– Не треба, – пошепки промовила тендітна на вид дівчина. Вона раптово відвернулася, знову щось шукаючи поглядом. Світле волосся розсікло темний простір і майже зачепило суху гілку.

Непроглядна темрява. Осіння ніч. Чарівний Геловін. Дівчина сиділа за ледь товстим деревом і виглядала на дорогу. В такій темряві здавалося, що її світле волосся, немов промінець сонця, освітлює все навколо. Тіло білявки трохи тремтіло, але не було зрозуміло від страху це чи від холоду, хоча, можливо від всього разом.

Майже голі гілки не могли повністю сховати нас від чужих очей, хоч у такій порі навряд чи хтось буде лазити у кущах. Через дорогу висів самотній ліхтар й освітлював дорогу жовтим кольором. Але можливо, що такий відтінок дає їй зовсім не ліхтар, а гарбузи, що світилися та стояли біля дому, що навпроти.

Так, точно. Дім… Не дуже й то хотілося спостерігати за барвистою будівлею, обвішаною гірляндами та прикрасами, але що ж поробиш. Треба. Ось білявка безпреревно туди дивиться. За весь цей час ми обмінялися з нею лише декількома фразами, і ті були по справі.

– Хейзел? – пошепки покликав я дівчину, все ще розглядаючи привиди з тканини на вікнах дому.

– Я ж сказала «ні», – перервала мене білявка навіть не ворухнувшись. Бічним зором я помітив світлячків, які підлетіли від такого різкого звуку. Я прекрасно розумів, що достукатись до цієї холоднокровної дівчини буде складно. Все ж, навіть мене легше налякати чи вивести на хоч якісь емоції, ніж її.

– Я не про це. Хотів сказати, що…

– Замовкни, – досить різко шикнула на мене подруга, подивившись своїми, майже прозорими, блакитними очима, кольору мого улюбленого морозива. Що ж вона зі мною робить? Я почав тонути в цих очах. Раптом, я помітив ворушіння зі сторони пластикового зомбі, який стояв при вході в якості прикраси.

Двері дому відкрилися й звідти вискочив натовп веселих підлітків. Усі були у найрізноманітніших костюмах, які не відрізнялися оригінальністю. Але зараз це мене зовсім не турбує, набагато цікавіше продовжити, нарешті, розмову з дівчиною.

– Але ж чому все-таки не треба? – знову, дуже обережно, зовсім тихенько запитав я, простягнувши руку в її сторону, чим сильніше роздратував дівчину.

Вона не відреагувала. Вся увага цієї милої персони була прикута до компанії дітей. Вона витягнулася, напряглася, немов струна. Готова у будь-який момент діяти. Один хлопчина з натовпу крикнув, що знає короткий шлях на вечірку. Дітей охопив повний захват. Ще б пак, в канун Дня Усіх Святих, перевдягнувшись у монстрів, шукати пригод, проходячи коротким шляхом. Ой як же це не сподобалося моїй білявці. Вона стала ще більш напруженою, хоча мені здавалося, що це вже неможливо. Так і є, погляд дівчини постійно метався до кущів, біля яких проходили діти.

На жаль до такого повороту подій Хейзел виявилася не готовою. Ну хоч колись. Як же сильно вона піклується про свою мітлу, а я ж казав, що ховати її у кущах ненадійно. Вона вже хотіла почати слідкувати за натовпом, але я її вчасно зупинив, схопив за лікоть. Сам я завмер. Кофта кольору м’яти була дуже теплою, навідміну від холоду навкруги. Зовсім не хотілося її відпускати, а навпаки притягнути ближче, але дівчині це явно не сподобається. Важко зітхнувши я перевів погляд на дітлахів.

В одної дівчинки, яка йшла в компанії, з кишені посипалися невеличкі декоративні гарбузи з різними листівками на них. Здається вона готувала друзям подарунок, але на жаль. Тепер брюнетка лише хмуро дивилася на розтоптані «хорошими» друзями фігурки не звертаючи уваги на сльози, що стікали по щоках. Жаль її. Мене охопили спогади з дитинства, але я швидко їх розігнав. Не вчасно.

Дівчину покликав хтось із компанії. Вона швидко стерла сльози рукою й побігла за дітьми. Як вірний песик. Посміхатися тим, хто постійно ображає. Вибачати тих, хто постійно повторює знов. Жалюгідне видовище. Величезна помилка. Як прикро, що я знав про це зі свого досвіду. Як прикро…

Хейзел вже не звертала увагу на підлітків, хоча вони якраз й були її ціллю. Дівчина різко повернулася до мене і приставила ножа до горла.

– Знову ти, – з оскалом промовила вона.

– Знову ти, – привітно перекривив я слова дівчини, широко посміхаючись. Все таки вона мене пам’ятає. Й не важливо навіть, з якими емоціями вона зі мною говорить. Головне мені вдається викликати хоч якусь.

– Обдурити міністерство. Та як в тебе це виходить?! – вже істерично запитала напарниця. Невже? Я довів її до істерики? Мені ніхто не повірить.

Я все ще тупо усміхався своїх компаньйонці. Вона тільки-но усвідомила з ким відправилася на завдання. Такі тендітні риси обличчя. Скуйовджене, спадаюче на очі волосся. З гримасою злості на обличчі це виглядало несумісно й навіть смішно. Я не міг стримати розчулення.

– О, моя мила Хейзел.

– Не смій мене так називати. – Погрожуючи натиснула на ніж білявка. – Не для того я отримала роботу в міністерстві вилову нечисті, щоб ти тут розгулював зі мною.

Я здавлено посміявся. Давно я не бачив цього прекрасного обличчя. Здається, це було цілих сто років тому, а насправді лише минулого Геловіну. Адже кожен Геловін вона полює на нечість, і дуже часто її метою є я.

– Робота, - скривившись протягнув я. – Чи бачиш ти, що я ніби зараз тобі з нею допомагаю.

– Та невже? – усміхнулася дівчина. – Я кожен Геловін намагаюся тебе зловити. Все не вдавалося. Ну нарешті.

Хейзел явно насолоджувалася процесом перемістивши ножа трохи нижче й повільно вгоняючи його мені в серце. Жорстока. Жодної емоції співчуття чи відрази на обличчі. Ось чому вона працює саме тут. Холоднокровність є досить важливим фактором. Але я, на жаль, емоційний.

Я бачив, як мої руки побіліли, шкіра та м’язи зникали, залишаючи лише кістки. У відображенні на металевій прикрасі дівчини я бачив, як зелені очі залишають лише порожні чорні западини. Приймаючи свій справжній вигляд я ставав собою.

– Мила Хейзел, – відчуваючи як швидко згасають сили, проговорив я. – До наступної зустрічі, до наступного Геловіну. Я кохаю тебе.

Дівчина відпустила рукоять ножа й безглуздо дивилася на мене. Здається до неї нарешті дійшов зміст моїх слів. Стільки років! На її щоці повільно скочувалась самотня сльоза, так красиво сяюча при світлі повного місяця. Я насилу підняв свою кістляву руку й обережно її витер. Тепла. Жива. Рука без сил впала на землю. Тепер білявка залишилася сидіти сама.

– До наступного Геловіну, – ледве чутно пролунало з сухих губ Хейзел. – Я теж кохаю тебе, Алек.

Прошепотів слова, які так і не почув скелет, дівчина ще довго сиділа, забувши про обов’язки своєї праці. Йому вдалося розбудити емоції цієї дівчини. Тільки з першими променями сонця Хейзел схаменулася. Сутінки прогнали чарівну атмосферу свята. Робота для дівчини почнеться тільки у наступному році, наступного Геловіну.