто сховав під стіл. Неллі було ніяково, вона намагалася стежити за рухами скелета, щоб якось тримати себе в руках, але погляд час від часу перебігав на площу і людей навколо. Як тільки стало зрозуміло, що Алек закриває лавку, натовп навколо неї трохи розсіявся, більше ніхто не підштовхував дівчину до прилавку. Істоти на ярмарку швидко ходили і обирали потрібні товари, якісь чоловіки зупинилися посеред юрби для розмови, після пари поштовхів, через те, що вони всім заважали, почалася гучна перепалка. Люди, яких зацікавили події, збиралися навколо і вже закрили собою вид на цих двох. Неллі притиснула руки до себе, вона намагалася займати якомога менше місця в цій дивній картині. «Чому я сюди прийшла? Чи справді варто довіряти цьому скелету?» — думала вона, спостерігаючи за тим, як Алек закрив лавку і почав обходити її, щоб дістатися до дівчини.

— Давай трохи відійдемо звідси? Тобі явно не по собі у цьому натовпі, — співчуваюче проговорив Алек, голос якого звучав тихо серед цього гомону. Його рука потягнулася, наче хотіла акуратно зі спини підштовхнути Неллі у потрібному напрямку. Рух був обережним, навіть трохи сором’язливим.

Дівчина сіпнулася вбік, від скелета та його руки. Алек миттєво зупинився і, ніби караючи себе за таку дію, зжав свої пальці в рукавицях в кулак. Неллі відчула, як її серце калатає ще швидше, а навколо неї натовп зливався в один безладний потік. Вона хотіла втекти, але водночас щось у ній прагнуло залишитися, вона дуже хотіла зрозуміти причини свого знаходження у Фоглібурзі.

До парку вони дійшли знаходячись на дистанції один від одного. Алек пригнічено дивився під ноги, намагаючись не робити жодного зайвого руху в бік дівчини. Неллі ж була напружена немов струна, а в голові згадувалися усі рухи вивченого бойового мистецтва. Ця хвилина ходи здавалася нескінченно довгою, наче пройшли години. Коли нарешті вони опинилися на м’якій траві парку, Алек, намагаючись виглядати максимально обережно, зупинився, повернувшись до Неллі. Його голос звучав тихо, але в ньому було щось вражаюче:

— Розкажи мені свою історію, — попросив він, наче відчуваючи вагу її переживань. — Як ти потрапила до цього міста?

Неллі видихнула. Вона взагалі не довіряла скелету, але щось в його поведінці було таке, чому хотілося вірити. Швидко зваживши в голові всі за і проти, вона все таки вирішилася розповісти все Алеку. Він слухав уважно, не перебиваючи. Час від часу стверджено кивав і його вираз обличчя змінився болем, коли почалася частина історії з Ерікою. Дівчина вдивлялася в кожну найдрібнішу реакцію скелета і намагалася зрозуміти, де ж чекати від нього підлість. Закінчивши свою історію Неллі ніяково замовкла, вона не знала, що сказати далі. Вона намагалася дивитися на одежу чи на дерево позаду скелета, усе, аби не дивитися в очі цьому створінню.

— Вибач, поки що я не знаю, як тобі допомогти. Але для початку ми могли б повернутися до того місця, звідки ти потрапила до нас. Як гадаєш? — голос скелета був повен співчуття і жалоби. Неллі недовірливо покосилася на порожні зіниці, її руки спітніли. Алек підняв руки вгору, ніби здавався: — Я розумію, що ти боїшся, ми будемо йти на безпечній для тебе відстані.

Неллі зітхнула, важко обмірковуючи його пропозицію. Внутрішній голос казав їй залишитися на місці, але щось у поведінці Алека вселяло надію. Можливо, це й був шанс дізнатися більше про це місто та як вибратися з нього.

Поки вони рушили назад до виїзду з міста, Алек вирішив розповісти Неллі трохи про Фоглібург. Спочатку він ніяково йшов у полі зору дівчини. Він вже набирав повітря для початку розмови, але кожного разу зупиняв себе, так нічого і не сказавши. Неллі виглядала надто напруженою і дуже недовірливо озиралася на скелета. А він помічав кожну нервову деталь в її образі і не хотів налякати. Він чітко бачив, як нігті зжатих пальців впивалися в долоні дівчини, а все тіло зжималося від холоду, намагаючись зберегти залишки тепла, що ще лишилися у помаранчевій кофтині. Нарешті Алек наважився розпочати свою розмову, його тихий голос зламався на першому слові і, відкашлявшись, він повторив спробу.

— Ти знаєш, — Алек запнувся. — Знаєш… Фоглібург… Він особливий. Хоч я і мрію вибратися з цього містечка, мені подобається тут жити, адже це мій дім.

Неллі насторожено поглянула на скелета, в її очах з’явилася цікавість. Адже вона розказала свою історію, отже нехай і він розповість. Алек знову зупинився, намагаючись підібрати слова, що не налякають Неллі, але в той же час передадуть всю складність ситуації в якій вони опинились.

— Знаєш. Я ж не завжди був скелетом, — скелет посміхнувся, але в його голосі звучала гіркота. — Я був звичайним хлопцем, зі своїми амбіціями, мріями та проблемами. Але. Що казати, в один момент Фоглібург змінився, місто накрив густий туман, який більше ніколи не щезав. Виходу з міста не стало, кожен, хто намагався, завжди приходив назад, звідки йшов. Ми перетворилися на це, — Алек нервово поправив рукавицю. — Тепер ми живемо одним днем, бо кожен з них однаковий. І нічого не вдієш…

— Чи хтось вже покидав Фоглібург? — голос Неллі став надто високим на цьому питанні, її погляд блукав бруківкою, аби тільки не підіймати очей на скелета.

— З двадцять третього року жодна звичайна людина чи житель Фоглібурга не зміг перетнути кордрни міста, — Алек трохи замислився, його рука піднялась до підборіддя. — Хоча є декілька особливих, які мають змогу покидати місто. На жаль, вони не можуть нікого з собою забрати.

— Чекай-но, — дівчина зупинилася на місці, її погляд виражав занепокоєння, а між бровами з’явилася явна зморшка. — Ти сказав з двадцять третього року? Але Еріка розповідала про п’ять років тут, і хто з вас бреше?

— Ніхто, — прошепотів скелет, знову боявся налякати її, тепер разом з голосом, наче він сам став менше та нижче. — Ти помітила дивину у цьому місці? Те, що не стосується міфічних створінь, як я? А, наприклад, того, що не стосується твого часу. Будинки, бруківка та навіть наш одяг. Ми застрягли не в твоєму віці, Неллі. Фоглібург не змінюється з тисяча дев’ятсот двадцять третього року.

У дівчини перехопило подих. Слів, щоб описати її подив та розуміння ситуації, не вистачало. Коліна почали підгинатися, наче вона ось-ось впаде. Холод охопив сильніше, дівчина обняла себе руками, але це не допомогло і все тіло затряслось. "Застрягли в 1923 році? Це не може бути правдою..."

Неллі все ще не могла знайти слів. Її думки плуталися, серце колотилося швидше, ніж коли вона вперше потрапила до цього дивного місця. Алек мовчки чекав її реакції, але тиша стала важчою за будь-які слова...