– Чекай, чекай, ти що загубилась? – скелет, ніби нічого не сталося, звернувся до Неллі. – Так ти не місцева?

Дівчину охопило заціпеніння, вже вдруге вона помітила таку дурну реакцію за собою в цьому дивному місці. Вона тупо вилупилася на моторошне обличчя скелета, це єдине, що видавало його зовнішність під слоями одягу.

– Я зрозумів, не бійся, я зараз допоможу. Я обіцяю, - витягнув руки у чорних рукавицях до неї скелет, мозок Неллі кричав «Тікай», але тіло не слухалось. – Я зараз, – Алек почав обходити свій стіл, щоб підійти до дівчини. Ось тут Неллі нарешті вийшла з трансу, небезпека була вже максимально близько, руки тремтіли дівчина намагалася побігти назад, але ноги підкошувались і щойно зробила крок, як врізалась у когось, хто проходив повз.

Боляче впавши на бруківку, вона встигла помітити зелену лускату шкіру тієї людини. Чи теж навіть не людини? Поглянувши назад, дівчина побачила, що скелет вже стояв майже над нею. Вона ще не встигла встати, серце забилося сильніше а на обличчі виступив холодний піт. Вона повинна щось зробити, повинна зробити. Ні, її просто тут вб’ють, просто на цьому місці. Зараз, або ніколи. І хоч на заняттях з капоейри Неллі, як і повинно бути, ніколи нікого не била, зараз невідома сила звично смикнула м’язи. Нога описала дугу, дивом не задівши інших перехожих. Носок кросівка врізався зліва прямо в обличчя скелета. Удар був дивний, ніби вона била не по людині, а по стіні, кросівок захистив ногу від болі.

Скелет ошатнувся назад і інстинктивно приклав руку до місця удару, більше від здивування, адже болі не було в його реакції. Раніше бій був першою захисною реакцією Неллі, чому зараз не так? Що не так з цим місцем? Це дало час піднятися, руки вперлися в гостре, прохолодне каміння і, хоча лікті й боліли після падіння, на автоматі підкинули тіло в стійке положення. Поки той відходив від неочікуваного удару, дівчина вже намагалася пробратися крізь натовп. В порожніх зіницях Алека можна було вгадати гнів та шок, але після цього він ще спробував наздогнати Неллі, яка встигла сховатися у натовпі.

Тепер перед очима дуже ясно виднілися обличчя перехожих. Мало хто був схожий на звичайних людей, кожне обличчя було ніби з фентезійного фільму чи книги. Вовкулаки, волохаті звіроподобні люди з вовчими мордами викликали звичний страх перед дикими тваринами. Вампіри, які були впізнавані за характерною блідістю та випираючим іклам, а ще деякі з них носили з собою напій, що чимось нагадував кров. Напіврозкладені тіла зомбі, порожні скелети, майже повністю прозорі привиди – які тільки образи не побачила перед собою Неллі. Було незрозуміло, чому вони такі, чи це такі реалістичні костюми. Але моторошно було. Мокрі долоні та пришвидшене серцебиття, дівчина тільки сподівалася, що ці вампіри насправді не можуть впізнати людину по запаху. В голові все змішалося і біля фонтану завернула на протоптану колись давно, але вже порослу травою доріжку, на якій нікого не було. Ярмарок залишився позаду, попереду витоптана тропа поміж дерев. Парк.

Ніхто не біжить позаду. Нікому не цікава Неллі. Можна перевести дух. Незрозуміло, що це було і як тепер діяти. Вертатися назад взагалі не хочеться, тому повернутися крізь натовп до вулиці, звідки прийшла, здається неможливим. Зі всього, що є навколо є тільки один шлях – тропа через парк. Земля з сірою, пожовклою травою вкривала всю область парку, а дерева й зовсім не мали жодного листя. Замість листя можна було вважати хмари чорних ворон, що грізно сиділи на гілках. Туман ставав більш густим вглиб парку, але дівчина вирішила, що краще вже піти туди і повернутися, якщо щось піде не так, ніж намагатися знову пробратися через натовп міфічної нечисті. Зробивши пару кроків по протоптаній тропі, Неллі стало спокійніше, бо це вже не незвична бруківка, а знайома, витоптана до землі трава. Тому дівчина досить легко наважилася піти далі у туман.

– Продавець скелет? О ні, просто продавець скелет! Це нормально? Це жарт, правда? Ну так… Сон, просто сон, або примарилось, – Неллі дивилася собі під ноги і намагалася зрозуміти ситуацію, адже тільки вона вирішила, що все добре, як ситуація стала тільки жахливішою. – Та й. А!

Неллі зрозуміла, що вона в щось врізалась, або в когось… Кров наче застигла, стукіт серця відчувався все сильніше у повній тиші. Кулаки зжалися автоматично, зараз потрібно бути готовою відбиватися. Нічого було тільки під ноги дивитися. Ворон гучно каркнув над головою, від чого погляд швидше переметнувся на об’єкт зупинки.

Неллі що, вибралася?

Це якийсь обман. Перед Неллі стояла дівчина. Довге чорне волосся прямими пасмами спадало до самого поясу, обличчя було бліде і на ньому яскраво горіли сині очі. На вигляд вона трохи старша за саму Неллі. Але найголовніше, що привернуло увагу – це сучасний одяг незнайомки. Вона стояла у сірій кофті, накинутій на білу футболку, на ногах були чорні джинси. Звичайний для ока Неллі одяг.

На обличчі незнайомки теж вбачалася недовіра. Напевне вона була зла на Неллі через те, що врізалася в неї.

– Вибач, – ніяково проговорила Неллі, голос зривався на майже шепіт. – Будь ласка… Вибач. Я не побачила тебе, – винувато продовжила дівчина, але наближуватися до незнайомки не наважилася.

– Ти, – темноволоса трохи запнулась, її очі підозріло зіщурилися, а тонкі блідні губи здригнулися, – теж людина?

– Ти… Теж? – в очах Неллі з’явилися іскри надії. Ну тепер все точно буде добре. Але радість не тривала довго, адже незнайомка так здивовано відреагувала на неї. Навряд чи це буде означати гарні новини.

– Я тебе не пам’ятаю. Ти давно у Фоглібурзі? – дівчина запитала так дивно, наче це все і дійсно давно тут було: це місто, ці створіння, цей холод. Інстинктивно Неллі обійняла себе руками, наче щойно згадала, як насправді тут холодно.

– Я не думаю, що довго, напевно години пів. Ти знаєш, що тут відбувається? Як вже звідси піти? – очі незнайомки стали круглими, але, окрім цього, свій подив вона нічим не показала.

– Я Еріка, – протягнула вона руку, шкіра на ній була настільки тонкою, що виднілися синьо-зелені вени по всій кисті. – Я застряла в цьому місті вже як років п’ять.

«Років п’ять» – відлунням пронеслося у Неллі в голові. Вона наче і не зрозуміла сенс цих слів, настільки намагалася не вірити в це. Дівчина точно не хотіла такої ж долі собі. Тим часом Еріка продовжила:

– Можеш розказати, як ти потрапила сюди?

– Чекай-но… Що? Т-тобто застрягла? – паніка все ж охопила дівчину. Що ця Еріка верзе? Це якийсь величезний жарт? Брови Еріки зійшлися так, що між ними з’явилася жорстка зморшка.

– Ти перша людина, яку я зустріла тут за стільки років – низький голос дівчини був повний надії, наче відбулося щось надзвичайне, від чого залежало її життя. – Будь ласка, розкажи мені, як потрапила сюди, а потім я тобі все поясню, добре? – Еріка протягнула руки в сторону Неллі і запитала більш схвильовано, – Як ти змогла потрапити до Фоглібурга?

Неллі задумалась дивлячись в очі дівчини. Можливо це і дійсно її шанс. Можливо вона тут не одна і вдвох вони точно вийдуть з цього кошмару швидко, повернуться в місто і посміються як злякалися святкового карнавалу. Вона глибоко зітхнула вирішивши, що можливо і справді така послідовність розмови може призвести до порозуміння, вона представилася і розказала все: від завершення уроку капоейри до скелета та натовпу нечисті на площі міста. Еріка слухала уважно, іноді дивувалася, але постійно з розумінням кивала головою, ніби сама була на місті Неллі. Під кінець розповіді дівчина потягнула свою руку до обличчя і нервово почала покусувати свої і так короткі нігті, тоді її блідні руки здалися Неллі зовсім білими на фоні чорного волосся. Еріка дослухала історія не перебиваючи, але після завершення розповіді її сині очі немовби потускніли. Від вигляду цієї дівчини Неллі ніби стало ще більш холодно, вона переминалася з ноги на ногу чи то від остраху чи щоб зігрітись.

– Ми ніколи не виберемося звідси, – прошепотіла синьоока. – Я рада, що ти тепер зможеш зіставити мені компанію, але краще б тобі ніколи не бачити цього проклятого міста.

– Що? – мозок Неллі наче старий скриплячий механізм, не хотів миттєво обробляти інформацію. Недовіра до слів Еріки була сильніша за спроби розуміння ситуації. Деталі мозкового механізму все-таки запрацювали, коли дівчина побачила, що Еріка вже готова йти назад до парку по своїй тропі, тому мертвою хваткою схопила її за передпліччя.

– Що значить не виберемося? – грізно подивилася в очі та, голос став занадто серйозний і сильний, немов металевий. – Ти обіцяла мені все розказати, а сама хочеш піти? – в очах Еріки з’явився страх, вона намагалася вивільнити руку декілька разів рванувши всім тілом назад, але співрозмовниця виявилася набагато сильнішою. «Напевно на такій блідій шкірі залишаться добрі синці» – подумала Неллі та стала тримати руку трохи слабше, але все ще не дозволяючи вибратися.

– Вибач. Я просто так довго намагалася, – промимрила Еріка і зі здивуванням поглянула на захоплену руку. – Надії немає. Але я розумію, що ти ще нічого не знаєш. Мені варто розповісти. – Еріка нервово озирнулася по сторонам і знову сунула нігті до рота. – Так вийшло, що декілька років тому я так само просто йшла, як і ти зараз, і спіткнулася, після чого переді мною з’явився Фоглібург, від якого вже було не втекти. Я декілька років намагалася вибратися звідси, але це виявилося неможливо, тепер я застрягла тут. Незмінна. Я думала, що я одна така, а тепер виявилося, що ти теж тут. Ну тепер приготуйся до вічного скитання у цій дірі, оминаючи монстрів у постійному холоді. Радій, що тобі хоча б є з ким поговорити, я протягом цих років була тут зовсім одна.

Слова Еріки були ледве вловимими, тихими, губилися у тумані. А ще все було сказано занадто швидко, ніби дівчина хотіла швидше завершити розповідь і позбутися цього.

– Не може бути, – Неллі вилупилася на погризані нігті дівчини, її губи теж були всі у ранах від постійного травмування. – Тобто ти дійсно не бачила тут жодної людини?

– Жодної, – стверджуючи кивала головою співрозмовниця.

– А… – дівчина призупинилася, щоб подумати, як сказати, – ті монстри. Ти розмовляла з ними? – в очах Еріки промайнув страх.

– Знаєш, я хоч і застрягла тут вже давно, але я не скажена, щоб говорити з тими виродками. Ти знаєш яку шкоду вони можуть тобі заподіяти? Тут навіть ці гіфрадії і ті можуть бути небезпечними, а ти про цих створінь кажеш.

– Гіф, хто?

– Гіфрадії, ти розказувала про них, – потиснула плечима Еріка. – На світляків схожі по-твоєму. Але ці теж якісь незвичайні, навіть переслідувати можуть.

– Хм… Я помітила, – перед очима Неллі промайнула згадка нещодавньої події, коли гіфрафії злякали її біля закинутої крамниці. – Слухай, а ти теж після Геловіну сюди потрапила? Можливо тут відкривається якийсь магічний портал чи щось таке і ми ще можемо піти?

– Ти точно фентезі перечитала, – закотила очі дівчина. – По-перше, ніяких порталів тут немає, це точно говорю. Я знаю тут кожну стежку і вже таке точно б помітила. По-друге, не на Геловін, я взагалі тут навесні опинилася. І знаєш що? – Еріка подивилася прямо в очі дівчині. – Все, що ти зараз придумаєш, я вже спробувала. Ти не особлива, розумієш?

Очі Неллі розширилися, нова інформація ніяк не вкладалася в голові. Еріка підвищила тон свого голосу, але він був все ще настільки слабкий, що це було майже непомітно. Вона прибрала вологе від туману волосу від обличчя.

– Пішли краще, я покажу, де ми житимемо, щоб місцеві не знайшли, – дівчина потягнула руку, яка вже була вільною і спробувала тепер взяти за руку вже Неллі, яка тепер навпаки зреагувала швидко і різко відскочила не давши схопити себе.

– Ні! Повинен бути якийсь спосіб, – Неллі схопилася за голову, наче в підтвердження хаосу її думок ворони на деревах почали надто шуміти. – Хоч якийсь спосіб, – в голові виникла спонтанна ідея: – А ті монстри? Ти казала, що ніколи з ними не розмовляла, так, можливо, вони можуть бути корисні. Можливо вони допоможуть? Хоч хтось?

Очі дівчини шалено загорілися ідеєю. Це її шанс. Так, вона вже через годину буде вдома, наче нічого і не відбулося.

– Ні, – відрізала Еріка. Все її тіло мілко трясло, наче в паніці. Дівчина активно почала знову кусати губу між словами. – Ти думаєш я ніколи не намагалася? Мене ледь не вбила мила жіночка, якій я наважилася довіритись. І це було не один раз. – Еріка поставила цим крапку в розмові, таку слабку і боязку, вона зробила крок назад, вглиб парку, не випускаючи Неллі із поля зору, наче сподівалась, що дівчина все-таки отямиться і все зрозуміє.

– А той скелет на ярмарці? – безумно продовжувала Неллі, поки пальці збуджено перебирали край рукавів помаранчевої кофти. – Я звісно одразу злякалась його, але він наче хотів допомогти, – перед очима винувато промайнули картинки того, як Неллі відбилася від скелета, поведінка якого дійсно здається не виглядала ворожою. – Його ще наче Алек звали.

– Алек? – зробила ще один невпевнений крок назад Еріка. – Ну я дивилася на них усіх зі сторони. І кожен, чуєш? Кожен з ким я контактувала, не виглядав вороже. Вони виглядали, ніби хочуть допомогти, а потім робили жахливі речі. Мені дуже пощастило, що вдалося втекти, – тепер дівчина вже потрохи крокувала все далі від Неллі, вона поманила дівчину рукою за собою. – Ходімо, не варто до них йти.

У Неллі в голові роїлася купа думок. Можливо Еріка дійсно досвідчена і знає, чого тут робити не варто. Хоча можливо треба просто бути обачнішою і хоча б спробувати свої версії, щоб знати, що точно зроби все, аби вибратися. Ця Еріка виглядає так, ніби окрім того, що розповіла, дійсно нічого більше не знає. Можливо вона знає навіть менше, аніж розповіла. Вона виглядає такою слабкою, наче не могла зробити нічого. Можливо навіть, що Еріка сама одна із тих, про кого говорить. Хто знає, кому можна довіритись у цьому дивному світі.

– Я думаю варто спробувати, – Неллі рішуче обернулася в сторону площі, вона ще не наважилася, але точно знає, що підійде до цього скелета.