До мене виявилось ближче. Нога не була сильно пошкоджена, всього лише гематома. Вона опиралась на мене. Я відчував тепло її тіла своїм.

Мої тваринні інстинкти ввімкнулись.

- Ану цить! — подумки сказав собі.

Ще чого не вистачало.

Ми не говорили. Вона тряслась і плакала. Істерика, все ж, наздогнала її. Я мовчав. Вона опустила голову мені на плече. Її сльози лились по лиці, стікаючи на мій піджак разом з рештками її макіяжу. Я зупинився, обійняв її.

Погладив по голові. Мушу визнати, вона занадто різко це сприйняла. Інша вже давно б вгомонилась.

Хоча звідки мені знати? Самі жінки не пояснять половину з своїх вчинків, що говорити про мої жалюгідні спроби...

- Дякую тобі, — нарешті сказала вона.

- Нема за що, — тихо відповів їй.

Дякуй людині, що розпрощалась з життям замість тебе, а не мені. Але говорити цього я не стану. Їй не треба цього знати, це тільки доб'є її. А я не для того її рятував, щоб завтра вона вчинила самогубство.

Ми йшли мовчки. Я не хотів говорити. Після такого в мене немає настрою бачити людей. Одне залишається незмінним: це завжди дається тяжко.

Ми прийшли до мене. Я недавно почав винаймати квартиру. Дві кімнати, і ціна доступна, все ж у Франківську житло дешевше. Лампа неприємно різала очі.

- Ось моє бунгало, — оголосив я.

Легенько взяв її під лікоть і влаштував екскурсію. Я зазвичай дуже акуратний, майже як педант. Але все одно моєму помешканню не вистачало жіночої руки. Це впадає в очі. Одна жінка може виявити присутність іншої, просто глянувши на помешкання в якому я живу. І хто б що не казав їм подобається, коли в тебе легенький (ЛЕГЕНЬКИЙ!) безлад. Десь пляшка з під пива. Десь шар пилюки. Головне без креативних переборів в цьому плані.

Блондинці помешкання сподобалось. Вона діловито оглянула його поглядом досвідченої господині, і сказала, що її дуже подобається. Я всміхнувся: вона поводилася точнісінько так, як всі ті дівчата, котрих я приводив сюди до неї. На її особливість, та на її титул: «не така як всі» лягла чорна тінь. Я відчув розчарування. От до цього ніколи не звикнути. Ти можеш звикнути до всього, самотність, злість, радість, ненависть, кохання, труднощі. Але розчарування постійно знаходить нові методи тебе здивувати.

А чого я хотів? Вірити, що врятував особливу людину? Вірити, що хтось сьогодні помер не по моїй прихоті, а через те, що вона важлива? Вона принесе в майбутньому користь всьому людству.

Аякже...

- Тупий, ти, дятел! — сказав, дивлячись на себе в дзеркало в ванній кімнаті.

Це просто втеча від відповідальності. Захотілось залізти в інтернет і подивитись, де я ще не був. Я скитався всюди де тільки міг. Сподівався, що є таке місце, де я не бачитиму цього.

Але всюди одне і теж саме. Ти знайомишся з кимось, ти втручаєшся в природний порядок речей, ти більше не можеш, ти тікаєш. Можна заховатись від друзів, сім'ї, коханої людини, від міліції навіть (хоч і важко). Але від себе ти не втечеш. Від себе я не заховаюсь.

У двері ванної постукали.

- Зараз! — якось грубо гаркнув я.

Дочистив зуби, щоб позбавитись гидкого перегару з рота. Вмився. Відчинив двері. Блондинка стояла в моїй білій сорочці. Вона спадала її до гарненьких стегон.

- З ким ти говорив? — поцікавилась вона.

- Та так, кілька телефонних дзвінків, — збрехав їй. — Сподівався знайти того горе-водія.

- Облиш його, — попросила вона. — Бог йому суддя.

- Це вірно, — неохоче погодився я. — Лиш би він не прихопив когось з собою по дорозі до нього.

Вона нервово всміхнулась. Здавалось вона ожила. Дивно, а пів години тому, вона ревіла наче сука в кукурудзі.

- Поспиш сьогодні в мене, — сказав їй. — На ліжку. Я перекантуюсь на дивані. Зранку огляну твої подряпини.

- Ти й це вмієш? — здивувалась вона.

О так, я вмів. Я навчився. Життя довге, і воно ніколи не перестає тебе чогось вчити. Я багато чого вмію. Відкачувати, вправляти кінцівки, накладати шини на переломи, масаж серця, штучне дихання, зашивати рани. Вмію водити майже будь-який транспортний засіб, вмію діставати людей з води, знаходити їх в лісі по слідах. Я з легкістю розпізнаю брехню і втираюсь в довіру. Я багато чого вмію. Якщо ти вже рятуєш людей, то рятуй правильно.

Щоб обманути смерть — потрібно мати знання, як рятувати. Вона хитра, легко не буває ніколи. Вона мстить за кожен промах, бо вона помилок не робить. Сьогодні вона забрала когось іншого.

- Якось проходив в таборі, — збрехав я. — Ще малим. Прийми ванну, ось рушник. Я постелю тобі.

- Знаєш, — сказала вона. — Для такого охайного чоловіка, в тебе дуже мало речей. Все помістилось би в похідний рюкзак.

І дійсно, — пронеслось в моїй голові. — чого б це?

- Я за мінімалізм, — знову збрехав їй. — Для чого велика кількість речей одинаку?

І вкусив себе за язик. Не треба було цього казати. Я одинак, бо я часто змінюю місце проживання.

- Так в тебе нікого немає? — запитала вона.

Я знаю, про що вона міркує. Варіантів не багато, та вони, все ж, є. Недостатньо хороший, щоб мати постійні стосунки. Бабій, виглядало ж, що я намагався склеїти її. Розійшовся, але їй потрібна причина чому. Може думає, що я розвівся.

- Я недавно переїхав сюди, — відповів їй. — От обживаю квартиру, Сама розумієш, нове життя, нові знайомства. Я в процесі.

- Так, — вона опустила очі. — Розумію.

Ні чорта ти не розумієш. Всі думають, щоб почати десь нове життя. Хтось мріє про це. Хтось називає це втечею. Але вони, всі підряд, розуміють твої наміри почати нове життя. Або частіше за все вони думають, що розуміють. Тільки от це не так. Ніхто ніколи не зрозуміє тебе. Змирись з цим. Якщо це не людина, що знає тебе все твоє життя, то на справжнє розуміння навіть не сподівайся.

Я пішов в кімнату. Невеличка, з хорошим ремонтом та меблями. Вона права. В мене дійсно мало речей. Відкрив вікно. Виліз на підвіконня, дістав сигарету, закурив. В голову лізла всього одна думка. Як Наталя дізналась про смерть того чоловіка? Як? Десь всередині тихо жевріла надія, що може вийде обманути смерть. Може я зможу рятувати тих людей, котрі померти не мали. І смерть не візьме за них ціну...

Ні. Так не буває. В цієї гри однакові правила. Ти або граєш, або спостерігаєш зі сторони. І я не знаю, що гірше: врятувати когось від смерті й приректи на смерть когось іншого, чи просто пройти повз, знаючи, що ти міг допомогти?

Вона вийшла з душу. Моя сорочка сиділа на ній ідеально. Немає, мабуть нічого сексуальнішого за дівчину у твоїй сорочці. Різна білизна, чи ще щось таке — це показуха. А от саме сорочка — це, наче твій прапор на захопленій землі.

- Я кинула речі в машинку, ти не проти?

- Звісно ж ні, — сказав я.

Соціальна брехня. Я давно вже навчився цього. Ми всі (ну, майже всі) це вміємо. Немає нічого важкого, нас цьому вчать ще з дитинства. Тобі дали цукерку, чому ти не всміхаєшся? Що треба сказати? От, бачите, фундамент закладений давно.

- Тобі не треба завтра вставати? - запитала вона.

- В мене день похмілля, — всміхнувся їй. — Ти, мабуть ще знаєш цей день, як суботу.

Вона засміялась. Жарти в мене звісно так собі, але... Що є те є.

- Який зміст тобі було так напиватись? — вона сіла на ліжко.

Мій погляд ковзнув по її ногах. Вона годину назад ледь не загинула. Я навіть не спитав її ім'я. Може вона і сказала, але я не чув. І я точно не казав свого. Це звичка, що допомагає успішніше зникати. І я зловив себе на думці, що пристрасно хочу її поцілувати. Пристрасно хочу її.

Не знаю, що за сила змусила мене зосередитись на відповіді.

- В кожного свої цілі, — я знизав плечима.

- Які твої? — Напитись, що ж ще? — засміявся я.

- Це ж п'ятниця.

- Чому саме напитись? — не вгавала вона.

Я розумів її інтерес. Вона у квартирі в незнайомця. Вона не знає мене, не знає, що я за тип. Не знає, як я себе поведу. Мозок моментально дав мені відбій. Як би я її не хотів, робити цього не варто. Легше затупити, ніж перестаратись. Нехай думає про мене добре. Або нехай думає, що я ідіот. Зрештою щось всередині мене говорило теж саме. Я не хотів її злякати. Вона лише зараз зрозуміла, що знаходиться напівгола в домі того, кого зовсім не знає.

Викликати таксі пізно, бо її одяг переться. Ну, це не перша і не остання п'ятниця, коли мені нічого не обломиться. Треба просто заспокоїти її.

- В кожного свої способи відключати мозок, — сів від неї на інший край ліжка. - Мій — цей. Нехай вийде все, що зв'язане з роботою.

- А де працюєш?

- В офісі біля центру. Перед тобою офісний планктон.

- Класно. А я ще студентка. П'ятий курс. Ще державні здати. Плюс підробляю на касі в Сільпо.

- І як?

- Що, як? Робота, чи навчання?

- Щось мені говорить, що ти зможеш і те, і те описати одним словом.

- Хорошим дівчатам не можна лаятись. Тож я, мабуть промовчу.

- Все ж, достатньо красномовно, — я сам не помітив, як почав всміхатись.

Ми розговорились. Хай йому грець. Як давно я ні з ким не спілкувався, от так, ні про що. Просто поговорити, ось що мені не вистачало. Мені було добре. По-справжньому добре. Сидіти от так з нею. І просто тріпатись ні про що. Не знаю скільки ми от так проговорили. Я побачив, як вона позіхає.

- Лягай спати, — сказав їй. — Я пішов на диван.

Піднявся. Вона провела мене поглядом.

- Вибач за незручності! — винуватим голосом сказала вона.

- Забий! — я погасив світло і зачинив двері.