Подзвонив телефон. Номер невідомий. Зазвичай я ніколи не піднімаю слухавки. Та ну його нахуй – вирішив я.

- Так, – приклав телефон до вуха.

- Салют, – почув жіночий голос. – Я чула ти в Франківську зараз…

- Хто це?

- Карина! – сердито пробурчав голос. – Не впізнав?

- Ні, – всміхнувся я. – Вибач.

- Буває. Особливо з тобою. Я проїздом тут – заговорила вона. – Ти зараз з кимось?

- Ні.

- Можна залишитись в тебе на кілька днів?

- Так.

- Кажи адрес, я приїду! – радісно промовила вона.

Я сказав адресу. Виглядав я не найкращим чином, але Карину я завжди радий бачити. В нас з нею довга історія. Інколи мені це здається безумством, але тоді я дивлюсь на те, що оточує мене і розумію, що це все в рамках норми.

Дощ все не припинявся. Від моєї зачіски не залишилось нічого. Окуляри були пошкрябані. Костюм нагадував обноски. Мені було начхати. Я просто шкутильгав і курив. Курив і шкутильгав.

Злості не було. Нічого не було. Я відчув себе наче чашка, що переповнилась рідиною. А тепер стінки тріснули, рідина вийшла.

Мене не обходило те бидло, що навішало мені. Не перший раз. Це лише спочатку образливо. Об самооцінку та гордість наче ноги витерли. А потім звикаєш. Побили? Той що? Сьогодні ти, завтра тебе. Такий вже світ.

Я всміхнувся сам собі. Ти п’яний, стомлений, побитий, куриш і мокнеш під дощем, а думки все ж про вічні теми філософів. Ти просто псих.

Я? – перепитав сам себе. Я не один такий. Світ скотився з розуму, ще в день створення. Бог створив психопатів. Люди просто хворі збоченці помішані на власному лайні та на власних фетишах. Але якби він був інакшим, я б тут просто не прижився…

Сів на край тротуару від болі в боці. З голови вже стікали струмки, але я не переймався цим. Дістав ще сигарету. Дим різав легені скальпелем, але смак тютюну виграв битву за моє здоров’я.

Не встиг я докурити, як переді мною зупинилась машина. Старенька копійка. За кермом був усміхнений старий. Роки проробили в його голові лисину, але його це не тривожило. Зморшкувате лице розтягнулось в усмішці.

- Сідай, підвезу! – він потягнувся і відчинив мені двері. – Чого будеш мокнути?

Я погодився. І то правда.

- Сергій Іванович, – простягнув мені руку.

- Макс – потис її.

Знову холод. Не такий сильний, як в Лілі чи того лисого, але явна ознака мітки. Я придивився уважніше…

- Це хто тебе так?

- Знав би…

- Що ви молодь вже не поділили між собою? – запитав він.

- Різні точки зору, – без особливого бажання відповів я.

- Дикі ви, молоді, – дід завів машину і поїхав. – І дурні.

- І то правда.

Я сказав йому, де живу, і він згодився відвезти.

- Я теж таким був, – говорив він. – А потім з’явилась сім’я.

- І як?

- Я женився молодим, – сказав він. – І ніколи не пожалів. У нас з жінкою нікого не було одне крім одного. А тепер я вже чекаю правнуків.

- Вітаю! – всміхнувся я.

Щиро. Від душі. Сам від себе не чекав. Мені подобався цей старий. Він доживав своє життя, але його це аніскільки не зламало. Оце сильна людина. Я навіть позаздрив його незламності.

- Дякую. Знаєш, – Сергій Іванович глянув на мене. – Справжніми чоловіками стають, коли з’являється сім’я. До цього ви просто хлопчики.

Відповідальність робить з тебе справжнього чоловіка.

- Відповідальність може з’являтись раніше сім’ї, – сказав я.

- Теж вірно, – погодився він. – Але хіба така відповідальність приносить щастя?

- Ні. Мабуть ні.

Він посміхнувся. В нього була щира усмішка. Знаєте, про людину можна судити по тому, як вона всміхається. Саме тоді ти й побачиш скільки в ній лайна. В ньому лайна не було. Він справжній, не якась фальшивка. Він прожив щасливе життя…

Яке от-от обірветься. Я побачив його смерть в ліжку. Не звернув уваги спочатку. Холод мав би пройти в машині. А зараз все, як завжди, ознаки на лице. Він ловиться за серце, але безсилий зробити бодай щось. Болі немає, старий просто розуміє, що серце ось-ось зупиниться. Він помре у вісні, нездатний зробити бодай щось. Все станеться миттєво. Легка смерть.

Але я не хочу, щоб він помирав. Нехай хто-небудь інший, але не він. Тільки не сьогодні, не коли я можу що-небудь зробити. Баланс? Та до біса той баланс! Це просто несправедливо. Чому він?

На мить закралась думка, що це тому, що не помер я. Ні, це нісенітниці.

- Як ваше здоров’я, до речі? – запитав я.

Якщо я хочу відтягнути момент, мені потрібно знати деталі. Скоріше всього це таки серце. Хоча те, що він зловився за нього в моїх видіннях ще нічого не означає. Треба знати напевне. А якщо я знатиму причину, я зможу йому допомогти. Я не знав поки як, але свято вірив, що зможу.

- Та нормально все, – сказав він. – Дякую, що спитав.

Але старість своє дає. Сили вже не ті.

- Виглядаєте, ще нормально.

- Дякую. Просто здоровий спосіб життя. Давно не п’ю, не палю. Зарядку роблю кожний ранок. Жінка заставляє, – він засміявся. – Інколи каже, що я їй набрид. Але я то знаю, вона мене любить…

Він не брехав. Або правда, або свято вірив в свої слова. Або і те, і те. Чому саме він?

Скоріше всього серце. Це такий закон підлості. В тих хто в старості веде здоровий спосіб життя, це трапляється. В алкоголіків швидше за все відмовить печінка, або замерзнуть зимою. Але проблеми з серцем їм не страшні. Ідіотизм? Згодний, але як вже є…

Сумніваєтесь? Може ви теж знаєте, когось, хто не пив, не курив, займався спортом, але помер, бо зупинилось серце? А ви знаєте.

- Але, – він заговорив тихіше. – чую, недовго мені залишилось. Стара з косою прийде по мене.

- В вас два дні, – сказав йому.

Зазвичай я не говорю цього, без попереднього інструктажу. Або не говорю зовсім. Це треба подати легко, поступово. Наче в продажах – клієнт має дійти до думки, що це йому самому треба. А я вмів колись продавати свої здібності. Життя всякому навчить.

Я чекав, що він мені не повірить, але помилився.

- Бачиш стару з косою поруч? – запитав він.

- Не зовсім, – я вирішив скористатись його довірою – Ви помрете в ночі. Серце.

- Хороша смерть, – всміхнувся він.

- Я можу допомогти вам її уникнути! – я швидко продовжив. – Мені потрібний листок і ручка…

Виписати йому, що потрібно прийняти і все. Навіть куплю сам в аптеці. Головне прийняти потрібні препарати, щоб серце не підкачало в непідходящий момент і все…

- В мене немає чим відплатити...

- Не треба цього! – перебив його. – Допоможу просто так…

- Навіщо?

- Тому що ви хороша людина! – в мене заблистіли очі.

Як так? Ні, так не можна. Я ж можу йому допомогти. Чому ж він відмовляється?

- Навіщо мені уникати смерті? – дід глянув мені в очі. – Вона ж повернеться рано чи пізно.

- Хіба вам не хочеться ще пожити?

На це ведуться всі. Життя особливо прекрасне перед смертю. Але дід мене обеззброїв.

- Я вже своє прожив. Я ні про що не жалію. В мене є все, що потрібно. Але пора і честь знати…

Я був без слів. Я очікував, що він хоча б лукавитиме, але де там. Мій мозок просто не сприймав щойно почуте. Він не вважав мене параноїком, чи психом. Він говорив чесно. Ні єдиної явної ознаки сумніву, чи брехні. Я шукав, але не знаходив ніяких аргументів. Може зараз я б щось придумав, але тоді я просто не знав, що сказати.

- Ти молодий ще, – пояснив дід. – Ти не зрозумієш, допоки не будеш в моїх роках. Мені немає про що жаліти. Я вже своє віджив, мій час пройшов. А два дні мені вистачить на те, щоб побути з сім’єю. Цього достатньо.

Машина зупинилась. Я без слів відкрив двері. Дощ все лив. Загриміло.

- Дякую, – глухим голосом сказав йому.

- Макс?! – окликнув мене Сергій Іванович.

Я повернувся до нього. На його лиці не було й тіні страху. Просто неймовірно.

- Ти головне роби те, що задумав і не жалій. І не варто жаліти, що не допоміг мені. Я старий вже. Рятуй молодих, вам ще жити.

- Мені було приємно спілкуватись з вами, – сказав я.

- Точно два дні?

- В кращому випадку три, але так то два.

- То й то добре. В смерті немає нічого страшного. Два рази вона точно не повториться. Ну бувай.

Я закрив двері і провів машину поглядом. Дощ мені навіть не докучав. Краще б мене таки зарізали ножем. Тоді я б не спостерігав за результатом власного безсилля. Чому помирають такі як він? Глянув на небо. Може отець Михайло правий і Бог дійсно забирає кращих?

На плече лягла чиясь рука. Я не обертався — знав, що це Карина.