Неллі, Даріан та Алек сиділи у затишній домівці скелета, за дерев’яним столом. Вони все ще були усміхнені після прогулянки, Алек засвітив гірлянду, що була на батарейках, і кімната освітилася яскравим різнокольоровим світлом. Гірлянду він теж явно взяв поки був за межами Фоглібурга. Поки картини химерних домівок засвічувалися зеленим, червоним, жовтим та синім кольорами, скелет вийшов з кімнати, щоб дістати їм обід. Даріан сидів поруч із дівчиною, його сміх поступово стих і він з доброю посмішкою подивився на Неллі.

– Знаєш, я розумію тебе і допоможу чим зможу, але ви ніколи не виберетеся з Фоглібургу. Я вже казав це Алеку тисячу разів і кажу тобі, – рука Даріана лежала на столі та придвинулася ближче до руки дівчини. Він подивився їй прямо в очі, – Звідси немає виходу. Це неможливо.

– Але чому ти так впевнений у цьому? – Неллі не відривала погляду від сірих прозорих очей, їй подобався цей туманний колір. І подобався голос, який казав їй те, що не хоче чути. Дівчина продовжила розмірковувати вголос з надією. – Можливо ми просто не знаємо чогось. Я думаю ти помиляєшся, правда?

– Ні, не може бути, – гірка усмішка з’явилася на губах хлопця.

– Чому? – вже підвищила голос Неллі.

– Тому що я єдиний, хто може покинути це місто, – здавалося, в цьому голосі не було ні краплі жалю, ця фраза звучала надто грубо для Неллі.

– В якому сенсі ти…

– Я ж вмію телепортуватися, не помітила? – Даріан розсміявся, цей сміх не мав нічого спільного з його минулими жартами. – Моя здібність дозволяє мені мандрувати світом, але все одно я не можу довго знаходитися за межами Фоглібургу. Я перепробував усе і шукав усюди, це неможливо. Тобі слід з цим змиритися.

Неллі не мала що сказати на ці слова, вона наче й відчувала вдячність за щирість цього чоловіка, але не хотіла вірити йому, вона ще мала надію на краще. Непомітно для дівчини, Даріан обережно доторкнувся до руки Неллі і трохи зжав її пальці. Вона на секунду відволіклася на їх руки, тепер сплетені на столі. Вже хотіла щось сказати, але тут до кімнати зайшов Алек. Скелет ніс на підносі гарячу випічку, хоча можливо вона і не була найсвіжіша, але точно тепла і підігріта, немов тільки приготована. Неймовірно, як органічно скелет виглядав на фоні такого домашнього затишку. В момент Даріан підірвався, він обережно випустив руку Неллі зі своєї і промовивши щось на кшталт «я швидко повернусь» зник у повітрі.

Алек повільно підійшов ближче і сів навпроти дівчини. Його кістляві руки придвинули піднос з випічкою ближче до Неллі, наче запрошуючи скуштувати. Вони дивилися один одному в очі і скелет злегка посміхнувся. З плечей дівчини ніби зняли величезні камені, вона зраділа, що Алек все ще так само відноситься до неї.

– Не роби цього, – прошептав скелет.

– Що саме, – у дівчини здивовано збільшились очі.

– Я бачив, як ви трималися за руки, це того не вартує.

– Чому? – підскочила з місця Неллі, вона нахилилася ближче до Алека через стіл. – Ти йому не довіряєш? Ви ж ніби друзі. Що з ним не так?

– Він… – Алек подивився по сторонам, він наклонив голову вниз, наче наважуючись щось сказати.

– А ось і я! – біля столу знову з’явився Даріан, що посміхався. В одній його руці були свіжі квіти, а в іншій він тримав кошик з солодощами. Він протягнув Неллі квіти. – Сподіваюсь, тобі вони сподобаються, – а потім повернувся до скелета: – Алек, ти ж не проти, що я вирішив додати до твоєї прекрасної випічки ще солодкого на обід?

Весь цей час він знову безперестанку жартував, на одній з його історій Алек взагалі подавився, від чого ці двоє розсміялися ще сильніше. Неллі посміхалася і спостерігала за ними. Даріан нахилився підняти цукерку, яка впала на підлогу. В цей момент Алек уважно подивився на дівчину і швидко приклав руку собі туди, де в нього повинно бути серце. Цей жест тривав тільки мить і до моменту, коли блондин знову сидів прямо, скелет весело сміявся.

Після обіду Даріану знадобився час, щоб вмовити Алека зайнятися своїми справами, а він сам зараз прогуляється іншими вулицями міста разом з Неллі. Скелет довго намагався чинити опір, але блондину все-таки вдалося його вмовити, тому Алек взяв свій плащ і пішов на ярмарок.

Найкращим для Алека в дорозі на ярмарку було те, що вона коротка. Тому що він не витримав би такої порожньої, безлюдної сірості довго. Холодний вітер задував під плащ і скелет, діставши із карману рукавички, натягнув їх на руки, також він повернув назад величезний капюшон. Ні, йому не було холодно, він же скелет. Але він із задоволенням вдихнув аромат лаванди, який пахнув плащ і трохи розслабився. Він одягається не заради тепла, а заради душевного комфорту, щоб сховатися від цього дивного світу і сховати від нього себе. Щоб відчути себе хоч трошечки більше людиною.

Через те, що Фоглібург дуже зачинене місто, майже всі жителі знаходять розвагу на ярмарку. Тому продавці та артисти продовжують тут працювати з ранку до самого пізднього вечора. Тож не страшно, якщо скелет пропустив роботу вранці, всеодно там завжди будуть покупці.

І справді, тільки-но Алек зайшов за перехрестя, побачив великий гучний натовп, який сміявся, сварився та пліткував прямо на площі міста, навколо невеликого фонтану. Це були різного виду створіння, багатьох з них скелет знав добре і більшості він би жодного разу не довірився. Здобувши безсмертя у цьому зачарованому місці вони зійшли з розуму. Відчули безкарність та те, що майже будь-якому разі, залишаться живими.

Протиснувшись між двома величезними чоловіками з бикоподібними головами, Алек відчув неприємний аромат бруду і поту. На їх фоні скелет виглядав ніби хлопчик-підліток. Ці двоє ніколи нічого не купували в Алека, тому близько він їх не знав, але здогадувався, що і знати не хоче. Тож скелет швиденько дійшов до свого прилавку.

– Привіт, Вальтер! Як йдуть справи? – відкриваючи вхід до прилавку, привітався з м’ясником Алек. – Сьогодні цілий день працюєш?

Серйозний погляд мінотавра пом’якшився, він зупинився від розрубування чергової кістки для клієнта і всією статурою повернувся до прилавка сусіда.

– Привіт, Алек, – посміхнувся він. – І тобі гарного дня. А я ні, скоро додому, до родини, – Вальтер змовницьки примружився і трохи нахилився в бік скелета, – В мене з жінкою сьогодні річниця, вона нам та-а-акий вечір підготувала, у-у-у.

Мінотавр вдоволено засміявся, повернувшись до роботи з клієнтом та його замовленням, а скелет продовжив розпаковувати свої товари і розкладати на прилавку. Нарешті Алек дійшов до розкриття трав, які своїм ароматом перекрили сусідній м’ясний. З турботою скелет розрівняв кожне прим’яте листячко на чабреці, розмарині та м’яті. Засушені ж трави, такі як ромашка, лаванда, календула та звіробій потроху розміщувалися у мішечках. Знання на травах – це те, чому навчили Алека ще в далекому дитинстві, коли вони з бабусею ходили за межі Фоглібургу, саме там у полі можна було знайти більш рідкісні трави. Він добре пам’ятав, як там завжди світило сонце, а рослини розквітали різними барвами. Тоді тепле сонечко гріло відкриту шкіру, а бабуся лагідно усміхалась, навчаючи онука новим знанням.

Зараз же у Фоглібурзі немає такого різноманіття трав. Алек навіть тут він знаходить, що корисного може назбирати. На подив, взагалі не зрозуміло для скелета, рослини продовжують виростати у місті знову. Вони сіріші, не яскраві та трохи підв’ялі, але властивості трав залишилися тими самими.

Пройшов лише день з останньої його зустрічі з Хейзел. Вперше після Геловіну в перший же день Алек не як зазвичай мріяв про те, як дівчина все ж відповість йому взаємністю, перший день, коли він не корив себе за те, що забувся і налякав її, за те, як змінилася її доля через їхню зустріч. Вперше за декілька років скелет відволікся, відчув себе звичайним хлопцем, який спокійно спілкувався з такою ж людиною. О, світло, вона навіть обійняла його. Вперше… Вперше за більш ніж сто років Алека хтось обійняв. Він навіть відчув це тепло, тепло іншої людини. Так багато років.

Скелет завмер, тримаючи каблучку з ізумрудом, який ніби світився на сірому фоні міста. Який сенс має його безсмертне життя, якщо за сотню років йому так і не вдалося виконати свою мрію? Цілком реальну мрію, яку виконує кожен другий, хто живе за межами Фоглібурга. Насправді Алек трохи лукавить, він має не одну мрію, їх безліч, від найменшої до великих. Але якщо виділити найбільшу. Хлопець безліч років мріє стати архітектором, вивчитися в справжньому університеті, проєктувати споруди та дивитися, як вони втілюються у життя.

Він не сидів без діла до цього, максимально намагаючись розвиватися. Із собою з нормального світу Алек приніс багато професійних книг. Він вивчав їх і відтворював у життя. Він поглиблювався і далі, створюючи невеликі саморобні проєкти. На жаль, у Фоглібурзі мешканцям не подобаються зміни, тож скелет не ризикнув втілювати щось за межами власного будинку. Алек навчився безлічі речей, тож не переставав розвиватися але ж… Але який сенс це має, якщо це не допомагає йому втілити ні краплі з його мрій. Так. Яку б ароматну випічку він не робив, Хейзел ніколи її не скуштує. Дівчина боїться його і не проведе з Алеком ні дня по своїй волі. А потім вона постарішає, а потім… Потім скелет залишиться таким самим, а люди, яких він може бачити раз на рік під час Геловіну, зникнуть. Так, зникнуть, а Алек залишиться тут і продовжитиме жити тут своє безсенсове життя.

Добре, хоч зараз в нього з’явився якийсь сенс. Можливо Неллі, як звісно і інші люди, що з’явилися у місті дивним чином, нічого не зможе вдіяти. Але вона перша, хто взагалі з ним заговорив, хто не змирився і не зійшов з розуму одразу. Тільки через неї Алек має шанс подивитися на пошуки виходу з міста з нового боку, з якого ще ніколи не дивився. Можливо це і марно, але нехай тимчасово це дає бажання справді жити,а не сидіти на місці, ніби він персонаж якогось сценарію.

Точно, по дорозі додому Алек придбає ще інгрідієнтів до випічки. Ввечері він спече щось дуже смачне і порадує цим Неллі та Даріана. На обличчі скелета з’явилася усмішка, коли до нього звернулася жінка-зомбі. Вона не часто щось купує у Алека, тож він не запам’ятав її ім’я, але одразу переключився з думок на роботу, із привітною усмішкою обслуговуючи клієнтку.