Ми зайшли в простору залу світлих кольорів, мій погляд одразу привернули столи повні зброї тільки пізніше я помітила значний натовп який зібрався біля невеликого підмісття. Я підійшла ближче щоб зрозуміти в чому справа та побачила Данила який почав говорити як тільки побачив що я до них приєдналась:

— Дорогі фейрі, і не тільки, — впевнено промовив він, багатозначно кинувши погляд на декількох людей з натовпу. — Дякую вам що знайшли час та сміливість приїхати сюди...

Біля свого брата з'явився Дем натягнувши свою жорстоку маску та підморгнувши мені на що я закотила очі, та промовив:

— Перейдімо ближче до справи. Як сказав мій брат ми дякуємо за вашу сміливість приїхати сюди, але я все-таки порадив би вам приберегти сміливість для майбутніх королівських ігор.

Я роззявила рота та з подивом подивилась на Демʼяна у відповідь отримати тільки здригання плечима ніби він тут ні причому за якими наступив його голос в моїх думках "Ти знала на що йшла". Але чи знала я? не даючи собі запанікувати та спалити тут все, я вибігла на балкон вирішивши приберегти сили для майбутніх випробувань.

Як тільки я вибігла на невеличку терасу поблизу залу в моїй голові почались крутитись різні нав'язливі думки. Чому він мені не сказав? Яка ж я дурепа що довірилась йому. Мої думки напевно й на далі поглинали б сумніви, але я зібралась та дійшла висновку що краще вже померти ніж провести ще хоча б рік в тій в'язниці. Я важко видихнула та почала згадувати що мені відомо про ці ігри, здається я чула що десь через місяць король двору весни організовує ігри головним призом яких стане звання головного командира війська весни його величності, як сказав сам король "Мені не хватає кмітливого радника, а моєму війську жорстокого командира який зможе з гідністю ними керувати". Чесно кажучи я не думаю що його війську не хватає жорстокості враховуючи те що народ цього королівства не раз жалівся на через мірну жорстокість деяких службовців, які мало того що дозволяли собі використовувати фейрі як рабів, вони ще й розпускали руки до жінок, а після того, як вони їм відмовляли жінок вже ніхто не бачив. Значить наш дорогий принц відправляє нас на вірну смерть якщо не під час самих випробувань тоді під час спроб взяти під контроль військо нам точно гаплик.

***

Як тільки я повернулась в залу, до мене підбігла дівчина яка наскільки я зрозуміла по її запаху була людиною.

— Привіт, ти Ізабель так?

— Так, а ти в нас.....

— Ніколь, можна просто Нікі, — вона мило посміхнулась, та потягла мене за собою до декількох чоловіків що стояли до нас спиною розмовляючи.

— Гей! хлопці! знайомтесь це Ізабель, — мені стало не зручно від трьох пар очей які безсоромно розглядали мене, але я просто посміхнулась та привіталась з хлопцями. Після чого Нікі почала мені нас знайомити:

— Цей синьоокий красень Вільям, — я пройшлась поглядом по стрункому молодому фейрі зі світло голубими очима та рудим волоссям, але замість того щоб захоплюватись його рідкісною вродою я підмітила що якби мені довелось битись з ним сам на сам тоді в нього були б непогані шанси виграти, — А цей пройдисвіт Фредерік, — цей хлопець був значно худорлявішим ніж попередній тому у мене склалось враження що його я б перемогла без проблем, — А це в нас....., — продовжувала вона, проте я вже не чула її мій погляд був захоплений в пастку темно синіх очей, дуже знайомих очей, це пасмо русявого волосся яку хвилею спадає на чоло це все було таким рідним, потім мій погляд опустився на губи які колись дуже давно були моїми. Мені не потрібно було знати його імʼя я й без того не раз вимовляла його з любовʼю, пристрастю та навіть ненавистю.

Макс

сто п'ятдесят років назад

Сонячні промені приємно зігрівали моє обличчя, поки його пальці ніжно перебирали пасма мого волосся. Я перевела погляд на його руки, та не стримавшись провила по його міцних мʼязах які виникли завдяки важким тренуванням. Я заловила себе на, тому що заздрю, оскільки не зважаючи на те що ми учимось разом мені до такого результату ще далеко.

— Це не чесно, ми ж тільки перший курс, — він тільки розсміявся зрозумівши мене на пів слова. Він завжди мене розумів.

— В тому то й справа ми тільки перший курс, попереду ще три, академія смерті ще помучить нас. Потрібно готуватись вже зараз.

Я потягнулась за двома бокалами вина які знаходились на поличці біля ліжка, та ненароком поглянула в вікно яке вело до головного подвірʼя академії. На вулиці була весна, я була на материку людей, вчора мені стукнуло сімдесят пʼять, я вчилась в академії для вбивць, біля мене лежав чоловік якого я кохаю. Якби мені десять років назад сказали що я буду там де я зараз, я б напевно порадила їм більше не пити.

— Макс

— Гм-м

— Я кохаю тебе!

— Я тебе теж!

Я посміхнулась та простягнула йому бокал.

— За цей вип'ємо, за кохання!

— За кохання!

Наш час

Моя рука так і зависла в просторі між нами, його пронизливі очі зазирали мені прямо в душу. Ми напевно так би й стояли, але на щастя я побачила як до нас підходить Демʼян та опустила руку.

— Що ти тут робиш?

Він підійшов та притягнув мене до себе, прошепотівши на вухо:

— Хто він такий?

— Хто?

Він закотив очі, та вказав підборіддям на Макса, який розмовляв з Нікі знервовано кидаючи погляди в наш бік. Невже він боїться цього придурка.

— Я його не знаю, — відповіла я намагаючись надати голосу байдужості.

— Не бреши, — він сильніше стиснув моє запʼястя, на що я посміхнулась та здавшись відповіла:

— Минуле, він моє минуле, — я кинула суворий погляд на нього даючи зрозуміти що тема закрита. І тоді помітила що його волосся набуло ще більш темного кольору, а його очі.... його очі стали темнішими набагато темнішими зважаючи на те що раніше вони були світло голубі, а тепер на мене дивились очі кольору кави, мигдалю та пізньої осені.

— Твої очі?

— А ти тому на мене так дивишся, моя тодішня зовнішність була тільки прикриттям що б мене не розпізнали мої люди у вʼязниці.

Я ще раз подивилась на нього ці чудові очі які прекрасно підкреслювали його гострі лінії обличчя що надавало йому ще більшої величності. Чомусь він мені нагадував диявола, з яким я б заробила ще більше гріхів.

Мій диявол