Мій брат приїхав. Останній раз ми бачились два роки тому, на похоронах. В роботі трапляється різне, що тут скажеш. Всіх не врятувати. Іноді ми працювали разом. Його здібності були краще моїх. В той час, як я хотів їх здихатись, він шукав спосіб їх розвивати. Я ж вмів рятувати людей, я знав, що робити. Він знав, кого рятувати треба.

Він суддя, я виконавець.

Йому подобалось гратись з людськими життями. Він наївно сподівався, що вибирає, кого рятувати. Для мене це не мало особливого значення. Люди зліплені з одного і того ж лайна. Я б побачив цей світ у вогні й радів би, підкинув би дров у полум’я. Він би кинувся його рятувати.

От тому його присутність насторожила мене. Там де він, з’являються проблеми. Взяти, хоча б те, що через його слова, Наталія втягнула мене в нові неприємності. Його сліпі міркування тягнуть їх магнітом. Він, сам того не відаючи, приносить нещастя, де б його не закидало життя.

Але як він дізнався, що я тут?

Я зупинився і відійшов вбік, пропускаючи людей на тротуарі. Все ще ранок. Все ще невиспаний. Все ще похмілля.

Отець Михайло. От хто міг його повідомити. До моїх справ додалась ще одна. Але спочатку треба пересвідчитись, що з тієї дівчини знята мітка. Інакше мої візити до відьми й священника марні.

Питання, чому мене так вона цікавить нікуди не йшло з моєї голови. Я пояснював це тим, що вона має щось зробити, щось важливе. А ще я не хочу, щоб мої вчорашні зусилля пішли дарма.

Брешу сам собі. Інакше ніяк. Моє прокляття не терпить правди. Воно жорстоко мене карає за будь-які її прояви.

І ще, він: тут-як-тут.

Що він шукає? Він явно не миритись приїхав. Та й це би було останнє, що я б хотів. Дістав сигарету. Куріння мене погубить. Закурив. Дим тяжко ліг в моїх легенях, кляте похмілля.

Потрібно додому. Та дівчина ще міцно спала, коли я пішов. Я лишив їй записку на холодильнику, попросив дочекатись. Хоча після такого шоку, вона ще довго не прокинеться. Час ще є.

Хотів дістати телефон, щоб подзвонити Наталі. Розбитий. Просто прекрасно. До отця Михайла йти знов теж не хотілось. Спочатку гляну на ту дівчину. Всі проблеми послідовно. Витяг сімку з телефону, потім картку пам’яті. Куплю інший, гроші на щастя для мене не проблема. І ніколи не були. Мої вміння і знання дозволяють знайти багато гарно оплачуваних робіт. Плюс, по всій Україні в мене багато знайомих, що я врятував. Вони вірять, що я роблю гарну справу і готові допомагати.

Але я не роблю гарних справ. Можливо варто було колись прислухатись до цієї відьми й перейти на комерційну основу. Завжди знайдуться багаті покидьки, як той лисий, готові платити за свої жалюгідні життя.

Чому я взагалі рятував людей? Все просто. Не всім потрібно помирати. Не за всіх є ціна. Просто той, кому судилось померти може забрати з собою тих, кому ще жити й жити. Наприклад, водій автобусу має відправитись на той світ. А автобус його переповнений. І ви наївні, якщо думаєте, що в ДТП постраждає лише він. Пасажири з великою імовірністю помруть разом з ним. Але їхнє рятування важливе і правильне. Вони не мічені, за них не буде ціни. Те саме стосується самогубців. Людина може дійти до такого під впливом різних факторів. І не варто судити їх, чи називати слабкими. Судить лише той, хто нічого в житті не бачив. Хто сидів за кам’яними стінами своєї фортеці й боявся зіткнутись з реальністю. Розуміння, справжнє розуміння, (а не тупий кивок голови, жалюгідна усмішка сповнена жалості) – це привілеї мудрих людей. Людей, що пройшли життя, оступаючись та падаючи.

Я кілька разів намагався покінчити з життям. Різними способами. Ні разу не вийшло. Або мені щось не дає цього зробити, або я такий невдаха, що мені навіть це не під силу. Це за цей гріх казав Отець Михайло. Він найтяжчий, а я «згрішив» вже кілька разів, дорога в мене одна. І тепер все, що мені залишається, це волочити своє жалюгідне існування. Я б віддав свої здібності комусь за просто так.

Але я не знаю, як це зробити.

Люди по вулиці йшли по своїх справах. Надто заклопотані проблемами, щоб помітити, як красиво все навколо. Літо, трясця його матері. Природа вдихала життя в заповнені натовпом вулиці. Захотілось піти в парк. Але, знову ж таки, все по черзі. Спочатку розберусь з гостею в себе вдома.

Ви запитаєте, чому я не рятую, хоча б самогубців? Я розповім. Не зараз, але обов’язково розповім. Час ще є.