В під’їзді несло сечею. Темрява заважала мені роздивитись де саме надзюрено. Довелось сподіватись на своє везіння. Хоча якраз таки на моє везіння краще не сподіватись. Я йшов по темних коридорах будинку, лише недавно заселеного. Місто росло, всюди виростало нове житло. І мені тут не подобалось. Холод пронизував мене. Видіння одне за одним намагалось проникнути в мою голову.
- Ні! – сказав їм. — Геть! Ви не маєте нічого спільного з тим, що я бачу. Нахуй з моєї голови!
Це все були прокляття. Один прокльон розповзався по цілому будинку. Він проникав в людські голови та серця, і псував їх душі зсередини. Якось я бачив, як Наталія перестаралась з прокльоном. Але аж до такого їй далеко. Але тому, до кого я піднімався на ліфті, наповненого сечею, спермою та блювотинням…
Це він. Мудак знову перестарався, граючись в Бога. І, що дивно, самого Бога цей впертий вилупок не визнавав. Я намагався контактувати з ним як можна рідше. Коли я тис йому руку, то потай сподівався побачити на ньому мітку. Ага, та де там? Не з моїм везінням…
Ось його квартира. Старі подерті дерев’яні двері. З-за них доноситься незрозумілий гуркіт чогось, що віддалено нагадувало музичні інструменти та чийсь нелюдський крик. В принципі нічого дивного: він просто слухає свою музику.
Дзвінка не було, тож я просто загупав у двері. Ще раз. Я гупав доти, доки не почув його лайку та кроки. Про всяк я відійшов, в нього низький рівень витримки і терпіння. Двері відкрились і з них вилетів худий лисий чоловік в майці та сімейках. На вигляд йому доходило до тридцяти. Лице висохло, значить він давно не їв. Очі з ненавистю зиркали в різні сторони. На худому плечі свастика (так-так, та сама, про яку ви подумали), на грудях набитий череп з двома блискавками обабіч нього. Решта татуювань ховала не зовсім чиста біла майка, але я і так знав.
White Power.
- Салют, Гітлер, – я знов не стримався, щоб не бовкнути якоїсь дурниці.
- Ох ти ж їдрить, хто прийшов, — сказав Едик (так звали лисого). – Якими дорогами, Макс?
- Скучив, – холодно буркнув йому.
Едик зареготав. Він простягнув мені руку. Мені неприємно було її тиснути, але це найлегший спосіб побачити на комусь мітку. Дотики, в принципі, не обов’язкові, можна й так все побачити. Але я стільки років намагався здихатись своїх здібностей, що зараз поки можу лише так. Це мій брат мабуть далі розвиває їх. Цікаво, що він ще може?
Але я відволікся. Ні, на Едику нічого не висіло, як би старанно я не намагався знайти.
Жаль.
- Радий тебе бачити! – він всміхнувся, виставивши вперед свої жовті зуби в шаховому порядку.
Я зайшов в квартиру. В ніс вдарив запах чогось суміжного між сечею і лайном. Едик закрив двері.
- Проходь в кімнату. Не роззувайся.
- Я й не збирався.
Знову регіт.
В вас, мабуть, питання: як я взагалі знаходжу таких як він та Наталія? Тут нічого дивного. Злодії варяться в одному котлі зі злодіями та іншими злочинцями. Творчі люди спілкуються з іншими творчими людьми. А такі як я спілкуються з усіма. По колишній професії мені доводилось спілкуватись з відьмами, знахарями, екзорцистами, психологами, священиками, шаманами, лікарями, наркоманами, приватними детективами. Без їхньої допомоги ніяк.
Ще з всілякими іншими неадекватами. Я колись затямив, що таких людей зі «здібностями» просто магнітом тягне одне до одного. Ми самі одне одного знаходимо, хоч ми й різні. В кожному куточку України, я наведу вам приклади кількох от таких знайомств.
Ми зайшли в апартаменти. Тут все ще були сліди пожежі п’ятирічної давнини. Він навмисно нічого не міняв. Таким чином він міг утримувати духів, що колись були людьми, котрих і забрала ця пожежа. Я їх не бачив, лише відчував. Таких, як Едик, ми називали демонологами, чи окультологами. Я називав його сатаністом.
- Прокляття в будинку, – почав я. – Твоя робота?
- Знаєш, ще когось такого ж сильного? – задоволено запитав він.
- Знаю, але вони не в Франківську.
Едик невдоволено стис губи. Я знав, що згадки про когось сильнішого йому не до душі. Я знав, і не забував при зустрічі йому це нагадувати. Ми пройшли в кімнату. Порвані шпалери, підлога в пляшках та недопалках. В колонках грало, щось, що нагадувало безладне тваринне гарчання з сумішшю тертої іржі й грому.
- З чого раптом ти прокляв всіх жителів будинку? – запитав я.
- Та заселилось тут кілька нігерів! – він скрутив музику.
Сів на старе, зламане ліжко.
- Знову за старе? – спитав, дивлячись на його свастику.
- Уявляєш?! – завівся він. – Чорномазі назвали мене расистом!
- Та ну? Ніколи б не подумав…
- Якась мавпа буде мені розповідати, що правильно, що неправильно…
- Ти переборщив! – я обірвав його потенційну повість про ображених. – В тебе весь під’їзд потрапив під дію прокляття.
- Той що? – його це ніяк не зачепило. – З’їдуть сучі чорномазі то зніму.
- Раніше знімеш! – я став говорити тихіше, але кожне слово звучало все чіткіше.
Він притих. Лице зблідло. Його очі гнівно спопелили мене, але зробити будь-що мені він не може. Знає, що мене не беруть прокляття та порчі. В цей момент він мене ненавидів.
- Слухай, Макс, я тебе давно знаю. Яке тобі є діло до цього? Ти ж не спец по прокльонах. Ти в нас смерть обдурюєш. Що на них, мітки є?
- Поки що ні.
- Ну от бачиш. Будуть, то зніму.
- Якщо з’явиться хоч одна мітка, – я заговорив ще тихіше. – Ти вже не зупиниш нічого. Якщо помре бодай хтось, навіть просто потрапить під машину, його мітка розповсюдиться на інших проклятих. Смерть половини будинку буде на твоїй совісті. Це як вірус, він буде поширюватись від однієї зараженої клітини до інших. Навіть мій брат не зможе з цим нічого вдіяти.
Він зблід ще більше. Марко, мій брат, був причиною того, що його зуби тепер розміщувались в шаховому порядку. Якби не я, брат би відправив Едика на той світ.
Тепер я шкодую, що втрутився тоді.
- Марко тут? – тихо спитав він. – Ви знову працюєте разом?
- Ні. Я думав ти мені скажеш, що він тут робив. Ти можеш «просканувати» місто в його пошуках?
- Звичайно, що ні! – він повернув собі професійну хватку. – Вас двох неможливо знайти. Раби вас не бачать.
Захотілось затопити йому в щелепу. Я не звик бити людей, але саме зараз захотілось зробити виняток. Рабами він називав залишки душ тих людей, що колись загинули насильницькою смертю. Я не вірив у все це, але кілька разів бачив його в дії. За його словами, цей недолугий Адольф, ловив частинки душ в якісь свої приманки і використовував їх в своїх цілях. Він зневажав прості правила спілкування з духами. Одна київська відьма якось розповідала, що до духів треба ставитись з повагою. Ще бажано називати їх на ім’я, щоб не гнівити сили, котрі ніколи не будуть підконтрольні людям. Едику було класти на ці правила. Потім лікті кусатиме, але мені то що?
Я збирався використати одну з його здібностей, коли йшов сюди, але зараз наросла серйозніша проблема…
Розумієте, інколи між людьми з’являється певний зв’язок. Наприклад матір відчуває на відстані, якщо щось негаразд з її дитиною. В собак і котів це розвинуте краще, але зустрічається і в людей. Деякі люди можуть відчувати вплив цих зв’язків, як передчуття. Таких ось людей можна зв’язати декількома способами. Один з них вам відомий, як любов…
Едик зв’язав людей своїм прокляттям. І в випадку нерозділеного кохання, зв’язок викликає депресію та паскудний настрій, але, врешті, рветься і зникає – то в цьому випадку зв’язок не розірветься. Це буде ланцюгова реакція.
Ви мені не вірите? Питаєте, чому стільки всього є, а ви не маєте уявлення навіть про половину цього?
Та тому що ви ні в що не вірите, нічим не цікавитесь. Ви відмовляєтесь визнавати ці факти. Ви боїтесь. Ви не хочете знати.
- Треба, щоб ти її знайшов, – показав фотографію на новому телефоні.
- Гарна, – облизнув губи.
- Зможеш?
- Спробую вночі, – сказав він. – Спочатку все ж займусь прокляттям. Ти номер не змінив?
- Ні.
- Тоді вимітайся.
Я знизав плечима і пішов до виходу.
- Макс?! – окликнув мене.
Я повернувся. Що ще?
- Раби тебе не бояться. Всіх бояться, а тебе ні. Чому?
- Спитай в них.
- Я таки зніму прокляття, після пошуків твоєї дівахи…
- Визначишся точно, подзвониш.
- Звісно.
Він збрехав за прокляття. Не збирається він його знімати. Я знав це.
- Якщо не знімеш, я повернусь, – тихо сказав йому.
- Хто тоді зробить для тебе роботу? – оскалився він. – Не переживай, все зроблю.
Я зачинив за собою двері. Він знову збрехав.