Як я і гадав, вона все ще спала. Я обережно поставив пакунки на кухню. З самого ранку нічого не їв. А харчуватись в кафе, пабах та ресторанах я не люблю. Там люди. Виняток, п’ятниця вечір, паб і багато алкоголю. Це традиція, а традицій треба дотримуватись. Не згодні зі мною? От якраз на це мені по-барабану.

- Навіщо холостяку двохкімнатна квартира? – вона вийшла на кухню в моїй сорочці.

Я оглянув її з ніг до голови. Ні, алкоголь вчора був ні при чому. Дійсно красива.

- Ти питала вчора, – напів-збрехав я.

На справді я просто не пам’ятаю, що вона питала, такий п’яний я був.

- Я колись жив тут з сусідами, – сказав я.

- А де вони зараз?

Вони з’їхали. Не могли терпіти того, що я повертався пізно, п’яний, накурений, і не сам. Чи жалілись вони хазяйці? Звісно. Я затягнув її в ліжко. Тепер вона частіше навідується за квартплатою. Чоловік в неї хороший. Їй з ним пощастило. В них двоє діточок…

Хто б що не казав, а література про пікап таки має свої плюси. Я вже казав, що в універі я тупив. Тепер тіло хоче реваншу. Ви думаєте, що це допомагає перебороти страх людей? Ви не праві. Людей я не любив тоді, не люблю і зараз. Я просто люблю трахатись. Я ж чоловік, як-не-як.

- З’їхали, – відповів їй. – Не могли витягнути з ціною. Сказали, що знайшли щось дешевше.

Насправді я не знаю наскільки це правда. Правда була в тому, що один з них був мічений, а я тоді не знав, хто саме. Так, трапляється і таке. Мені наплювати. Я не врятую всіх. Я не мій брат. Я не хочу розпоряджатись чужими долями…

Вкусись за язик – подумав я, дивлячись на неї. Ти вчора ризикував життям заради…

І ти навіть не спитав її ім’я. Чому ж я не лишився осторонь? Я не знав. Дійсно не знав. Та відповідь, що я шукав, ховалась десь далеко за рамками моєї свідомості, говорячи, що я не готовий до неї. Поки не готовий.

Соромно було б думати, що це через те, що вона просто красива. Тисячі красивих дівчат прощаються з життям кожного дня.

- Давай оглянемо твої ноги, – сказав їй.

Вона якось дивно глянула на мене. Якось не так, як раніше. Якось по іншому.

- Добре, – погодилась вона.

Я дістав з пакета мазь і еластичні бинти. Ми пройшли в кімнату. На щастя на ногах не було нічого серйозного. Кілька синяків. Замазав їх маззю. Перемотав ногу в коліні бинтом.

- В тебе добре виходить, – сказала вона.

- Я стараюсь, – всміхнувся їй.

- Ти не сказав, як тебе звати.

- Ти теж не сказала як тебе звати, – миттю відповів я.

І дійсно, ви навіть не знаєте, як мене звати. Не бачу в цьому ніякої проблеми. Це просто розповідь безіменної людини.

- Ліля, – вона простягнула свою руку.

Я потис її. Шкіра ніжна, молода. В ній на всю дихало життя. І все ж, віддавало незрозумілим холодом. Невже мої вчорашні старання пішли даремно? Ні! Не може бути. Може мені просто здалось?

Я просто відмовлявся в це вірити. Блять! Треба ж, так попасти. Я напружився, але крім холоду нічого не відчув. Значить не сьогодні. В неї кілька тижнів, може місяць. Але я не бачу, що і як станеться.

Вона легко вивільнила свою руку.

- Так і не скажеш, як тебе звати? – запитала вона.

Ні, якби мітка була б знята, ти відправилась би додому. І більше ніколи б мене не побачила. Не знаю, чи розповідала би ти про мене. Ти ж не знаєш ні мене, ні про мої здібності. Ти б вважала, що я просто попався тобі в потрібний час. Частково так і є. Але вона все ще була мічена…

- Вибач, – сказав їй. – Просто літаю в хмарах. Я Макс.

- Як Макс Корж? – запитала вона.

- Хто? – перепитав я.

- Та співак такий є.

- Ні, скоріше як Шалений Макс, – я в свою чергу теж спробував пожартувати.

- Хто? – запитала вона

- Фільм такий є, – пояснив їй. – Старий дуже.

- Не бачила.

І не дивно. Ти ще була мала, коли він вийшов. Та й зараз ти не дуже доросла, хоч і давно вже повнолітня. Всередині ти дитина, що не готова зіткнутись з життям.

- Ти якийсь похмурий, – сказала вона. – Щось сталось?

- Все нормально! – миттю відповів я.

- Глянь який день на вулиці, – сказала вона. – Тепло мабуть?

- Так. Тепло.

- Хочу піти прогулятись, – сказала вона. – Складеш компанію?

В тебе ще справи – нагадав собі. І вирішувати їх тобі треба швидко, бо потім може бути пізно. Твій брат тут, щось шукає. Він не став би сюди приїжджати через якісь дрібниці, це точно. Тобі потрібно вияснити, чому на ній все ще мітка. І годинник тікає. В тебе немає на це часу.

Глянув у її очі. Побачив її посмішку…

- Звісно! – всміхнувся їй. – Чому б і не прогулятись?