Я сидів в барі Спотикач. Я б сказав, що це гарний паб, і це, може, була б правда, але яка мені, по факту, різниця де напиватись?

Темна атмосфера, гучна музика, натовп, в якому легко загубитись. Я б волів, щоб музика лунала в мене в голові. Я не хотів чути своїх думок. Просто пив би от так, але не було б ще думок. Я дивився новини по телевізору. Читав стрічку новин. Знову кримінальна хроніка. Згадали вчорашнього лисого, його похорони в понеділок. Далі йшла інформація про кілька понівечених тіл, в різних куточках України. Наче мало людей вмирає щодня. Саме жахливе, що крім того лисого і ще кількох людей, решта не повинні були померти. Звідки я це знаю? Просто знаю і все.

- Ще? – запитав бармен.

Я мовчки кивнув. День був насичений. Сил не залишилось. Всього за добу моє життя знову перевернулось з ніг на голову. Я жив, як всі, ось вже кілька років. Так, я бачив смерть, але не влізав в це. Все має йти своєю чередою. Це життя. Не я його створив. Не я вирішую, кого забере.

Очі закололо. Хотілось чи то плакати, чи то рознести все навколо. Знаю, в мене більше питань та проблем ніж відповідей та способів їх вирішення. Чому на Лілі до сих пір мітка? Як зняти прокляття наслане Едиком? Що тут робить мій брат? Я навіть не знав з якого кінця за них братись. Все, що мені залишається – це чекати. Чи міг я пустити все на само тік?

Ні. Я міг, але не хотів. Найлегше — це просто заплющити очі і повернутись спиною. Тоді від тебе дійсно нічого не залежить. Тоді від обставин залежиш ти. Я так не хотів. Ось вже кілька років я намагався уникати цього. Я просто б’юсь головою в одні і ті ж стіни.

Розрахувався. Вийшов покурити. На вулиці дуло. Вночі буде дощ. Дістав сигарету, закурив. Ноги несли мене по нічних вулицях міста, а я далі розривався між двома емоціями.

- Дивись куди йдеш! – хтось штовхнув мене в плече.

- Звали! – не обертаючись буркну у відповідь.

Рука схопила мене за плече і розвернула.

- Ти що, сука?! – прогарчав хтось.

Я не особливо розгледів того, хто мене вдарив. Помітив лише, що їх було двоє. Спортивні костюми, запах перегару. Моя губа тріснула. Якщо до того в мене був вибір між емоціями, то тепер вибір зроблений. З тваринним риком я вперіщив комусь з них в лице. Він впав. Не як в бойовиках, просто його повело трішки вбік наче він був на кораблі, в шторм. Другий одразу вліпив мені. Ми обмінювались ударами наче в старому англійському боксі. Там ніхто не захищався, ніхто не ухилявся. Там просто били, місили, вибивали одне з одного лайно.

Я не знаю чим би це закінчилось. Просто той інший встав і налетів на мене збоку. Я впав на асфальт. Другий піджак за два дні пішов по швах. Від мого культурного вигляду не залишилось нічого. Вони просто засипали мене ударами.

Один з них дістав ніж.

- Давай бабло, сука! – приставив його до горла.

В мене в голові щось вибухнуло. Я, побитий, закривавлений і п’яний. Я жорстокий, я ховаюсь від світу, бо боюсь його демонів. Але я не боявся їх.

- Ну давай! – я підставив горло під ніж. – Давай!

Я чув, як лезо тисне шкіру. Холодний дотик сталі. Один необережний порух і з мене вийде фонтан крові. В прямому сенсі. Він направив його на яремну вену. Це значить, що я стечу за лічені секунди.

Ну і нехай! Чорт з ним, я не ображатимусь! Не виходить самогубство, то нехай так!

- Клянусь, я тебе порішаю! – закричав той.

Ніж надавив сильніше. Я мав би закрити очі. Я не хотів цього бачити. Але я не відривав свої очі від його. Я навіть не здогадувався наскільки страшним і божевільним я виглядав. Я навіть не знаю, чи то був я?

Мені теж буває страшно. Як і в вас в мене є сумніви, як дехто з вас, я задаю сам собі питання, на котрі не знаю відповіді. Як і дехто з вас я повний думок, щодо яких людство не знайшло однозначної відповіді…

Як і ви, я аніскільки не хочу помирати, бо просто боюсь, що після смерті не буде нічого.

Але не тоді. Тоді я горів ненавистю. Вона спопеляла кожну клітину мого єства. Я був ненавистю, я був злістю. Якби я міг, то встав би і продовжив бій. І вставав би постійно, після кожного падіння. І продовжував до цілковитого їхнього знищення.

- Давай! – горлав я. – Зроби це! Заверши, почате, бо інакше хуй вам, а не мої гроші! Що?! Кишка тонка?! Може цей зможе?!

Я хотів цього. Можливо…

Ми обоє глянули на того другого, що стояв осторонь. Він налякано переводив погляд то на мене, то на свого друга. Може я дійсно хотів, щоб він завершив це. Це був би вихід, звільнення для мене. Більше не було б нічого. Не так погано, коли ти більше не бачиш людей, не бачиш їхніх смертей.

Може й хотів…

Не знаю.

- Та ну його! – сказав той, що з ножем. – Йобнутий якийсь.

Вони облишили мене. Я дивився їм вслід і реготав. Реготав диким істеричним сміхом. Мене охопила просто буря емоцій. Я чув, як пришвидшуються їхні кроки. Вони тікали. А я все реготав. Кілька людей пройшли попри мене, добре все ж вуличка ніколи не була людною. Вони сторонились мене, обходили наче прокаженого. А я все реготав. Сміх лився з мого горла, такий дикий та гіркий, що аж закололо очі. Я скрутився калачиком, підігнув ноги під себе. Сміх слабшав, на очах виступили сльози. Злість пройшла й іншій емоції вже нічого не заважало.

Я заплакав. Вперше за кілька років я по справжньому заплакав. Я не розумів причину своїх сліз. Я сьогодні багато чого не розумів.

На вулиці загриміло. Почався дощ. Така собі раптова літня злива. Каплі барабанним дробом покривали землю. Нічне небо освітила блискавка. Дощ посилювався. А я лежав на холодній землі, і ховав у ньому свої сльози.